Шукайте жінку

— Правду кажу, майорчику. А ти газети більше читай: нас саме до цього тепер і закликають. До гласності, тобто правди!

7

Зоя прийшла без попередження, та Арочка була рада їй. Сиділа у кріслі під торшером у материному м’якому оксамитовому халаті, підправляла напильничком нігті й обмінювалася з подругою новинами.

— Отже, — перепитала Зоя, — твоя муттерхен лягла під академіка?

— Вийшла заміж, — поправила Арочка.

— Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила?

— Учора.

— І як?

Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка — талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися…

Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу — й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва.

Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її.

Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”.

Арочка згадала Арсена з приємністю. Хлопчик що треба, й варто зайнятися ним, пошліфувати трохи, як шліфує вона зараз нігті. Й матір радила не випускати його: чула від Некрича — перспективний, талановитий і з нього будуть люди. Будуть, якщо серйозно зайнятися, вирішила Арочка. Бо поки що тільки кандидат, а тих кандидатів у столиці — як бліх. Щоправда, уже захистив докторську, а хтось казав їй, що доктор наук оцінюється від чотирьохсот до п’ятисот кербелів на місяць. Не так уже й багато, їй вистачить лише на “шмутки”, та Арсен може писати ще книжки (вчора у них з Некричем ішла про це мова), а книжки — це гонорари й слава, на славу — начхати, головне — гроші, — особливо поки вона молода, гарна й полюбляє не менше ніж двічі на день міняти сукні…

І Аріадна розповіла Зої про Арсена та перше враження від нього.

Подруга округлила очі. Були вони в неї і так круглі та зелені, зовсім котячі, та й взагалі Зоя нагадувала кицю — маленька, м’якенька, з кучмою білявого фарбованого волосся, носик кирпатенький, щічки пухкенькі, так і хотілося її погладити. І Зоя дозволяла це чоловікам з радістю, навіть муркотіла від задоволення. Це зовсім не означало, що потім вони могли чинити, що забагнеться. Зоя була розсудлива й перебірлива, це тільки здавалося, що м’якенька й піддатлива, насправді ж могла мало не з першого погляду визначити, чого вартий той або інший чоловік. Й рішуче відшивала молодиків, які пускали слину, тільки торкнувшись її,— чоловік має бути твердим, рішучим і грошовитим, це знала точно, як віруючі — “Отче наш”, і цей принцип ніколи не зраджувала.

— Арсен… — мовила Зоя мрійливо. — Це звучить… Розкажи, який він…

— Бо! — вознесла великого пальця Арочка. — Хлопець що треба, тридцятник має, а вже професор!

— Професор! — захоплено вигукнула Зоя. — І він справді призначив тобі побачення?

— Завтра.

— Добре, що завтра, бо сьогодні прошвирпемося у “Київську Русь”.

Аріадна відірвалася від нігтів.

— Не хочеться.

— Кинь, запрошує Лана, він сказав — гарно посидимо. Буде ще один…

Арочка потягнулася і погойдала ніжками — перейняла цю звичку від матері.

— Якийсь Лапин фрайєр… Набридло.

— Ні, Лапа натякнув, дуже грошовитий. А у тебе все одно вечір гавкнув.

— Ну, добре, — вирішила Арочка, — справді, що увечері робити?

— Лапа того приятеля дуже вихваляв: наче б колись був чемпіоном з боротьби.

— Спортсмен… — поморщилася Арочка. — У них курячі мізки. М’язи наганяють, а звивини випростовуються.

— Тобі що, їхні мізки потрібні? Вечір посидимо — й забудь. Як на мене, краще: розумних розмов не треба вести.

Арочка позіхнула.

— Лапа завжди в когось учепиться. Сам платити не хоче.

Зоя безжурно зареготала.

— Нам все одно — Лапа чи якийсь Моня…

— Що за Моня?

— Я ж тобі вже півгодини торочу — Лапин приятель, що до “Київської Русі” кличе. Моня-великий — так назвивається.

— А є ще Моня-маленький?

— Без понятія. Гадаю, називається великим, бо й справді високий.

— Як Сабоніс?

— Такими хлопчиками, любко, не розкидаються.

— Побачимо… — ліниво відповіла Арочка. Подумала: Арсен нікуди не дінеться, а Моня-великий зацікавив її. Великі й сильні хлопці подобалися їй, звичайно, не такі, як збірники-баскетболісти — за два метри… Метр дев’яносто — самісінький клас, для баскетболу — миршавець, а для неї — що треба. Якщо ж до того гарно одягнений і статуристий — люкс, з таким і Хрещатиком пройтися не гріх, аби всі озиралися…

— Отже, — Зоя підвелася, — о сьомій біля “Київської Русі”, не запізнюйся.

Арочка лише кивнула й пішла зачиняти за подругою. О сьомій, то о сьомій, хвилин п’ятнадцять чи двадцять почекають, не королі й не графи, теж мені — Моня великий, побачить її — стане маленьким, усі вони одним миром мазані, великі й неприступні, немов вежі середньовічних фортець, а наче б випадково покажеш коліна — меншають і здаються на милість переможниці. Навіть такі, як Арсен, певно, набачився дівчиськ, різні там студенточки та аспіранточки молодому докторові наук проходу не дають, падають штабелями, розбалували й розбестили, а варто було з’явитися їй — і підібрав хвоста, мов слухняний пес, і їй вирішувати, крутити йому хвостом чи підвестися на задні лапи… Однак що одягнути увечері?

Моня великий, отже, високий, дивитиметься на неї згори, тут не обійтися без рожевої сукні, у неї велике декольте, і нехай Моня милується її грудьми. Вона не надягне ліфчика, прекрасне гріх ховати, здається, про це написано навіть у Біблії. Арочка не читала Біблії, проте чула: кожна інтелігентна людина має хоча б погортати цю книгу. Либонь, нудьга зелена, на зразок давньогрецьких міфів, та доведеться почитати, це піднесе її в Арсенових очах.

Де тільки дістати Біблію? Втім, той же Арсен розіб’ється, а принесе.

Здається, це у Біблії розписуються принади якоїсь єврейської красуні Суламіфі: груди в неї — хто ж це розповідав, звичайно не Лапа і не Сєва, ті, крім закордонних детективів, не читають нічого, — втім, не має значення — хто, головне, груди в тої Суламіфі — як чаші…

Теж мені, порівняння, вирішила зневажливо, от у неї груди — як дзвони, торкнись — захилитаються і задзвонять, як у церкві — молись на них, ставай на коліна, як перед дівою Марією.

Арочка самовдоволено посміхнулася: знала, вона вродливіша за всіх намальованих на іконах Марій, а посмішка в неї загадковіша за розрекламовану Джокондину.