Шабля і стріла

у небі.

Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим

світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.

Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти

на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.

Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...

Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно

перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік

текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками

допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на

пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.

Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі

місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і

всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був

щасливий.

Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді

бажаної не дістав, — чому людина не може літати?..

Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому:

— Людина літає інакше, ніж птах, — в ділах своїх, у серці своєму, у пісні

своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть

ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати

навчишся, якщо збережеш в собі себе.

— Як це в собі себе? — спитав Айдар.

—. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —

ось це і є ти сам, сам в собі...

Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не

раз подумки вертався до них потім.

Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на

крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм

летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і

сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.

Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він

мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби

той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...

Та враз хижий посвист розрізав повітря — і перетятий стрілою беркут

каменем упав десь вдалині на землю.

— Навіщо? — закричав Айдар на всі гори. — Навіщо? Що він вам

зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!

Навіщо?

З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись

в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в

небо...

Врешті зрозумівши, що це все, птах більше не злетить в небо, пора

вертатись додому, Айдар поволі почав спускатися вниз.

Він приїхав додому надвечір, повечеряв і швидко зібрався спати.

Ось тоді хлопчикові вперше здалося, що зовсім засутеніло, хоч довкола

ще було світло, бо спадав на його душу вечір, інші не бачили цього, тільки

він бачив той вечір, в ньому був вечір, і він уклався спати, намагаючись

утекти з цього дня, геть від реальності, геть від того, що сталося. А

наступного дня розпитував у старого джунгара про політ птахів. Але нікому

не казав про беркута, бо не вмів пояснити свого питання, а знав уже —

дарма питати. Бо нічого не сталося. Про що питати? Хто поцілив птаха? То

й що!

Сутінки знову охопили Айдара, коли падав зі скелі в провалля юний

Асан-жірау, чистий і невинний, гордий, як беркут, забитий, зі злої волі, з

любові до свободи просто так. І питати нема про що! Така темінь поймала

Айдара відтоді, як зустрів він зло байдуже і безпричинне, насильство і

несправедливість самоцільні, проти яких не було зброї, лише власна смерть, лише самознищення, як Асана-жірау, протистояло злу. Він мав загинути

сьогодні саме так.

Сьогодні він мав загинути, а зараз стріляє куріпок. Бо існує на світі щось

велике і тепле, світле і добре в образі блакитноокого оросута, що врятував

його з лап самої смерті, ризикуючи собою.

«Чому так? Чому він так вчинив? І чому я тоді вернувся? Чому кинувся в

бій за нього, як за себе? Ні, як за щось більше, ніж я? Хто він мені, чому він

зі мною?»

І коли з'явився в небі беркут, коли застиг в польоті над горами, помолився Айдар до всіх богів, аби не торкнула хоч зараз цього птаха біда.

Бо тоді і їх обмине вже. Бо вже досить їм, досить їм обом біди, досить, досить...

І він крикнув упівголоса: «Досить, досить!!!»

І луна тихо відгукнулася — «досить!»

Беркут літав довго, а тоді, плавно закружлявши, опустився десь на

скелю. Айдар полегшено зітхнув — це добрий знак, це його особиста, власна віра, але це добрий знак, тепер буде добре, він подумав трохи, ні, ще

зразу не буде добре, але тепер буде краще.

Він боявся признатися Данилові, що й йому несподівано здалося, що

далі все буде краще, і радів водночас, що й товариш так почуває, але боявся

наврочити, словами надії відігнати добро, спо-

коєм дозволити злу пролізти знову і тому сказав лише — побачимо, може, й

добре, в усякому разі, краще.

Велося їм далі непогано, хоч шлях був важкий. Часом пробиралися

гірськими стежками, ведучи коней на поводі, попереду стриміли високі, неприступні вершини гір, а внизу відкривались провалля. Так вони