Шості двері

Через пiвгодини Анна-Марiя чує, як хтось наполегливо стягує ковдру з її голови. На кухнi вже свiтло, вона мружиться й не вiдразу розумiє, що скраю на її розкладачцi сидить Олекса.

— Вставай! — каже вiн. — Є новини: Микола потрапив пiд машину. На смерть. Ще вчора ввечерi. А знайшли тiльки сьогоднi. У морзi!

Олекса увесь тремтить вiд збудження, його бентежить думка, що Миколка, з яким ще вчора вони обмiнювалися фразами у дворi, тепер — мертвий. Вiн згорає вiд нетерпiння вперше побачити таке видовище. А найбiльше йому хочеться першому повiдомити цю новину зведенiй сестрi.

— Ти брешеш! — скрикує Анна-Марiя i розумiє, що брат уперше не жартує i не знущається з неї. — Iди геть! Iди! — кричить Анна-Марiя i знову натягує ковдру на голову. Її б'є дрiбний дрож, тiло стає липким, ноги — ватяними. Як це могло статися? Як узагалi це вiдбувається? Кажуть, «була людина — i нема». Але ж людина — не сiрник, не камiнь, кинутий у воду, не кулька в руках фокусника. Це великий i складний органiзм, цiла система, пронизана паралелями i меридiанами судин, нервових закiнчень, i цiлий свiт сновидiнь, прагнень, таємних i явних бажань. Миколка цiлував її теплими вустами — невмiло, але жадiбно i спрагло, а тепер — де вони, цi вуста?…

Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» — зринає в пам'ятi Миколчин голос…

Непомiтно спадає вечiр — начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок — чирк! — i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це — не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:

— Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка — чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!

Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.

— Добре, я помчав! Коли що — ми з мамою внизу!

«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, — воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. — В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр — як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…

Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя — Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд — порожнє мiсце… От що називається — битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але — у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…

А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… — думає вона. — Треба йти туди, на другий поверх, до людей, до Миколки. Побачити його востаннє…» Вона знову виходить на сходовий майданчик. Солодкуватий запах воску посилюється, Анна-Марiя звiшує голову й бачить, як в отворi прочинених дверей Миколчиної квартири хитаються тiнi: хтось заходить, хтось виходить, пiд'їзд сповнений шурхотом, лампочки свiтять по-особливому тьмяно. Нi, вона нiзащо не зможе туди ввiйти! У суцiльнiй темрявi Анна-Марiя повертається назад, навпомацки прямує до спальнi й бачить те, що мала побачити: по всьому контуру намальованого пiвкола свiтиться смужка свiтла. Анна-Марiя бiжить на свiтло й з усiх сил ударяється об стiну. Але удару не вiдчуває. Тому що дверi пропускають її досередини. I вона опиняється у напiвтемному пiд'їздi…

***

…Це дуже дивний пiд'їзд. У ньому пахне свiжiстю. Анна-Марiя озирається навколо й бачить, що в широких напiвкруглих вигинах полiрованого поруччя стоять вази з жовтими квiтами. Високi вiкна з вiтражами, на сходинках — червона килимова дорiжка. Лiфт швидше схожий на карету, поставлену вертикально. Анна-Марiя придивляється: за тонованим склом масивного парадного входу видно обриси незнайомого мiста, чути його гамiр i зрозумiло, що на вулицi — погожий, сонячний день. Десь нагорi грюкають дверi, чути квапливi жiночi кроки.

— Дiвчинко моя! Як ти виросла! А я, як завжди, щось переплутала — чекала на тебе за кiлька годин, навiть на роботу не пiшла…

Бiльше нiчого не треба — нi запитань, нi думок — «Чому? Навiщо? Як?» — усе це не має значення! Анна-Марiя заривається обличчям у пухнасту кофту жiнки й заплющує очi.

— Сонечко, ну, не плач, не плач, — шепоче мама i гладить її по головi. — Я знала, що ти приїдеш! Я так чекала! Не було такого дня, щоб я не думала про тебе. Ну, пробач менi… Ходiмо швидше. Що ж це ми в пiд'їздi стоїмо?…

Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком — начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.

— Ось тут я й живу…

Анна-Марiя входить у широкий довгий коридор, що закiнчується холом. У ньому стоїть шкiряна канапа, круглий стiл, кiлька череватих крiсел на гнутих нiжках. Iз холу ведуть троє дверей, однi з яких вiдчиненi в простору кухню.

— Влаштовуйся, — каже мама. — Я приготую тости й каву.

Анна-Марiя пiдходить до вiкна. Уздовж широкої вулицi тече рiчка, закована в ґратичасту огорожу, по обидва боки брукiвки припарковано автомобiлi. Перехожих майже немає. Тiльки парочка закоханих кидає крихти хлiба нахабним голубам.

Мама повертається, ставить на стiл тацю з гарячими бутербродами й кавником. Проте Аннi-Марiї зовсiм не хочеться їсти.

— Як ти живеш? — iз побоюванням запитує вона. — Чому ти поїхала? Я так мало знаю про тебе…

— Менi хотiлося щось змiнити у своєму життi, — зiтхає мама. — Просто з'явилася нагода… Тебе я не могла взяти iз собою. Адже не була впевнена, що роблю правильно.

— А тепер?

Мама дiстає з шафки велику коробку iз цигарками, клацає запальничкою.

— Ти що, куриш? — Анна-Марiя ловить себе на думцi, що зовсiм не пам'ятає i соромиться її.

— Так, iнодi… А ти?

Дивно, що можна ось так сидiти, не вiдчуваючи нi родинних почуттiв, нi рiзницi у вiцi. Дивно… I трiшки боляче.