Шості двері

Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».

— Суду недостатньо вашого формулювання, — звернулася вона до чоловiка. — Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.

— Вона, — чоловiк кивнув у бiк дружини, — зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… — вiн затнувся, — прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.

Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.

— А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?

— Так, звичайно. Але це нереально…

— Вона зраджувала вас?

— Гадаю, нi.

— «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?

— Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.

— У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?

Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.

I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить — не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її дiяльностi не збiгається з його життєвими принципами, i взагалi — вона «розпаровує сторiнки щотижневої газети, яку пiсля того зовсiм неможливо читати» i робить iще безлiч дурниць, якi неймовiрно дратують…

— Ви нiчого не хочете заперечити чи додати? — звернулася до неї суддя.

Жiнка знизала плечима:

— Напевно, я була поганою дружиною…

— Це не вiдповiдь.

Менi було неприємно, що хтось — нехай навiть ця мила стомлена жiнка в старомодному синьому костюмi — має право говорити з нею, як iз школяркою, яка чимось завинила. Я бачила, що вiї в неї тремтять, що вона починає задихатися, занурена в цю синю кiмнату, як в акварiум.

— У позивача є до вас серйознi майновi вимоги. Якщо ж ви вирiшите це питання мiж собою — надалi можете звернутися до вiддiлу рагсу, а я даю вам три мiсяцi для примирення! — винесла вердикт суддя й «застебнуте» обличчя чоловiка опромiнилося самовдоволеною посмiшкою. Очевидно, розлучення вiн улаштував як профiлактику.

— Панi суддя, — цього разу в голосi вiдповiдачки зазвучали начальницькi нотки. — У цьому немає потреби. Давайте поставимо крапку зараз. Наступного разу в мене просто не буде часу… Я згодна задовольнити всi майновi претензiї свого чоловiка.

— Що ж… — зiтхнула суддя, — будемо вважати, що справа закрита…

Далi вона пояснила їм, як оформити розлучення офiцiйно. Процес тривав не довше пiвгодини. Я вдавала, що заповнюю протокол, а насправдi… продовжувала писати цю iсторiю.

Потiм, виглянувши у вiкно, я побачила, як жiнка вийшла з будинку суду, до неї пiдбiгла вогняно-руда товстуха, обiйняла за плечi й повела до автомобiля, за кермом якого сидiв смаглявий юнак. Вiн запобiгливо вискочив, вiдчинив дверцята й сказав кiлька, очевидно, пiдбадьорливих, слiв. Вона скуйовдила йому волосся й подивилась у невiдомiсть — поверх голiв, поверх дерев, туди, де теплий лiтнiй вiтер полоскав у небi крони висаджених у ряд високих тополь.

Я подумала, що її руки, вiї, волосся i навiть тоненькi «шпильки» туфель розповiли менi бiльше, нiж могла б переповiсти вона сама…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

— Куди поїдемо вiдзначати подiю? — запитала Ада, плюхнувшись на сидiння. — У «Сорок чотири»? У «Корону»? У «Нобель»?

— Пропоную — в «Омнiбус»! — юнак повернув ключа запалювання й запитально подивився на обох жiнок.

— Ларушка, помовч, коли говорять дорослi! — фиркнула на нього Ада. — Отже?…

— Давай i правда — в «Омнiбус». — Аннi-Марiї хотiлося побадьорити сина подруги. — Я там сто рокiв не була…

Ларiон радо кивнув i натиснув на газ. Машина виїхала з майданчика перед будинком суду.

— Ну, от i все, подруго! — Ада дiстала сигарету, клацнула запальничкою. — Тепер ти вiльна, як птах…

Анна-Марiя спiймала на собi в дзеркальцi заднього руху стривожений погляд Ларика й вiдповiла на нього легкою напiвусмiшкою.

— Так… Напевно, все на краще…

— Звичайно! — Ада випустила дим у ґрати кондицiонера. — Влад для тебе занадто дрiбний. I як ти жила з ним стiльки рокiв?

Запитання було риторичним. Проте Анна-Марiя задумалася — i справдi, як? I… навiщо? I чи можна було назвати любов'ю те, що вiдбувалося з нею всi цi роки? I що таке взагалi — любов? Коли люди читають тi самi книжки, розчулюються вiд однiєї i тiєї ж мелодiї, пам'ятають i люблять тi ж епiзоди з фiльмiв, вiддають перевагу театру, а не бiльярду, тверезостi, а не сп'янiнню?… I все це — не змовляючись? «Неправда, неправда… — Анна-Марiя кинула швидкий погляд за вiкно: авто стояло в заторi на мосту, й Ларик знову дивився на неї в дзеркальце незрозумiлим поглядом. — Менi завжди здавалося, що кожна людина — неповторна, як вiзерунок шкiри на пальцях. Чому ж iз таким диким егоїзмом нам хочеться вiрити у схожiсть?» Вона раптом пригадала, як чоловiк (тепер уже — колишнiй) старанно читав її улюбленого Камю. Занадто старанно. А згодом жартома називав її снобкою…

Потiк машин повiльно рушив у бiк центру. «Омнiбус» мiстився на територiї стадiону, що нинi перетворився у величезний торговельний центр. Удень стоянка перед рестораном була напiвпорожня, i Ларик загальмував прямо бiля входу. Червона «голлiвудська» дорiжка вела нагору. Ларик рушив було за ними, але Ада рiзко зупинила його:

— А ти куди? Нам поговорити треба. Можеш їхати. Ми викличемо таксi!

— Дякую, Ларику! — пом'якшила її суворий тон Анна-Марiя. — У тебе, напевно, багато своїх справ?

— Та якi в нього справи? — роздратовано кинула Ада. — Замiсть навчання бозна-що в головi! Давай, їдь додому!

Ларик пересмикнув плечима, однак заперечувати не став, а, махнувши рукою, рушив до автомобiля.

Жiнки зайшли до ресторану. На них вiдразу ж дихнуло прохолодою.

— А пам'ятаєш, подруго, як ми за десятку одного разу i наїлися, i напилися, i натанцювалися до знемоги?… — мрiйливо промовила Ада, всiдаючись за круглий мармуровий столик. — А тепер тут хiба що мiнералки можна випити за цю цiну…