Шабля і стріла

Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за

одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й

так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не

заподіяли смерті.

— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між

людьми? Кажіть і віддавайте!

Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...

— Ми винні, — сказав Данило. — Бо це ми зробили. Люди

страждають безневинно! Маємо допомогти!

Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться

цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів

підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все

оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого

не стрінуть, все було ввірено.

Але ж всяке може трапитись!

Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у

прохолоду світлиці, у спокій, у...

Хтось із товаришів зреагував на шум перший.

— Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?

— Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!

Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.

Михайло вернувся за кілька хвилин.

— Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників

циганчука ловлять...

— Як це ловлять?

— А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..

Данило зареготав:

— Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за

чудасія!

Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна

картина.

На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий

підліток.

Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на

землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і

челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.

Побачивши опришків, челядники вхопили шаблі.

— Притримайте їх хлопці, — сказав Данило, — але без край

нощів, зайвої крові не треба, як самі не напросяться.

Задзвеніли шаблі.

В міжчасі Данило під'їхав до дерева.

— Стрибай до мене, малий, — скомандував він.

Малому стачило лише миті для рішення і аби зиркнути на Данила.

Хлопчак був вочевидь перестрашений до смерті.

Він стрибнув просто на руки Данилові. Той вмить пересадив його перед

себе на коня і погнав уперед.

— Мої штани! — майже прошепотів малий. — Там під деревом.

– От ще халепа!

Данило розвернув коня і знов промчав під деревом, зачепивши штанята

малого шаблюкою, яку витягнув з піхов вже не тільки задля штанів малого.

Він підчепив шаблею штанята, перехопив їх лівою рукою і пласким

боком шаблі вперіщив челядника, що саме зліз з дуба, на якому ховався

малий.

— Лишіть їх! Гайда, хлопці, у нас інші справи.

Челядники вочевидь радо відступили і Данило з товаришами і з голим

циганчуком перед себе помчали вперед.

Врешті вони зупинилися в яру перед хутором, на якому жив чоловік, що

їм часом допомагав.

Засвітло до нього вони не повинні були йти, а от як стемніє, мали з ним

справи до залагодження.

Врешті зійшли усі з коней, поставили одного на сторожі і сіли

перекусити.

Циганчук вже вбрався у свої штани, але до пояса був далі голий.

—Ну розповідай, — сказав Данило. — Хто ти і що і де взявся і

чого був голий на дереві!

Всі весело зареготали.

Циганчук встав і майже урочисто розповів, що звуть його Раду, що

ловили його, бо обкрадав час від часу панське обійстя. Обережно, але

регулярно.

Бо не мав чого їсти. Тому крав їжу.

Батька немає — вбили, коли крав коні.

У матері ще семеро дітей. Табір, мабуть, вже поїхав і вона з ними.

Врешті його вислідили панські челядники і погналися за ним і він тікав

щосили, коли доганяли, поліз на дерево, а вони за ним.

—Один майже схопив мене, — малий розійшовся, як розповідав, — і я

просто вислизнув із штанів і поліз вище, і той дебелий не міг мене схопити, бо пан велів обов'язково мене спіймати.

—Тепер ти мій батько! — сказав малий Данилові. — Ти врятував мені

життя і батька в мене нема, то ти мій батько і я поїду з тобою.

—Здається, ти приїхав, Данку, маєш сина! — засміявся Ми-хасько. — І

що далі?

—Треба подумати, — мовив замислено Данило і позирнув на малого.

—В мене нічого нема і нікого нема! — сказав Раду повільно і тихо.

Він позирнув на Данила і зітхнув.

У його зітханні був страх і біль, і Данило відчув це вмить і застановився

— справді, що з ним робити далі.

— Якщо ви не візьмете мене, — він повернувся до Данила і

дивився йому в очі. — Я напевне скоро помру. Бо я ніхто і ніщо, циган, що втратив родину і табір, якого шукають і шукатимуть че

лядники пана Голембовського...

Тут вже Данила пропекло.

— Голембовського? То ти в нього крав?

— Так. І саме він велів мене будь-що спіймати й якнайшвидше.

Циганюра проклятий — ось що я для нього і для світу!

— То це ж ще чи не за сотню кілометрів звідси...

— Я йому залив сала під шкіру і він затявся мене знайти. То ж вони мене

висліджували не один день...

Для Данила питання вже було вирішене.

Але він вдивлявся у темні циганські очі і бачив у них власний біль... Вже

півзабутий, але власний біль. «Останньому жебракові віддам, але не тобі...»

Дивно, в його свідомості все ще лишалось почуття до пана