Шукачі скарбів

І сам спочатку пішов, а тоді — побіг просто на світло, смикнувши при цьому Багрова, припнутого до нього мотузкою. Це вивело мисливця із заціпеніння. Дивно — адже він кілька разів полював тут, а ніколи не бачив, аби ця гора просвічувалася. Рогожин із Дьогтем обігнали їх. Бігом подолавши відстань від підніжжя до самої гори, всі почали підніматися досить крутим схилом. Азарт додавав їм сили, спритності, і перший етап підйому подолався досить легко.

А потім уже не потрібен був сонячний орієнтир — перед чоловіками справді відкрився невеличкий прохід у горі. Вузенька ущелина, що вела, здавалося, в нікуди. Або ж могла стати дверима в інші світи, якщо вони десь існують.

Для чогось скинувши з плеча карабін і взявши його напереваги, Рогожин ступив у прохід, який виявився завширшки трохи менше метра. Люди могли проходити туди лише один за одним, рухаючись при цьому боком. Двом тут справді не було де розминутися. Тому за ватажком посунув Дьоготь, відштовхнувши Багрова. Кивком мисливець звелів Гармашу йти за рецидивістом, сам пішов останнім.

Ущелина виявилася нерівною і тягнулася десь на півсотні метрів уперед. Світла смуга, якою закінчувався невеличкий тунель, давала надію. Мало не наступаючи один одному на п’яти, чоловіки обережно просувалися вперед крізь гору до виходу. Несподівано спереду щось зашелестіло, почувся спочатку тихенький злобний писк, відразу за ним — крик Рогожина. Він махнув руками, на мить заступивши смугу світла, а над ним, лопочучи крилами, із противним писком пролетіло кілька створінь. Савка теж зігнув у колінах ноги й закрився руками, Гармаш просто притиснувся до стіни. Багров за його спиною скрикнув і вилаявся — Павло зміг розгледіти у напівтемряві, як істоти спікірували просто на голову мисливцеві. Заодно він розгледів і самих тварюк — це виявилися звичайнісінькі кажани. Вочевидь, вони жили в ущелині, і вторгнення людей порушило їхній спокій.

— Киш! Киш! Геть, бляді! — горлав Багров, і його лайка луною розносилася між стінами ущелини. Кажани більше не атакували його, лопотіння крил почулося десь високо над головами, вони облишили незваних гостей так само швидко, як налетіли на них. Далі до виходу чоловіки дісталися без пригод, а коли нарешті вийшли, то разом зупинилися під враженням картини, що відкрилася їхнім очам.

Вони стояли на вершині схилу, який спускався вниз, у міжгір’я. Воно мало форму неправильного кола і було досить широким та глибоким. З усіх боків гори були високими, прямовисними і стрімкими. Як тут з одного боку утворилася ущелина, було невідомо. Можливо, колись у результаті природного катаклізму Ведмежа голова просто дала тріщину, яку просто так, неозброєним оком, помітити неможливо. Ближче до вершини міжгір’я краї були ще стрімкішими і звужувалися. Таким чином, воно виглядало, наче глечик неправильної форми або кратер уже недіючого вулкана. Звичайно, при бажанні з висоти пташиного польоту, скажімо, з літака цю котловину можна було б розгледіти. Але в часи, коли майор Нелюбов і хто там із ним іще знайшли це місце, в Західному Сибіру про аероплани навіть не чули. Та й потім, і до війни, і під час неї ці глухі місця не цікавили авіарозвідку. Принаймні Гармаш, розмірковуючи так, не думав, що надто помиляється у висновках.

Сонце, опускаючись на захід, зависало над міжгір’ям, і його західні промені на кілька хвилин потрапляли в ущелину. Поки люди йшли ущелиною, сонце вже посунулося далі й тепер нависало над правим краєм урвища. Коли воно зайде за гірський хребет, сюди впаде тінь. Але все, що треба побачити, люди вже побачили.

Майже в них під ногами дзюркотіла невеличка річка. Навіть правильніше сказати — потік. Свій початок він брав невідомо звідки — вода витікала звідкись з-під гори. Куди вона текла, теж не можна було толком здогадатися. Та Гармаш, який знав записи майора Нелюбова напам’ять, поділяв його думку: схоже, що потічок заходив під землю і був одним із витоків тієї ріки, через яку вони вчора переправлялися.

На око джерело виглядало не ширшим за два метри. Рогожин, який збіг до води першим, уже міряв глибину — на середині вона ледь доходила до країв його чобіт. На тому березі, просто під стрімкою кам’яною стіною, притулилася саморобна хижка. Поруч — три горбочки з саморобними хрестами в головах і одна незакопана яма. Купа землі, насипаної біля неї, вже поросла травичкою. Загалом міжгір’я мало приблизно півсотні метрів у діаметрі.

