Шлях Абая

— Ой Усен! Я вивчив російську мову в тридцять років і то справляюся з наголосами краще за тебе. А все через те, що грамоти вас почали вчити по корану, ось і важко тепер вам до російської мови звикнути… Ну, розкажи мені хоч по-казахськи, що трапилося з Соловейком і Ослом.

Але з’ясувалося, що Усен не розуміє багатьох російських слів, а через те й не знає як слід змісту байки.

Нігмет і Жалель сміялися з хлопця. Він почервонів від досади, проте не зміг розповісти Абаю про розмову між Соловейком і Ослом.

— Так, Усен, тобі, видно, треба допомогти,— спокійно сказав Абай, бажаючи його втішити.— Я щось придумаю.

Після вечері хлопцям постелили в суміжній кімнаті і Абай попросив Баймагамбета лягти разом з ними.

— Попросіть його, діти, розповісти вам щось на сон грядущий,— сказав Абай.— Тільки-но цей Баке рота розкриє, як казки самі посиплються…

Доки хлоп’ята роздягалися, Абай стояв над ними, накинувши на плечі широкий халат, і милувався їхньою веселою метушнею. А коли лампу погасили, і вони, вгамувавшись нарешті, почали слухати нескінченні казки Баймагамбета, Абай пішов до своєї кімнати і взявся до роботи: цієї ночі він уперше заходився перекладати байки Крилова на казахську мову.

Ранком за чаєм Абай сів коло Усена і сказав йому:

— Ти стеж по російській книжці, а я читатиму по-казахськи про Осла і Солов’я. Ану, хлопці, слухайте!

І Абай почав повільно і виразно читати рядки, написані цієї ночі.

Так узимку 1899 року, коли поет жив у Семипалатинську, він переклав казахською мовою багато байок Крилова, що їх вивчали в російській школі його юні друзі.

3

Посеред зими нового, 1900 року Абай знову приїхав у місто. Сани, запряжені парою коней, смерком під’їхали до Кумашевих воріт. Вискочивши назустріч, господар сам відчинив ворота, допоміг гостеві обтрусити сніг і провів на другий поверх, в улюблену його простору кімнату. За чаєм Абай сказав:

— Ти, Кумаш, мабуть, більше за мене чував про тутешні справи. До мене дійшло, що мусульмани різних областей вирішили об’єднатися, як брати по вірі, і скликають для цього людей у Семипалатинськ. Не знаю, чи це правда, але мене покликали, от я й приїхав.

Але Кумаш тільки стороною чув про справу, заради якої Абая викликали до міста, і не знав деталей, що могли зацікавити гостя. Зі скромності він і зовсім не хотів про неї говорити.

— Базікають люди багато, доходили чутки й до мене, але до пуття не знаю.

На другий день Абай встав пізно і вийшов пити чай уже близько полудня. Не встиг він і поснідати, як до нього навідалися двоє городян. Першим зайшов високий товстий казах з подвійним підборіддям і ріденькою борідкою; Абай з подивом пізнав Кокпая. Слідом за ним став на порозі низькорослий жигіт з круглим рябим обличчям і чорною, коротко підстриженою бородою. Це був Алпеїм, також відомий Абаю, з роду Кошке. В тому, як обидва вони зайшли, як вклонялися, як сідали на почесне місце, було, незважаючи на зовнішню їхню несхожість, щось, що робило їх дуже подібними і викликало гостру неприязнь у Абая. Адже обидва були вихідцями з рідного поетові степу, а Кокпай був навіть близький йому колись.

Гості були чомусь у франтовитому вбранні татарського міського крою, взуті у м’які ічиги і кебіси. Кокпай напнув на себе обшиту видрою татарську шапку з синім верхом, бешмет з прямими плечима, пошитий, видно, татарським кравцем, а поверх усього надів блідо-жовтий тонкий чапан, який носять міські мулли. Виявляється, він став муллою Головної мечеті, і його величають тепер Кокпаєм-хальфе. А супутник його, теж уже зовсім дорослий, бородатий дядько, не посоромився стати учнем у медресе при тій самі мечеті. А втім, він діяв не з своєї волі: це Кокпай приволік його і ще кількох жигітів до міста для вивчення мусульманської премудрості. Кокпай — нині важний, бундючний сорокарічний мулла — був колись веселим співаком і непоганим поетом…

Вітаючись з Абаєм, Кокпай співуче промовив: «Слава аллаху! Вашими молитвами!»

Абаєві здалося кумедним, що Кокпай у такий лютий мороз змінив добрячу хутряну шубу, дублений кожух, теплий чапан і зимові чоботи на вітром підбитий міський одяг. «Хоче, видно, показати, що не тільки душею, але й тілом відданий божій справі»,— посміхаючись, подумав поет.

Після взаємних привітань Абай звернувся до Алпеїма:

— Ану, скажи, Алпеїм, яку ти зараз премудрість вивчаєш?

— Арабську граматику — наху,— відповів Алпеїм, сторожко дивлячись на Абая.

— Е, гляди, жигіте, так можна з глузду з’їхати. У арабів є приказка…— І Абай промовив по-арабськи: — Хто довго вивчає закони — фікху, той порозумнішає; хто довго вивчає наху,— останній розум втратить.— І, помовчавши, додав: — Ех, Алпеїм, батько твій був розумний казах: адже це він перший посіяв хліб на Такирі. І тобі краще було б поїхати додому, в степ, і взятися до корисної праці. Мабуть, це Кокпай виволік тебе й інших хлопців з роду Кокше і розтикав вас по всіх медресе та мечетях обабіч Іртиша. Навіщо вам тягнутися за ним, віддайте йому всю цю благодать, нехай сам нею користується.

У голосі Абая звучав не тільки глум, але й гіркота розчарування: все-таки Кокпай був колись його молодшим товаришем, другом.

Кокпай із звичною своєю вкрадливою манерою прикинувся лагідним добряком, він мовчки терпів ущипливі жарти поета, і взнаки не даючи, що вони його зачіпають. Після чаювання Кокпай обережно заговорив про справу, що привела його до Абая: мовляв, якісь зацікавлені «великі люди», вважаючи, що Кокпай — Абаїв друг, прислали його сюди для попередніх переговорів.

З подальшої мови гостя Абай нарешті зрозумів, навіщо його викликали до міста. Виявилось, його нетерпляче ждуть тут імами найуславленіших мечетей того берега, а також імам Сартської мечеті ахун Мір-Курбан. Дуже хочуть зустрітися з Абаєм також імами мечетей цього берега і ще багато казахських наставників віри — карі і хальфе.

Не дослухавши млявої промови Кокпая, Абай перервав його жартом:

— Е, та чи не для того зібралися разом усі ваші хаджі, щоб відправити мене, грішного, у Мекку? Чи не надумали вони догодити аллахові, схиливши мою стару голову до землі, наставивши мене на путь істини?

Алпеїм, не стримавшись, розсміявся, а Кокпай незворушно вів далі:

— Вся громада просить у вас поради, Абай-мірза. Я казав поки що про осіб духовних, але на вас чекають і інші люди з обох берегів Іртиша. Це заможні татарські купці, власники будинків, великих магазинів, такі, як шановний Валі-бай, бай Сидик, Ісхак, Ікрам, мірза Шеріяздан. А разом з ними казахські міські баї: Сейсеке, Хасен, Жакип, Блеубай-хаджі. До них приєднують свій голос і відомі вам почесні громадяни міста — купці Бахія-хаджі, Бала-жан, Турбек, чиї каравани ходять від самого Ірбіта до Китаю…