Шлях Абая
Шрифт:
Даніяр і його дружина дуже привітно поставились до своїх гостей — Абіша та Магіш. Син шановного Абая-ага, освічений офіцер, Абіш доводився Даніяру молодшим родичем, але це аж ніяк не врятувало молодих від веселих жартів господаря. От і сьогодні, після сніданку, Даніяр засмучено сказав Магіш:
— Ох, оцей Абіш! Не встиг оженитись, а вже тягне тебе так далеко! Мабуть, вихваляв Алма-Ату як найпрекрасніше місто на землі! Знаю, знаю! Ми, каратаяки, вміємо обманювати своїх довірливих дружин!..
Абіш мовчки усміхався, поглядаючи на жінку, яка зашарілася від збентеження. Сам він любив жарти і сміх, а от як вона, степова скромниця, поставиться до веселої балачки Даніяра…
А Магіш, подолавши свою боязкість, відповіла жартом на жарт:
— Ви б краще розповіли,
— Розкажу, розкажу, тим паче, що Афтап уже покарала мене за цей обман… Так от, бог благословив, і ми з Афтап побралися! Живемо собі в Маргелані непогано, у нас свій будиночок і сад. А тільки не спиться мені ночами: все тужу за Семипалатинськом та за рідним степом! Афтап співчуває мені, але міняти Маргелан на Семипалатинськ не хоче. Навіщо це їй? Батько з матір’ю поряд, над головою персики і абрикоси висять, біля ніг дзюрчить арик, солов’ї заливаються, квіти пахнуть, в хаузі — вода прозора… Ось чому вона не розуміє моєї туги за рідним степом. Чого тужити, коли навкруги вдосталь всяких плодів земних: груші, яблука, виноград, персики, абрикоси! А треба сказати: любила їх Афтап, дуже любила! Помітив я цю слабість її і вирішив зіграти на ній. Сидимо ми якось з Афтап під яблунею, а я й кажу:
93
Женге — невістка, шанобливе звертання до дружини старшого.
«Ну що за яблука у Маргелані, дивитися на них не хочеться! Потрапила б ти у благодатний Семей: там висять зараз на деревах яблука, більші за кавун. Гілля до землі гнеться, стовбури не витримують, надвоє розчахуються! А семипалатинський виноград! Хусайн! Шіразі! Добра сотня сортів, один від одного солодший! А груші! А персики! Тануть у роті, немов мед!»
Як дійшло до груш і персиків, дивлюсь я на свою Афтап… — По цих словах Даніяр лукаво глянув на дружину, і вона голосно засміялася, здригаючись усім своїм вели-ким тілом. Засміялась і Магіш, а у Абіша від сміху сльози набігли на очі. Тим часом Даніяр продовжував, наче нічого й не сталося:
— А які пахощі! — кажу.— Все місто в зелених садах! На вулиці троянди квітнуть! В ариках джерельна вода, прозора, як алмаз. Солов’ї, наче мухи, літають. А заспівають — можна оглухнути! Словом — не місто, а райський сад! З дерева на дерево стрибають зелені папуги, і які — сариаркинські! Вони розповідають людям казки «Тоти Наме» поспіль дев’яносто ночей… Слухає мене Афтап, слухає, і очі їй дедалі більше розгоряються. Бачу, аж надто хочеться їй спробувати дивовижних семипалатинських плодів, яблук, що більші за кавун, глянути на райські сади, на казкових папуг, на троянди…
— …що взимку квітнуть на п’ятдесятиградусному морозі,— вставив Абіш,— а влітку пахнуть серед піщаних буранів і завірюх, коли на семипалатинських вулицях може загубитися караван верблюдів…
Знову весело розсміялися Афтап і Магіш, а Даніяр так само серйозно провадив далі:
— Побачив я, що завагалася моя Афтап, і перейшов у рішучий наступ. Підняв червиве яблуко, що впало з дерева до її ніг, і з огидою скривився. Ну хіба це яблуко? От сариаркинські яблука, ті ніколи не червивіють. Тут Афтап не витримала. «Хай буде по-твоєму, — каже, — їдьмо у твій хвалений Семей!» — закінчив Даніяр, наслідуючи маргеланську вимову дружини.— А тепер, Магіш, розкажіть ви, яким обманом вивіз вас Абіш в Алма-Ату?
— Він не встиг ще вигадати для мене таку казку, яку вигадали ви для Афтап, а може, і для нас! — відповіла метка Магіш.