— Може, тепер звільниш руку? — Павло смикнув мотузку. — Чого вже тут боятися?

— Хто тебе боїться, — буркнув Багров, але, на диво, більше сперечатися не став, відв’язав мотузок від своєї руки й за прикладом Рогожина спустився до річки. Дьоготь підштовхнув Гармаша в спину, і коли той збіг униз, пригрозив йому карабіном.

— Дивись, коли що — не промахнуся.

— Як ви набридли! — роздратовано вигукнув Павло, але раптом здригнувся — щось важке плюснуло у воду, а потім несподівано голосно закричав Рогожин. Гармаш повернувся до нього.

Карабін Рогожина валявся на тому боці потоку, просто на землі. Сам Федір стояв на колінах у воді, переможно вимахуючи невеличким камінцем неправильної форми. До нього вже широким кроком наближався Матвій Багров. Підійшовши, простягнув руку, взяв камінчик, підніс до очей — і де поділися його виваженість та витримка.

— Самородок… — мисливець не стримував свого захоплення. — Самородок… Просто тут… Золото… Не обдурили… Тут золото…

Розстебнувши комір сорочки, він переклав самородок у ліву руку, праву запхав за пазуху. Вийняв простий дерев’яний хрестик на просмоленій мотузці, поцілував його, потім перехрестився раз, другий, третій.

— Слава тобі, Господи! Укріпив і направив дітей Твоїх! Знайшли! Знайшли!

— Дай сюди!

— Що? — Багров незрозуміло подивився на «вальтер» у руці Рогожина, наставлений на нього. — Ти що, Федю, хрещенику?

— ДАЙ! — Рогожин простягнув до самородка розчепірену п’ятірню. — ЦЕ Я ЗНАЙШОВ!

— І ти будеш стріляти, синку? — тихо поцікавився Багров, але його рука вже сама простягала злощасний самородок.

— Е, баклани, ви чого? — Дьоготь клацнув затвором і наставив ствол карабіна на Рогожина. — Федько, не дурій, кинь ствола на хрін! Бо не подивлюся, чий ти син — Їй-Богу стрельну! Тут же рижйо просто під ногами валяється! На всіх вистачить, дурню!

— На кого — «на всіх»? — тепер ствол «вальтера» дивився на Савку, та коли Багров спробував скористатися моментом і напасти на Рогожина збоку, аби вибити зброю з його руки, Федір спритно відскочив назад і став так, аби в секторі обстрілу опинилися відразу обоє.

На Гармаша тепер ніхто не звертав уваги, але він не міг скористатися нагодою — карабін лежав на березі між Рогожиним і його недавніми напарниками. Кинутися на нього голіруч — означало прийняти в себе кулі відразу з двох стволів — досвідчений мисливець і професійний злочинець із такої відстані не промахнуться. Тому він, спокійно перебрівши потік, рушив до хижки.

Дивно, але саме його дії привели Рогожина до тями. Він опустив зброю, для чогось копнув ногою карабін, відкидаючи його подалі від води, примирливо виставив уперед ліву руку.

— Ну, все, все. Щось найшло на мене, вибачайте. Просто так — усе це якось…

— Золото, Федю, розумних любить. Тримай свій скарб, — Багров кинув йому самородок. Рогожин зловив його, опустив у кишеню, далі розвернувся всім корпусом до Павла. — Е, старлею, а ти куди? Тебе ніхто не відпускав!

— Хай гуляє, чого ти, — Савка так само неквапом опустив зброю, потім глянув собі під ноги, нахилився, присів, почав перебирати камінці у воді, і, відкинувши десятки півтора, так само знайшов маленький самородок, обточений водою. — Ти диви, скільки їх тут. А якщо іще промити добренько…

Тим часом Гармаш підійшов до могил. На жодному з хрестів він не побачив напису, зате, зазирнувши в незакопану яму, спочатку відсахнувся. Хоча на війні він бачив багато трупів і видовище смерті його не лякало, наполовину присипаний землею людський скелет у зотлілій одежі справили моторошне враження.

Поруч став Багров. Зазирнувши в яму, вкотре перехрестився, потім перестрибнув через неї, глянув за горбок і підняв заіржавілий заступ.

— Бач, сам усіх поховав, останню могилу для себе викопав. І сам себе засипати намагався. Зовсім, мабуть, погано стало людям на золотому дні.