Шості двері

— Я — нi. Ти одружена?

— Була. Я просто хотiла виїхати, розумiєш? Це замiжжя подарувало менi Париж i вiдняло тебе.

— Отже, на протилежнiй чашi терезiв лежав Париж… — задумливо промовляє Анна-Марiя.

— Не тiльки. Багато чого лежало… Наприклад — воля, можливо — мрiя… Я знаю, ти зрозумiєш мене коли-небудь… Потiм…

— Не сказала б, що ти виглядаєш щасливою…

— Я зараз просто схвильована. Хоча, можливо, ти маєш рацiю. Ми всюди лишаємося сам на сам iз собою, незалежно вiд того, де перебуваємо. Та перш нiж це зрозумiти, потрiбно зробити поворот. Але лiнiя життя — вона завжди пряма. Це тiльки здається, що ти розвертаєшся на всi сто вiсiмдесят. Насправдi ця лiнiя така широка i простора, що «крутий поворот» ми робимо посеред неї.

— Як же зробити справжнiй поворот? Як переступити межу цiєї лiнiї?

— А навiщо? — вона струсила попiл у важку кришталеву попiльницю.

— Але ж iти по нiй i знати, що нiколи не побачиш нiчого iншого — це жахливо! Все одноманiтно й передбачувано… Iнодi вiд цього просто хочеться вити…

— I тобi теж?… — вона знову взяла сигарету. — У тому-то й рiч, що ще нiкому не вдавалося вийти за межi СВОЄЇ лiнiї. Є щасливчики, швидше за все, це люди ненормальнi чи зупиненi в розвитку, яким дано хоча б пiдiйти до краю, намацати замаскований вихiд i навiть вирватися назовнi. Проте й вони все одно повертаються…

В Анни-Марiї перехопило подих:

— Ти говориш про Дверi?

— Якi дверi?

— Ну, тi, через якi я потрапила до тебе…

— Дурненька моя, — мама ласкаво провела по головi дочки й за краєчок витягнула з кишенi її джинсової куртки паспорт i зворотний квиток на лiтак. — Ти залишилася невиправною фантазеркою! Слава Богу, що тепер можна хоч трiшки подорожувати. I ти ще така молода, у тебе все попереду. Ну, куди ти хочеш, щоб я тебе повела? Єлисейськi поля, Версаль, Лувр, Нотр-Дам — це зрозумiло. А ще?

Анна-Марiя знизала плечима.

— Тодi пiдемо просто поблукаємо… Хочу, щоб ти подихала цим повiтрям.

Вони вийшли на вулицю. Паризька осiнь дихнула в потилицю Анни-Марiї, немов пiдштовхуючи до нових вiдкриттiв. Чи було це повiтря — повiтрям волi, як стверджувала мама? Анна-Марiя навсiбiч крутила головою, намагаючись запам'ятати i зберегти в собi всi запахи, звуки, найменший новий рух тутешнього, чужого для неї життя. Вона з подивом бачила, що реальнiсть не збiгається з уявленнями: вiтер нiс по тротуару обгортки й листя, жiнки, котрi траплялися на шляху, здебiльшого були вдягнутi в спортивний одяг — туфлi на низьких пiдборах i вовнянi светри грубого плетiння. Бездоганними були аксесуари — сумки з добре вичиненої шкiри, легкi шалики, яскравi берети.

— Це найменший округ — другий, — розповiдала мама. — Зараз я покажу тобi свою улюблену вуличку — La rue des Degres… Коли менi буває смутно, я йду туди i просто сiдаю на сходинки. Ця вуличка — лише 14 сходинок нагору. Уявляєш? I цi нещаснi п'ять iз половиною метрiв, якi ведуть до метро, мають своє iм'я…

Потiм вони сiли в невеликий автобус лiнiї Монмартробюс i доїхали до майдану Пiгаль. Мама купила великий пакет повiтряної кукурудзи, i вони сiли на кам'яну лаву, над якою бузковою хмарою колихав свої вiти сизий кущ.

— Одна людина сказала, що вдома я нiколи не знайду собi пари. I що моє мiсце тут… — задумливо сказала Анна-Марiя.

— От i чудово, — зрадiла мама. — Як закiнчиш школу, перебирайся сюди! Як ти на це дивишся?

Анна-Марiя знизала плечима. Їй подобалися яскравi барви, якi вона бачила навколо, але жiнка, котра сидiла поруч, лякала — вiд неї вiяло нескiнченною самотнiстю.

З майдану вони дiсталися до Єлисейських полiв. I те, що Анна-Марiя уявляла справжнiми ланами iз високою травою i розлогими деревами, у холодку яких прогулюються дами з мережаними парасольками, виявилося широкою вулицею з мережею магазинiв i ресторанiв.

