Шукачі скарбів

Відштовхнувши голомозого й люто пожбуривши під ноги те, що не встигло згоріти, Рогожин повернувся до Павла:

— Злазь, старлею! Ти ж не хотів помирати, не заради слави дурної так старався! Всі твої живі поки що, ніхто не стріляє! Кидай зброю і злазь, поговоримо.

Оцінивши всі шанси, Гармаш кинув пістолет із даху просто під ноги Багрову. Потім зістрибнув сам, дозволив Дьогтеві знову зв’язати собі руки шкіряним паском. А тоді витримав короткий міцний удар Рогожинського кулака.

Спочатку той ударив Павла в сонячне сплетіння, а коли полонений скорчився і впав на коліна, садонув його знизу вгору в обличчя. Випустивши пар, він трохи заспокоївся.

— Для чого ти це зробив? Чого хотів? Не мовчи, старлею.

Гармаш повільно підвівся з колін, облизнув язиком кров на губах, подивився на розвідників, яких бандити знову поклали обличчям до землі й тримали стволи за кілька сантиметрів од їхніх потилиць, обвів поглядом пласке обличчя Савки Дьогтя, скривлене, наче після кислого, лице Матвія Багрова, нарешті зупинив погляд на ватажкові.

— Згоріли тільки папери, Рогожин. Лише папери. Тепер я — ваша ходяча карта. Я добре вивчив усі потрібні координати, й тобі треба мене берегти. По голові, наприклад, більше не бити. Бо забуду все на хрін.

— Ти хочеш намалювати нам, куди йти?

— Ні. Я не хочу, але можу вас туди провести.

— Далеко?

— Не дуже. Я вже трошки навчився визначати час і відстані в тайзі. Зараз скільки, немає ще полудня? Годинник у мене забрали твої бійці.

— Десята ранку, — глянув на свій хронометр Дьоготь.

— Усього-на-всього? Я думав, ми довше валандалися. Значить, якщо нас нагодують і потім ми рушимо, ще до заходу сонця будемо на місці.

— Біля золота? — перепитав Рогожин.

— Біля золота, — кивнув Гармаш. — Он у тебе як очки блиснули, справжні самородки. Умова — гарантія життя для нас усіх.

— А якщо я обдурю?

— А ти обдуриш?

— Видно буде.

— Значить, тоді діємо так: ми йдемо втрьох: я, ти і Матвій, із ним ми точно не заблукаємо. Решта лишається тут, стереже полонених і чекає нашого повернення. Принаймні до того часу ніхто нікого не зачепить.

— Цікаво, старлею, хто завадить мені повбивати всіх вас потім?

— Потім буде потім, — промовив Гармаш. — Інакше я не зрушу з місця, роби що хочеш, фантазія моя вичерпалася. В мене, аби ти знав, завжди вдавалася лише одна військова хитрість на рік. Ну?

— Я з вами піду! — ступив наперед Дьоготь. — Чуєш, Федю? Така в нас домовленість була. Я в долі, Федю, в долі я.

— Ніхто нічого не каже, — роздратовано кинув Рогожин. — Тут інше: а раптом ти нас не туди заведеш?

— А куди — «не туди»? Ці місця я не знаю, ось тільки на карті й бачив. І потім — який мені резон кудись тебе заводити? Аби день у смерті виторгувати, як кажуть…

— Ти, старлею, не дні рахуй — години, — процідив крізь зуби Рогожин, махнув рукою. — Чорт з тобою, банкуй. Живіть поки що. До заходу сонця точно, а там — як карта ляже. Так, а це що таке?

Ця репліка стосувалася двох бандитів, які розгублено вийшли з-за дерев. Гармаш, лежачи на даху, встиг боковим зором зафіксувати: ця парочка погналася за Коханом і чомусь довгенько не поверталася. Невже…

— Якого хріна? — Рогожин ступив їм назустріч.

— Чого ти, Федю! — мужики були старшими за ватажка років на десять, але вочевидь побоювалися його. — Він сам — наче крізь землю… Ну, нема! Був — і нема!

— Пошукати? — діловито запитав Багров. — Тільки ж ви без мене ні кроку звідси. Знаю я тебе, хрещенику. Весь у батька, нетерплячий.

