Шабля і стріла

комишевим котом і коли Айдар повернув з дороги і врятував Данила.

Роз'їхались, а доля завернула назад, розійшлися ще раз, а таки знову разом. І

ось

тепер все ж мало бути інакше, зовсім інакше, якби все було гаразд у війську

кочівників, то, може б, Данило вже їхав собі сам степом ігри повному обладунку, їжі й озброєнні своїм самотнім шляхом, а може б, ще гостював у Айдарових

родичів, тут же, у тому стані, і якого щойно вихопив хлопця, рятуючи його від

смерті, вже по-думки готуючись в дорогу.

А дивись — знову разом, знову тікають від когось, знову кудись мчать, ховаючись від погоні. Знову разом! І ось Айдар вже говорить, що їм це ще

згодом придасться...

Але що ж таки сталося? Що ж сталося у них, чому хлопця роко-ііано було на

смерть, коли він повернувся до своїх, до батька і братів, до родичів і

одноплемінників? Що ж сталося?

Мав би змагати їх сон від утоми й напруження, що поволі спадало, але обом

було якось не до сну, й Айдар, усівшись в затінку високих кущів, склавши під

себе ноги, врешті заговорив сам, тоді як Данило лежав навзнак, дивився просто

себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь

густу крону дерева, під яким вони лежали.

Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.

Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися

незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-

султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені

кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто

висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у

ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-

нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде

повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед

його родиною.

На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз

кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому

війську.

Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий

на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і

завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно

підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був

непересічний, чи не завдяки його ж підступності, та й хоробрості йому не

бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії

«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового

війська.

Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він

повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний

пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із

вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і

десь попри всі

сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади

над степом, стати головним казахським ханом.

Ще одна риса була у характері Касим-султана — невідступна хтивість. Гарем у

нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної

дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона

султановою наложницею.

У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку

Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-

батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він

одмовив султанові.

І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім

заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому

війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх

найважчих переходах і боях.

Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому

самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час

відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі

верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав

на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно

зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе

батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися

батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з

нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .

Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від

цього іншого «може» йшов мороз по шкірі, бо то означало прокляття, біду, смерть, втрату всього, що мав, у що вірив, чим жив... Ні, ні, ні... Він мовчав, з'їдала його

гризота, але він мовчав і кидався в бій, як очманілий, виробляв такі одчайдушні

виверти, що батько, хвалячи його, після одного з боїв сказав:

— А ти побережи себе! Надто вже гарцюєш, ніби зумисне голову хочеш

підставити. Ще молодий! Не будь такий гарячий, бо то дурість, а не хоробрість!

Як було сказати йому, що часом і жити не хочеться, що все не миле...