— Це найдорожчi ресторани в мiстi, — розповiдала мама. — У Парижi життя взагалi дуже дороге…

Розмова не клеїлася, день тягнувся неймовiрно повiльно, й Аннi-Марiї здавалося, що вiн не скiнчиться вже нiколи. Вона дивилася на примарнi скульптури Нотр-Дама й розумiла, що вiн неймовiрно малий порiвняно з її уявленнями про нього. Її бiльше приваблювали деталi: перекрученi, як вени старця, лози дикого винограду, котрий дерся старими стiнами, маленька пташка, яка сидить на гостроверхому капелюсi вуличного торгiвця поп-корном, обличчя в автобусi, який проїжджає повз, плетений плащ негра-саксофонiста й густi звуки музики, схожi на повiтрянi кулi, що здiймалися до неба. I нарештi — вiкна будинкiв з акуратними бiлими рамами вигадливої форми.

За одним iз них, певно, живе така сама Анна-Марiя, вона ходить у школу чи коледж, дбайливо оберiгає вiд чужого погляду свої щоденники, потайки покурює марiхуану… У неї своя лiнiя життя, думає Анна-Марiя, i вона так само сподiвається звернути в будь-який бiк, аби не йти поруч з iншими…

— Сонечко, — вiдриває її вiд мiркувань голос жiнки, яка шiстнадцять рокiв тому побачила її першою. — Менi необхiдно з'явитися на роботi. Це за два кроки звiдси — я працюю фотографом в одному журнальчику. Це ненадовго. Давай зробимо так: я дам тобi кiлька франкiв — аби ти змогла зачекати мене в кав'ярнi. А я миттю! Потiм зайдемо в маркет i накупимо рiзної смакоти до вечерi… Добре?

Мама дає їй кольоровий папiрець.

— Зайдеш он у ту кав'ярню — вона показує на овальнi дверi наприкiнцi вулички, — сядеш за столик. Коли пiдiйде офiцiант, скажеш йому просто: «кава» — вiн зрозумiє. Потiм скажеш «мерсi». Вчися! Ти, напевно, у мене зовсiм дикунка… Щоб вiдчути мiсто, потрiбно обов'язково посидiти в мiсцевих кав'яреньках!

Вона цiлує Анну-Марiю, гладить її волосся, ретельно застiбає верхнiй ґудзик куртки:

— А ввечерi я покладу тебе спати, сяду поруч, i ми будемо довго розмовляти… Я розповiм тобi усе-усе, що не встигла, гаразд? Ну, я побiгла… Чекай на мене в кав'ярнi!

I Анна-Марiя залишається на вулицi сама. Вона з побоюванням озирається на всi боки й повiльно рушає до кав'ярнi. Це малесенька кнайпа зi стилiзованими пiд старовину важкими дубовими дверима. Краєм ока Анна-Марiя зауважує за вiкнами вiдвiдувачiв. Вони щось їдять i п'ють каву з крихiтних бiлих фiлiжанок.

Анна-Марiя сповнюється рiшучостi, штовхає важкi дверi, робить крок, незграбно спотикається в напiвтемрявi й летить у прiрву…

***

— Ми поїдемо звiдси, поїдемо! От побачиш! — Ада ляскає себе по колiну маленькою пухкою долонькою. — Який у тебе бал буде в атестатi?

Вони знову сидять пiд грибком, ковтаючи з пластикових скляночок червоне нудотно-солодке вино, як тодi — на поминках Альфонсiно. Тiльки тепер це поминки по Миколцi, i знову Анна-Марiя ледь стримує сльози, вiдчуваючи, що вiд її життя вiдламався й упав у прiрву ще один дуже важливий шматок.

— Потерпи мiсяць, — умовляє подругу Ада, — i звалимо звiдси…

Вона обводить рукою їхнiй двiр. Старий, колись улюблений дворик iз триповерховими будинками, з ослоном, який розсохся, лавкою, до якої все частiше виходять посидiти постарiлi сусiдки — ранiше в них на це зовсiм не було часу… Бiльше не цокають зухвало високi пiдбори актриси тiтки Танi (тепер вона ходить у пантофлях на босу ногу, i її хода давно втратила колишню грацiйнiсть), не кричить пiд вiкнами п'яний чоловiк Сери (вiн давно вже заспокоївся, одружився й виїхав кудись в iнше мiсто), i тiльки з вiкон завжди заклопотаної Дусi в'ється такий самий звабливий запах смаженої картоплi з грибами.