— Куди він дінеться… Навіть якщо справді втік — далі болота не добіжить. Якщо й добіжить… У будь-якому разі раніше, ніж за три дні, він нікуди не дістанеться. А нам до заходу сонця дещо обіцяють, — Рогожин сплюнув собі під ноги. — Шукати його — справді час гаяти. Нічого нам це не дасть, я так думаю. Тайга велика, різне може трапитися. Бачиш, старлею, твій друг сам винен. Цей точно не виживе.

Висновок ватажка Гармашеві не сподобався.

Але з того, що він відмовився від погоні, було видно: Рогожин справді захворів на щось подібне до «золотої лихоманки».

Можливо, ця хвороба зараз урятувала Дмитрові Кохану життя.

Бо собі та іншим розвідникам він, їхній колишній командир Павло Гармаш, щойно виторгував життя лише до заходу сонця.

Золоте дно

Апетиту зовсім не було, але Павло змусив себе зжувати два шматки хліба з салом. Щоб він поїв, Рогожин звелів розв’язати полоненому руки і тримати його під прицілом. Гармаш подякував ватажкові за виявлену повагу, але той залишив репліку без уваги. Щербатий, так само дурнувато посміхаючись, підсунув Павлові просто під ніс флягу, звідки в ніс ударив запах спирту. Рогожин зреагував раніше, ніж полонений: одним влучним ударом ноги вибив флягу з руки лисого, його самого відштовхнув у протилежний бік із такою силою, що той заточився і гепнувся на спину. Потім підняв флягу й вилив її вміст просто на голову лежачому Щербатому.

— Ти, придурок! До нашого повернення — сухий закон! Тобі хто дозволяв?

— Так я ковточок, Федю, нерви в мене! — заскиглив Щербатий, та Гармаш уже встиг прорахувати його: цей голомозий клаповухий довгань не був таким ідіотом, якого з себе корчив. Усе це лише захисна реакція перед сильнішим від себе. За зовнішністю й повадками блазня ховалася дещо примітивна хитрість, помножена на тупу жорстокість.

— У мене теж нерви! В усіх нерви! Вставай і йди за мною, інструкції отримаєш…

Вони відійшли трохи далі за дерева. Тим часом Гармашеві знову зв’язали руки й відвели від інших полонених. Такий наказ Рогожин віддав іще раніше. Він не збирався залишати йому можливість для переговорів із друзями. Їх, до речі, теж чимось годували. Бандит із кошлатими бровами навіть скрутив кожному по цигарці, дістаючи махорку зі свого вишитого кисета. Коли Павло й собі попросив закурити, йому так само встромили до рота самокрутку, а Багров особисто підніс вогню. Всім дозволяли курити лише зі зв’язаними руками.

Нарада Рогожина зі Щербатим була досить короткою. Вони повернулись, і Федір звелів усім своїм людям зібратися гуртом. Полонені на якийсь час лишилися без нагляду, та ватажок особливо цим не переймався — вони вже один раз пробували тікати.

— Значить, команда така: я, Мотя й Дьоготь ідемо разом із ним, — кивок у бік Гармаша. —

Якщо старлей нам не збреше, повернемося з добрими вістями вночі, а скоріше за все — завтра до полудня. За старшого лишається Щербатий, у нього добре виходить вами командувати. Якщо ми не повернемося вчасно, нехай нас усіх навіть ведмідь загризе — кінчайте цих хохлів на місці. Щербатий знає, куди йти потім. Але все це в гіршому разі. Будемо всі разом вірити в краще. І в чесність цього офіцера, — він знову кивнув на Павла. Запитань нема?

— Нехай мене запитують у разі чого, — вставив Щербатий.

— Правильно. Він усе знає, — легко погодився Рогожин. — Ну, з Богом, чи що? Твоє слово, старлею.

— Я так і піду? Хоч руки звільніть…

— Підеш так, — відрубав ватажок. — Можна буде — я щось вирішу. В який нам бік, викладай свою військову таємницю.

— На захід від річки, — приречено зітхнувши, пояснив Гармаш. — За сонцем. У бік так званої Ведмежої голови.

— Є таке місце, — підтвердив Багров. — До неї я людей і без тебе виведу. Тільки знову ти, Пашо, щось крутиш. Там люди, хоч і не часто, але ходили й ходять. Про золото на Ведмежій голові ніхто ніколи не чув.