Шабля і стріла
Шрифт:
були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз
спохмурніли.
Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був
інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав
веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був
непояснений сум.
Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а
вони мені мали пробачити все і пробачили.
Але пробачили сумно.
Ми понадились до
тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили
його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.
Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.
Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.
А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в
чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання
відшкодувати їм своєю відданістю.
І вони це бачили і знали, і так минуло півроку.
Певна річ, я десь почував, це може для мене зле скінчитись, але я
починав її любити, це були години і дні, але я якось відчув, що це моя жінка!
Чи це була спрага моя за минулим, але я не міг довго без неї і вертався на
цей хутір, вже не заїжджаючи й до Карпюка, просто туди, і хлопці чекали
мене в яру поночі, і я лиш Богові дякую, що коли мене пов'язали, ми не
заїхали до Карпюка, і сліду не було під дідового хутора, і хлопці були в яру, і я не підвів старого і моїх побратимів. І у в'язниці думав — я винний перед
всіма, я помру, ниє вони житимуть.
Дякувати Богові, я не буду винний в смерті жодного з тих, кого люоблю.
Коли жовніри розбивали двері в Мотриній хаті, я лиш встиг сказати їй —
кажи, що я взяв тебе силою, що зґвалтував просто зі зброєю в руках.
А вона сказала мені в останню хвилину — я вагітна, я ношу твою дитину
в собі!
Я ще був голий, схопившись за шаблю, але їх було десятеро, і мене
вдарили ззаду, хтось вскочив у вікно цозаду мене, і я отямився лиш
зв'язаний по руках і ногах, все ще голий, на возі, чув, як жовніри сміялися —
спіймали кнура на гарячому, треба було ще ту курву виграти всім разом, аби
знала, як розбишак приймати до ліжка, і тоді несамовитий біль пройняв
мене, коли я згадав Мотрині слова — я ношу дитину від тебе!
Що ж із нею буде, із сім'ям моїм, що ж станеться з безбатченком — без
роду і племені, з байстрюком в очах світу — що йому скаже мати, або ж їй, що ж воно, моє дитя, знатиме про свого батька?
Я готовий був умерти і за тих кілька тижнів, коли чекав шибениці, передумав усе своє життя.
Чому Голембовський, який любив мене, це ж було очевидно, так
зненавидів мене через Ганю?
«Останньому жебракові віддам, але не тобі!!!»
Чому не мені?
Він хотів мене для
себе?Але ж він сам завів мене до Горпини, сам попхнув у світ Жінки, сам
змусив пізнати красу жіночого тіла.
Бо сам мав цю Горпину не раз, бо ми там поєднувалися з ним у якомусь
божевільному світі чужих пристрастей.
Але ж Ганя, то була його донька — тут був теж він — але і не пін! Тут
були тільки ми двоє, тільки ми двоє і йому у цей наш світ увійти було зась!
Я ж бо на той час теж любив його, як... може, насправді, як батька, якого
я ніколи не знав, як старшого, розумного, освіченого, як... Не знаю!
Але він зрадив мене своєю зненавистю, яка вмить знищила все, що між
нами було!
Як він не збагнув, що я вже дорослий чоловік, когось можу полюбити!
Не його, чоловіка, батька, покровителя, а просто жінку, яка випадком
долі виявилась його донькою!
Що таке любов?
Що таке людина в усіх її виявах?
Де я і хто я?
Я готовий був померти і думав, що заслужив смерть, яка може і стане
врешті отим останнім моїм кроком до всеосяжного спокою.
До іншого буття, в позасвітньому просторі.
— Ми прибули, — сказав Раду тихо, майже пошепки, — ви
ходьмо!
І тільки зараз Данило збагнув, що хлопчак увесь час тримав його руку у
своїй і тепло його долоні, щойно Данило почув ці слова, наповнило його
знову силою життя!
Данило важко виборсався з сіна, в якому їхав, і щойно ступив на землю, як утрапив в обійми Михайла, Гната і Степана.
Раду виліз після нього і стримано чекав, поки Данило повернеться до
нього. Данило обіймав малого, як своє життя!
А хлопці вже гомоніли — це малий вигадав з щурами, ми вже боялись —
не вдасться, а тут ще та мжичка допомогла, і юрба перестрашилась щурів...
Данило все був у жіночій накидці і жіноча хустка, що прикривала його в
натовпі, все ще висіла у нього на плечах.
Жартам не було кінця — і як файно виглядав малий у жіночому вбранні, і як Данило, якби не вуса, то теж був би нічого собі кобіта, і все таке.
— Де ми? — спитав Данило.
— Біля Гнідави, це село за Луцьком! Треба рухатись далі звідси. Коні вже
чекають!
Михайло говорив це спокійно, але з притиском.
— Саме там за тобою ще довго чигатимуть. Сам розумієш!
— А що з Мотрею?
— Ніби біда бідою, але якось обійшлося. Відбрехалась, що ти її змусив...
— А це вона мене здала?..
Данило спитав це нервово, хоч намагався говорити спокійно.
— Богові дякувати — ні! Що вже там жовніри поробили з її
хутором — важко описати! Трощили все, що могли! Якби вона зра
дила тебе — повелися би з нею інакше!
Камінь спав з Данилового серця один, а враз народився другий! Я ніколи