Шукачі скарбів

Почувши про Рогожина, карний розшук разом із МДБ просто зобов’язані будуть діяти швидко. До чекістів Кохан ставився вороже, та іншого виходу тепер просто немає. Отже, підбив він підсумок, треба йти по допомогу. Не врятує своїх, так хоч зможе прищучити Рогожинську банду.

Подумавши так, Дмитро сів, роззирнувся довкола і, не знайшовши нічого, схожого на міцний корч, спробував вибратися з байраку в інший спосіб: повільно та впевнено звиваючись усім тілом, наче змія. Кілька разів він ковзав донизу, та спроби дали свої результати — вдалося вибити носаками чобіт щось на зразок невеличких виступів у землі. Так, чіпляючись ногами і тримаючись за стінки яру зв’язаними руками, він коли рухаючись спиною, а коли — боком, нарешті дістався краю й останнім ривком викотився на поверхню.

Хотілося перевести подих, та не було коли. Пройшовши кілька метрів уперед, Кохан побачив звалене вітром дерево. На місці зламу стирчали досить міцні й гострі уламки. Здираючи шкіру на зап’ястках, Дмитро почав терти об гостряки мотузкою, аж поки не зачепив край вузла, і ще через деякий час зав’язку вдалося перетерти й розірвати. Руки затерпли, посиніли, боліли, по них цівочками стікала кров, він загнав під шкіру, здається, мільйон скабок — та був вільний.

Кохан утратив точний орієнтир, але тут особливо не заблукаєш: десь попереду точно мусить текти річка. Намагаючись триматися так, аби сонце було ліворуч, він пішов тайгою. До річки він вийшов, коли сонце вже стало над головою й потроху почало перевалювати до заходу. Якщо орієнтуватися за ним, то воду Кохан побачив перед собою лише близько третьої пополудні. І, як йому здалося, він вийшов нижче від того місця, де вони вчора обладнали переправу.

Було вже близько п’ятої години вечора, коли Дмитро нарешті відшукав її. На щастя, переслідувачі лишили мотузку натягнутою. Адже вони планували повертатися назад, і навряд би хтось із них поліз у воду наводити переправу наново. Не затримуючись, Кохан рушив на той берег. Він таки поспішав, бо в найнебезпечнішому місці впав, і його мало не знесло течією. Та в останній момент утримався і в цілому подолав переправу без особливих перешкод.

Але щойно він опинився на протилежному березі, як сили раптово зрадили. Ноги підкосилися, і Кохан упав на землю, важко дихаючи. Полежавши трохи, підповз до річки й жадібно почав хлебтати холодну воду, аж поки вона не підступила до горла, і його не знудило. Зануривши обличчя у воду, Дмитро полежав так іще якийсь час, потім став рачки, відповз до уривчастого краю берега, сів, притиснувся до нього спиною і знесилено заплющив очі.

Здалося, він просидів так лише кілька хвилин. Та коли розклепив повіки, сонце вже потроху сідало. За приблизними підрахунками, він відключився години на півтори, а то й дві. Припливу сил не відчув, але звівся на ноги і спочатку поволі, а потім усе швидше пішов уздовж берега в той бік, звідки вони вийшли вчора. Місце, де треба заходити в тайгу, Дмитро впізнав одразу. Щойно зайшов за дерева, як довкола стало темніше —

хащі заступали від нього сонце. Скоро стемніє остаточно, а попереду — болото. Як не крути, треба зупинятися на нічліг.

І раптом щось змусило Кохана зупинитися, вклякнути на місці.

Він не міг пояснити свої відчуття. Але точно знав — у тайзі він не сам.

Щойно сонце почало сідати, завіяв, зашелестів у верхівках дерев легенький вітерець, задув Кохану в спину. Внутрішній голос підказав: хоча небезпеки він не бачить, але тут про всяк випадок треба почати рухатися так, аби триматися проти вітру. Та коли він це зробив і пройшов іще кілька метрів уперед, зрозумів — запобіжна міра вжита трохи запізно. Те, що жило в хащах, уже вловило його запах, і тепер кружляє десь поряд, готуючись напасти.

Ніби на підтвердження цієї думки, попереду почувся хрускіт. Хтось важкий продирався крізь дерева йому назустріч. За мить почулося гарчання, а потім у сутінках, що невпинно насувалися, Кохан угледів за кілька метрів праворуч від себе здоровенну темну рухому брилу. Він зупинився. Брила теж припинила рух, і тепер Дмитро вже міг розгледіти величезну страшну тварину.

Це був не просто бурий ведмідь. Дотепер Кохан бачив живих звірів лише в зоопарку. Правда, трохи наслухався про ведмедів і в Данилівці, і від Багрова. На привалах біля вогнища він травив знічев’я мисливські байки. І все ж таки Дмитро був переконаний: ведмідь, який стояв на чотирьох і видивлявся на нього крізь дерева, набагато крупніший за інших. До того ж цей звір не боявся людини в середині травня, навіть шукав зустрічі з нею. Звичайно, як говорив провідник, хижаки вкрай рідко самі нападають на людину в теплу пору року. Як правило, вони захищаються, коли немає можливості втекти від мисливця. Взимку — інша справа. Звірі голодні й люті, а ведмеді до того ж занурюються в сплячку. Тож не дуже шанують тих, хто їх розбуркає.

