Шабля і стріла

Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні

пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на

місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і

Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими

джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями

кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною

любов'ю, таким краденим коханням.

Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з

Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже — все. Він і

собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись

удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...

Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити

лютим вогнем.

І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому

на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.

Але розплела його доля. І він теж.

Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби

зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому

горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були вже

воїнами в його дружині.

А Шолпан врешті завагітніла, і, може, від того подобрішав старий Багенбай, може, від того, що чекав нового нащадка на старості своїх років, вчуваючи, що ще

небагато йому лишилося війн і походів, що надходить час, коли доведеться й йому

осісти назавжди в своєму аулі, і лиш сини його продовжуватимуть його справу.

Коли Шолпан завагітніла, то це вже вирішило всі питання само собою, та й на

довгий час, а коли народила сина — влаштував Багенбай бучний той. Айдар

сидів на святі, дивився на Шолпан з

немовлям на руках і не міг ні про що думати. Бо то міг бути його син, а

найпевніше, що так і було. І що це все означало тепер? Що це все значило в

його житті? Де його життя? Де він сам? І хто він?

Оцей вир почуттів і вихопив Айдара далеко уперед з-поміж своїх воїнів, коли військо Есим-хана оточило Великий Ташкент, намагаючись узяти його

приступом, а кіннота Юнус-хана виступила з південних воріт міста і

вдарила по степовому війську.

Захопившись боєм, Айдар незчувся, як опинився в кільці емірських

воїнів і, пробиваючись крізь оточення, був збитий із сідла, перетоптаний

кіньми і, врешті, заарканений і зв'язаний, утрапив разом з іншими бранцями

до ташкентського зіндану.

Чому його кинули в ту яму, де вже томився, чекаючи на страту, Данило, лишилось загадкою. Хіба просто випадок, сум'яття, та й яка була різниця, куди кидати полонених?

Але то знову був поворот його долі, знову нещастя мішалося з везінням, з якимось дивовижним везінням, коли ніби якась зверхня сила спрямовувала

його шлях, керувала подіями, що траплялися з ним, а він лише виконував їх.

Так і тепер, як вернувся він з півдороги, наздоганяючи оросута, як

прийняли вони разом бій, в якому перемогли, але внаслідок якого ось і їде він

зараз з непритомним оросутом, до себе прив'язаним, сам побитий і змучений, вже втрачаючи лік часові, тільки за зірками звіряючись, чи правильно

скеровано коня, чи не збилися вони з дороги.

Вже почало світати, коли серед степу на світліючому обрії змалювалися

силуети юрт, що стояли, як і скрізь в казахських аулах, півколом, так, щоби

вхід до юрти завжди був з півдня, за ними обіч зблиснуло озеро, поросле

густими кущами, а за озером височіли вже не пагорби, а невисокі гори, несподіваний гірський хребет серед степу, на узбіччях гір були пасовиська, можна було прихисти--тися від вітру, і джут, який би не був лютий, не

винищував тут ніколи нічого ущент, бо ж вода, і гори, і пасовиська — все

разом, і тому саме тут і оселились осілі кипчаки. Хоч і зневажали їх кочови-

ки, але ці мали своє життя, свої звичаї, свою родову честь, і, врешті, як і

ведеться в степу, — кожному своє, май тільки в собі честь і мужність, правду і добро, тоді знайдеш і повагу, і віддяку, і шану.

Так його вчили, Айдара, так йому співали з дитинства акини-жірау

народних пісень, так мовили приказки і прислів'я. Так мало бути, і так було.

Данило поправлявся поволі, і в цьому гірському аулі довелося їм

затриматися надовго. Важко було розшукати тих далеких родичів, але

віднайшов їх Айдар, та й так, коли гість приходить у дім, та ще поранений, та ще потребує допомоги, то в кожній юрті його приймуть, скрізь йому

дадуть і притулок, і допомогу — це закон степу. Гостинність — над усе.

Минуло кілька тижнів. Данило вже почав виходити з юрти на повітря, робив невеликі прогулянки в степ, але, як сказав місцевий бакси-шаман, ще

рано йому в дорогу, ще має побути в них. Нехай.

Айдар допомагав родичам у роботі, зазнайомився з удовичкою, що

лишилася сама із двома дітьми після одного з набігів, які емірське військо

робило на степовиків, і чимало часу проводив у неї в юрті, допомагаючи їй, чим міг, у роботі.

Данило часто сидів біля юрти, вдихаючи степове повітря, і за тичкою

почав вирізувати із дерева свої чудернацькі фігурки, швидко завоювавши

цим симпатії селян.

Ще й інше виявилося у пригоді для них від Данила. Як-не-як, а те

хліборобське життя своє, яке було в його початках, дідах і прадідах, в його

крові, не знищило в ньому ніщо і не могло знищити, бо то була його основа. І

щось згадував він із звичного в далекій Україні, щось намагався радити, не

вчити, а саме радити. І коли побачили, що тямить прийшлий оросут у