Шабля і стріла

Наступного разу обов'язково поїде, а зараз...

Пани від'їхали зранку, і Данило вчув дивний неспокій, коли молодша

пані лишилась керувати будинком, а не він, як зазвичай бувало. Зараз вона

була в цьому домі господинею, і він має коритися саме їй...

День минав узвичаєно, Данило опікувався господарськими справами, зазирав на конюшню, керував, виконуючи вказівки пана, усім, що діялось на

панському дворі. Панночка упродовж дня ледве вийшла зі своїх покоїв, бо

ще ж і день видався навдивовиж спечний, а під вечір закликала Данила і

наказала запрягати бричку, аби, коли стане прохолодніше, виїхати трохи на

прогулянку. Данило відповів: «Слухаю, пані», — і пішов, не підводячи на неї

погляду, власноручно запріг коня і згодом, сидячи на козлах за кучера, виїхав з панночкою в кабріолеті з двору за село, спрямувавши коня далі

дорогою, де високі верби, посаджені вздовж курного шляху, творили

затишну тінь, а в надвечір'ї повітря взагалі стало свіже й приємне, кінь

весело біг, без зусиль тягнучи легеньку бричку, а Данило на кучерському

місці відчував спокій і певне полегшення і водночас неспокій, що виринав із

найглибших його глибин і творив сум'яття, яке все ж не надто порушувало

приємне відчуття полегкості.

Данило не вникав у власні почування, просто поганяв коня і зосереджено

мовчав, а панночка зачинала розмову — спершу про погоду і врожай, про

дорогу і верби, а тоді раптом спитала, скільки Данилові років.

— Двадцять п'ять, — відповів Данило. І замовк.

— А ти й ще нежонатий! — вела панночка. — А чи скоро думаєш

одружуватись?

— Думаю, — відповів Данило. — Пора б уже, та... — замовк знову.

— Татусь казав, що ти маєш коханку тут. Якусь вдову. Це правда?

Данило відчув, як червоніє, і зрадів з того, що сидить до панночки

спиною, правлячи кіньми, і що вона не бачить його обличчя.

—Мабуть, правда, якщо ваш тато так казав, — відповів він.

—Ой, він таке про тебе розповідав, навіть уявити собі важко, ти такий

скромний і мовчазний на вигляд, ніколи не подумаєш...

Данило скептично усміхнувся, пославши чортів подумки панові, його

кпинам та розповідям про нього, Данила, своїй доньці, і тільки похитав

головою. «Якби ж ти, панночко, знала, що твій татусь розповідав мені про

себе, про свої походеньки у різних краях та в різні часи, та ще й тепер, та й

ось тут, та ще що він саме вчив мене усяким всячинам, та ще яким, та ще і

ще багато того, чого він нікому й розповісти не зможе. Може, тому вибрав

саме його, Данила, уподобавши ще й як об'єкт для своїх розповідей, а

переконавшись, що той ніколи нікому слова зайвого, ані пари з уст, то не

лише розповідав, а й вчив, а й показував, а й з власного живого прикладу

доводив... Звідти, та й тільки звідти, у Данила, сільського хлопця, усе те...

Та що пан міг розповісти тобі про мене? Твій батько? Заради жарту якісь

там дрібні деталі, що, по суті, ніякого значення не мають ні в його, Даниловому, житті, а пана вже сьогодні не так і цікавлять. А все решту? Ні, ти цього ніколи не знатимеш, бо є таємниці, які навіть і пана з хлопом

можуть зв'язати, коли то суто чоловічі справи... Ось так-от, панно Ганю!»

Так Данило міркував собі подумки, а панночка між тим вела далі своє.

—Тато казав, що незабаром тебе треба буде оженити, що він

над цим думає, бо, власне, виховав тебе...

«О так, він над цим думає, він таки мене виховав! Але ж він-бо й не дав

мені свого часу одружитися! А краще було б, аби я тоді одружився, як би не

велося потім, мабуть, було б краще, бо не мав би зараз в душі такого

сум'яття, не було б усього... А чи таки краще? Яким і чим би ти був тоді?

Чи, попри все те сум'яття, ти не дістав більших знань про все на світі, не

вибрався майже в управителі панського маєтку у свої двадцять п'ять?..»

—А ти маєш якусь дівчину на оці для одруження, залицявся до якоїсь

отак по-справжньому?

—Ні.

— Тоді справа ще довга. Бо що таке одружитися просто так? То швидко і

нехитро, а ось знайти того, хто твій суджений насправді, — то важка справа.

Ось до мене в Кракові скільки залицялося, навіть сватів засилали до батьків, ти просто цього не знаєш. Але я навідріз кажу — ні, і все. Бо вчуваю одразу, що не та людина, що вікувати мені з ним буде гірше біди... Оце я й утекла, власне, на село до батьків на ціле літо, бо там, у Кракові, вийшло так, що...

ну, словом, з очей геть —/то й з серця геть, так краще і для мене, і для

нього...

В Данилові ворухнулась несподівана ворожість до того невідомого

панноччиного залицяльника, аж здивувався собі, а відказав:

— Мабуть, панна має рацію, що так вчинила. Коли не до душі людина, то життя не буде, а оскільки чути в панночці людину високої душі, то має

знайти собі когось достойного, та ще й вік у панночки, куди поспішати...

— Мені вже дев'ятнадцять, Даниле, а скільки моїх подруг вже заміж

повиходило! На мене мама сварилась так, що аж де там... Каже, в дівках

лишуся, вже стара я, бо вона в шістнадцять вийшла заміж...

— Всяке буває. Хто коли... Кожному овочеві — своя пора. А ваші звичаї

панські мені невідомі, я все життя лише тут живу, ото й знаю, що бачу, тим і

живу, що відчуваю... Як рослина... чи тварина...

У словах Данила настільки вочевидь забринів сум, що панночка

похопилась з місця і заперечила одразу ж:

— Ти що це так про себе говориш? Людина повинна поважати себе, ким

би вона не була. Ти простий хлоп, а дивись — і письменний, і стільки всього

знаєш, і книги читаєш, і фехтування освоїв як чудово. Та й взагалі... Батько з