До людей ідуть хіба приручені хижаки. Але в тайзі вони зустрічаються вкрай рідко, лише на лісницьких кордонах.

Або ті, хто вже спробував людську кров на смак. І для кого людина — насамперед здобич.

Сумніву не було: говорячи про харгі, злого духа тайги, ведмедя-людожера, котрий промишляє в цих краях не перший рік, Багров не брехав. І не намагався збити їх із пантелику тунгуськими казками.

Ведмідь гарчав усе сильніше, і раптом, витягнувши вперед лобасту голову на короткій могутній шиї, люто й страхітливо заревів. Коли Кохан позадкував, хижак ревонув удруге, при цьому випростався, став на задні лапи й замахав перед собою передніми. Дмитро не міг розгледіти кігтів, але тут же уявив собі їхні розмір та гостроту. Так само відчув, як на шиї вже стискаються могутні щелепи.

Відстань між людиною та звіром була не більше десяти метрів. Сутінки впевнено перетворювалися на темряву, в якій ведмідь бачить краще, ніж людина. До того ж здобич видавав запах. Кількома стрибками хижак міг скоротити цю відстань і, очевидно, зібрався це зробити. Та щойно незграбна ревуча брила зрушила з місця, наближаючись до жертви, як із Кохана злетіло заціпеніння. Він не знав, як треба поводити себе при зустрічі з ведмедем-людожером, але не збирався покірно чекати, поки зуби та кігті справді увійдуть у його тіло й почнуть шматувати ще живу плоть. Позадкувавши, він розвернувся й побіг.

Позаду знову почулося ревіння. Озирнувшись на бігу через плече, Дмитро побачив, як неповороткий зовні велетень-ведмідь зграбно рухається за ним, швидко наздоганяючи. Звідки й узялися сили, здається — подвоїлися. Кохан наддав ходу і спробував збити звіра зі сліду, петляючи між дерев. Ідея залізти на дерево й відсидітися там майнула в голові й тут же вилетіла. На стрімкі стовбури можна було хіба залетіти — гілки сосон, ялин та кедрів починалися за два людських зрости від землі.

Єдиним виходом було повернутися назад до води і спробувати знову перейти річку. В темряві, знаючи силу й підступність течії, це небезпечно. Але так можна виграти час у хижака, і до того ж будь-яка небезпека порівняно з ведмежими іклами здавалася Дмитрові більш прийнятною. Та ведмідь раптом перестав гарчати й рикати, і тільки-но Кохан почав завертати назад, швидко кинувся йому навперейми. Тепер звір біг, одночасно відрізаючи людину від шляху до річки. Будь-яка спроба випередити звіра провалилася б. До того ж, якби Дмитро рвонув до води просто зараз, не розбираючи дороги, відстань між ним і ведмедем неодмінно б скоротилася. Наздогнати його і звалити з ніг при такому розкладі здоровенному хижакові було навіть простіше. Тому Кохан знову розвернувся і побіг у бік болота. Ведмідь тут же припинив рухатися паралельним із ним курсом і знову кинувся навздогін.

Навіть у цю хвилину Кохан якимось чином підсвідомо фіксував — попри все, він рухається у потрібному йому напрямку. Біг просто до ведмежого проходу в болоті. Можлива похибка в розрахунках виглядала не дуже значною, головне — взяти загалом правильний курс. Мабуть, ведмідь відчув і це: знову заревівши, повернув ліворуч, кількома стрибками забіг наперед і тепер знову мчав людині навперейми. Було схоже, що він поступово й послідовно заганяв свою жертву подалі від усіх можливих місць порятунку.

Побачити перед собою болотяний туман Кохан міг навіть у густих сутінках. Але спершу він відчув болото — земля почала м’якшати під ногами. Велетенський звір знову мачав на нього, уже переконаний: тепер здобич точно не втече далеко. Ноги Дмитра раптово почали заплітатися, потім одна перечепилася об корч, що випинався з ґрунту, і Кохан полетів на землю обличчям донизу. Ведмідь ревів уже зовсім поруч, Дмитро навіть чув його важке хрипке дихання. Підхопившись, він знову впав, перекотився — і дуже вчасно. Просто на те місце, де він щойно лежав, важко приземлилася ведмежа туша. Побачивши людину на землі, звір стрибнув, аби разом завершити цю гонитву. Якусь мить палаючі очиці хижака дивилися просто на Дмитра, потім ведмідь трохи незграбно почав розвертатися, щоб повторити напад. Кохан виявився спритнішим: просто з місця відстрибнув далі, приземлився жабою просто на болотяну купину. Відразу занурився у багнюку, підвівся, зробив іще кілька кроків далі від берега. Ведмідь кинувся було за ним, та відчув, як розповзається під ним твань, позадкував і, витягнувши морду, злобно заревів.