Шабля і стріла

чого...

Він знав про жорстокість Касим-султана, знав, що не любив його і

Багенбай-батир, його батько, знав багато чого, але то все було поміж своїми, то було, але мало інший вигляд, коли дивитися на це зсередини. А зараз? Як

же зрозуміти усе зараз?

Такий чудовий, такий симпатичний Асан, такий співак і поет — і така до

нього несправедливість! А Жанібек-батир?

Айдарові ставало моторошно і дико чути, як загинув Жанібек-жірау, як

по-дурному. Як безглуздо, як несправедливо!

Асан біг до озера в очерети, коли загін із кільканадцяти чоловік

підскакав уже до аулу і широкоплечий, могутній на вигляд і похмурий воїн, очевидно начальник загону, вигукнув:

— Де він, цей зрадник, затятий ворог нашого султана? Швидко

кажіть, а то зараз зметемо ваш аул з лиця землі!

Та хтось із воїнів-прибульців, видно, таки помітив, як Асан побіг до

озера.

— Він там, — гукнув воїн, — видно, побіг до озера, їдьмо туди!

Вершники розвернули коней і помчали до озера. Що таке піший

проти кінних, та ще кількох. Серце Айдарове защеміло, і він мимохіть

схопився за зброю, коли вчув на плечі своєму важку руку оросута.

— Тихо будь! Нічого тут не вдієш, лише сам голову покладеш.

Безглуздя. Чекай! Може, він ще якось сховається! Чекай і отямся!

Але серце рвалося допомогти Асанові, підтримати його, захистити, хоч

розум і заперечував. Це справді було зараз безглуздо, намарно.

Увесь аул висипав зараз із юрт, і погляди селян були спрямо-вані до

озера, куди помчали вершники, вже прочісуючи прибережний очерет, проганяючи коней крізь високі комиші і зарості лозняку, і врешті дісталися, видно було з аулу, схилу гори, що нахилилася пологим узбіччям до озера.

— Ось він, дивіться! — вигукнув хтось, і всі завмерли, враз по

мітивши постать Асана, що видряпувався схилом гори вище й вище.

Вершники зупинились, але тільки частина продовжувала за миті, знову

гонитву, а інша помчала довкола гори.

— Вони хочуть оточити його зусібіч. З того боку гори теж мож

на на неї вибратися. Це вже далі гори вищі і схили такі круті, що не

видерешся, а тут з того боку просто провалля. Якщо він не встигни

перебігти по хребту вище, аж на ту високу гору, то все — йому

кінець! — це сказав старійшина, сивий, з ріденькою борідкою, що

нещодавно так шанобливо і поважно приймав гостя жірау, а зара:і, здавалось, на очах постарів і змалів, згорбився, тільки очі світили, як у беркута, — насторожено, зі стриманою силою і напругою.

Воїни Касим-султана вибиралися вище й вище навздогін Аса нові, який

вже помітив переслідування і поспішав, розуміючи, напевне, що йому слід

якнайшвидше видертися на гору, де він ще може мати сподівання на

рятунок.

Однак на якомусь схилі він раптом зупинився, вихопив з-за спини лук і

послав у переслідувачів стрілу, потім ще одну. Ті прилягли за камінням, але

тільки-но Асан рушив далі, як і вони схопились навздогін.

— Не стріляють, — сказав Данило, — отже, хочуть взяти жи

вим...

Айдар мовчав. Йому одібрало мову. Не мав сили на жодне слово. Що

було тут казати?

Асан дібрався майже до вершини, пласкої і широкої, по якій можна було

вже бігти. Звідти особливо виразно усе було видно мешканцям аулу, які

спостерігали за тим, що діялось.

Але тільки він опинився на вершині і побіг туди, де нижча гора змикалася

з вищою, з протилежного боку гірського плеса вибігло кілька постатей.

Воїни Касим-султана. І він закляк на місці. Шлях було відрізано.

Натовп охнув і знову завмер. Немов луна прокотилася між людей і

захлинулася від жаху.

Ті, що переслідували його ззаду, теж видряпувалися вже на гору. Асан

вихопив лука і почав випускати стріли одна за одною. Видно було, що

когось поранив а чи забив, бо упав один з переслідувачів, потім другий, потім ще один.

Асан стріляв у різні боки, відходячи далі й далі, і скільки в нього було

ще стріл, не знав ніхто, але вони повинні були скінчитися, і це мало

означати, що йому кінець.

Переслідувачі йшли на нього вже широким півколом, розуміючи, що за

щитами вони якось та обороняться від його нечисленних стріл, однак

вичікуючи, не поспішаючи, бо ж хто хотів напоротися на стрілу, коли й так

було зрозуміло, що бунтівному акинові не втекти нікуди.

Асан стріляв, спочатку прилаштувавшись за широким каменем, а потім

раптом встав на повен зріст, тримаючи напоготові лук зі стрілою.

Переслідувачі не стріляли. Зупинились, очікуючи.

— Певне, остання стріла, — прошепотів Данило. — Все.

Айдар мовчав.

Асан йшов до краю скелі трохи боком, тримаючи лука зі стрілою

напоготові, і зупинився на самому краю, звідки ззаду відкривалось те

камінне провалля, про яке говорив старійшина.

Від переслідувачів його віддаляло якихось ще метрів зі сто. Вони теж

попідводились, але наближались до нього, зігнувшись і закри-ваючись

щитами.

Мить стояв Асан, дивлячись на них, тоді звів лук проти своїх порогів, і

вони заклякли на місці.

А він несподівано повернув лук і, напнувши тятиву, випустив стрілу

просто в небо і ще мить не відривав від неї погляду, доки попа летіла вгору.

Потім кинув на землю лук і вихопив з-за пліч домбру.

Переслідувачі вже йшли на нього в повен зріст, не криючись, але і не

надто поспішаючи, просто йшли вперед, переконані у своїй абсосолютній

перемозі, хоч в руках їхніх не чулося ще тієї цілковитої певності, яку має

мисливець, коли вже витяг звіра з капкана, а пише та, яку має мисливець, коли бачить, що звір у капкані, вже спійманий, і лишається лише вміло