Після сніданку Даніяр пішов на службу. Абіш залишився з молодими жінками і літньою служницею Майсарою. І тут на дозвіллі вони почали обмірковувати, чим би замінити кімешек, що прикрашав голову Магіш. Май-сара запропонувала каляпуш [94] і жовту шаль, Абіш — тахію, вигаптувану золотими нитками, і білу шовкову шаль. Афтап не погодилася з ними, і всі три
жінки пішли в спальню, щоб пошукати у великих скринях і знайти щось підходяще з вбрання Афтап.94
Каляпуш — вигаптувана перлистим бісером маленька оксамитова шапочка татарки.
— Нехай Магіш приміряє різні убори і покажеться Абішу,— порадила Майсара.— Що йому сподобається, те вона й вибере.
Магіш почала відмовлятися: навіщо влаштовувати оглядини, вона й сама вибере, що припаде їй до душі. Але жінки домоглися свого, їм хотілося показати власний смак.
Абіш хотів, щоб було видно хвилясте, чорне з червонуватим відливом волосся Магіш. Він не хотів миритися з тим, щоб кімешек приховав її гарні рожеві вушка, білу ніжну шийку. Хай врода дружини сяє, мов повновидий місяць. Хай бачать усі. Він не міг намилуватися своєю красунею і натішитися своїм коханням.
Магіш мовчки слухала чоловіка, постояла в задумі й пішла в наріжну кімнату. Через хвилину звідти долинув жіночий сміх. Особливо голосно сміялася Майсара. Абіш терпляче ждав. І ось нарешті відчинилися двері, і на порозі соромливо стала Магіш. Вона зніяковіло дивилася на чоловіка.
Замість бешмета на ній був темно-вишневий оксамитовий камзол, що добре відтіняв її талію у довгій плісированій сукні з кремового шовку. На голові у неї красувалась гаптована золотом тахія, в якій вона була під час першої своєї зустрічі з Абішем, а поверх тахії — тонка золотава легка шаль з китичками. Один край її Магіш вільно обвила навколо грудей і перекинула через праве плече. Абіш, украй здивований, дивився на дружину. У цьому вбранні вона була точнісінько такою, якою він запам’ятав її при першій зустрічі, і водночас була в ній якась нова, незнайома чарівність. Свіжою, запашною юністю віяло від Магіш…
Підійшовши до Магіш, Абіш ніжно обняв її за плечі і почав повертати то в один, то в другий бік, милуючись її вбранням. Майсара мовчала, підібгавши губи, але Афтап, будучи сама на рідкість гарною собою, щиро захоплювалася стрункою постаттю і чудовим личком Магіш. Афтап не була заздрісна.
— У цій сукні ви ще чарівніша, Магіш! — говорила вона.— Вона вам личить!
«Жінки кращі за нас, чоловіків,— подумав Абіш, задоволено слухаючи Афтап.— Вони справедливіші. Чоловік не стане захоплюватися красою іншого, тим паче якщо він сам красивий!» І в цю хвилину до кімнати несподівано зайшов Абай. Густим рум’янцем взялося обличчя Магіш. Тихо зойкнувши, немов наполохана пташка, і затуливши тонкими білими пальцями очі, вона вибігла з кімнати. Слідом за нею вийшли Афтап і Майсара, причинивши двері, і хутко задріботіли каблуками по сходах.
Абай здогадався, що тут відбувалося до його приходу, але нічого не сказав. Знявши малахай, він пройшов на почесне місце. Абіш сів поряд, мовчки чекаючи, що скаже батько.
Абай коротко розповів синові історію Сармолли: про свою першу зустріч з ним, про його звернення до парафіян, про те, як проти нього об’єдналися у темній ворожнечі імами і мулли всіх міських мечетей, про розправу, яка йому загрожує… Абай додав, що йдеться не тільки про долю Сармолли, але й про ту відповідальність, яку несе він сам, Абай, за його долю… Якщо йому загрожує небезпека, то Абай повинен бути разом з ним:
— Не знаю, як боротися проти тупого невігластва! Лише за те, що хтось посмів сказати: «Не робіть зла людям, притримайте свої пристрасті, свою жадобу наживи, не збільшуйте народного лиха»,— отці духовні готові на будь-який злочин! Замість того щоб допомагати народові боротися з страшною епідемією, духовенство саме поширює, заразу. Справді, вони не тільки темні невігласи! Вони «фітнап галям».— І Абай тут же переклав арабські слова російською-мовою: — Мерзенні світу цього!
Абіш трохи зніяковів: в той час, як його народ переживає страшне лихо, він легковажно забавляється, захоплюючись уборами своєї молодої дружини. І справді: у маленькому будиночку Дапіяра він почував себе, неначе на недоступному острові серед розбурхапого моря…