Шукайте жінку

— Ну, егоїст і надто гарної думки про себе, то й що? Хто з нас не грішний?

— Вов почав копати під тебе.

Некрич щиро зареготав.

— Вов? Копати?..

— Даремно звеселився. Усе не так просто…

Некрич махнув рукою.

— Ходімо на берег, — запропонував. — Поки жінки зготують сніданок, покупаємося.

Вони спустилися до Десни. Арсен, швидко роздягнувшись, попробував ногою воду, поморщився, але не роздумуючи кинувся у річку. Синиця скинув сорочку, розлігся в шезлонгу.

— Не купатимешся? — здивувався Некрич.

— Для мене холоднувато.

— Мало не двадцять градусів?..

— Не вір… — Арсен випірнув біля самого берега. — Просто цей піжон боїться радіації.

— Справді? — не повірив Некрич.

— Базікало… — блиснув очима на Арсена Синиця. — Але якась правда в його словах є.

— Скільки вже минуло після Чорнобиля, — безжурно заперечив Некрич, — а ми живемо…

— Й житимемо, — розсердився Пилип. — Ми з тобою вже літні, й нам не лячно. А я думаю про свого Юрка.

— Ти ж вивозив його у Карпати…

— Коли?.. Шостого травня, а з тридцятого по шосте, пам’ятаєш, що робилося над Києвом!.. А Юрко в трусах та майці з фізкультурниками на Хрещатику випендрювався…

Арсен вийшов з води, обтрусився, немов собака, і вищирився, також як лютий пес.

— Паскудство! — вигукнув. — Перед Першотравнем про справжній стан аварії знали вже на всіх рівнях. Не хочете відміняти демонстрацію — не треба, звернулися б до робітників, заводи б вийшли, а для чого було виводити дітей?

Синиця поморщився, проте не сказав нічого. Не тому, що не був згоден з Арсеном, навпаки, обурювався, може, ще більше, та не звик уголос висловлювати свої думки, таївся іноді навіть у колі друзів, не кажучи вже про колег на роботі. Сам картав себе за нерішучість, що межувала з боягузтвом, час від часу давав урочисту обіцянку виступити з відкритим забралом на зборах в інституті, та знову й знову відкладав.

“Хай згодом…” — казав сам собі, в глибині душі знаючи, що цього “згодом” ніколи не буде.

Синиця подумав: він також не може простити, що вивели дітей на демонстрацію — особливо кільком керівним дідам, які вітали напівроздягнених юнаків, підлітків, загодя відправивши своїх онуків далеко від Києва. Пилип навіть почав підводитися, готовий висловити все, що думає з цього приводу, та в останній момент узяв себе в руки.

Вирішив: ну чого? Чого тобі не вистачає в житті? Доктор наук і член-кореспондент республіканської Академії, власна “Волга”, гарна квартира в академічному домі, завідуючий відділом інституту… Міг би казати все, що думаєш і хочеш, на всіх, як кажуть, рівнях — таких спеціалістів, як ти, по пальцях рахують, то чого лякатися? Либонь, це у нього в крові, так, у крові, рабство, передане в генах. Пилип заспокоївся, подумавши так. Точно, його прадід був кріпаком, це він знав з дідових розповідей, кріпаком пана Шацького в Катеринославській губернії, тобто рабом, і всі його пращури були рабами. І рабська психологія передалася йому у генах. То чого картати себе: усе так просто й не вимагає пояснень — боягуз за походженням…

Але ж соромно бути боягузом, і батько його загинув на фронті!..

Однак тоді склалися екстремальні умови, й він сам пішов би на ворога з автоматом чи гвинтівкою без вагань. Піднявся б в атаку, знаючи, що може через хвилину чи навіть секунду загинути… Точно, піднявся б, вирішив Синиця, але ж чому не можеш підвестися тепер і сказати керівним дідам усе, що думаєш про них? Тоді, в атаці, тобі загрожувала б смерть, тепер не послали б на якийсь симпозіум чи обійшли черговою нагородою…

То чому ж мовчиш?

Синиця потягнувся у зручному шезлонгу й розсердився сам на себе: такий день, на небі ні хмаринки, вода плюскотить за два кроки, жінки клопочуться на терасі, готуючи смачний сніданок, життя дивовижне й чудове, а він копирсається у якихось темних закутках душі. Чи має для когось значення, які думки й почуття опановують ним, коли заходить у кабінет Петра Петровича? Головне — їхній відділ на порозі важливого відкриття і, можливо, його скоро виберуть у академіки.

Пилип поморщився: не все одно, членкор чи академік, основне — наука, і він віддається їй без останку, всі суботи, неділі, вечори й ночі, ось тільки сьогодні викроїв час, та й лише тому, що не міг відмовити Ларі.

І все ж думка про вибори в академіки була приємною, і не тому, що академічне звання обіцяло більше грошей і шаноби, цього вистачало й зараз, просто Пилип подумав: тоді, не почуватиме себе на півголови нижчим за Петра Петровича й нарешті зможе вільно і у всіх без винятку, кабінетах висловлювати свої справжні думки, не приховуючи жодної, не озираючись назад і не зважаючи, що скаже з цього приводу директор чи, не дай боже, сам президент Академії.

Усвідомлення власної незалежності приємно полоскотало самолюбство, Синиця уявив, як він на рівних розмовляє з президентом і як прислухатимуться до кожного його судження не лише зелені кандидати наук, а й посивілі доктори. Зрештою, так і має бути, бо їхня робота, якщо справдяться усі сподівання, потягне на найвищу премію.

А він — академік і лауреат…

Синиці раптом зробилося холодно від цього, мерзлякувато стенув плечима й подумав: всі ті ступені та звання, як правило, запізнюються, людина одержує їх у зрілому чи похилому віці, коли і емоції, і жадоба життя вже позаду й все частіше думаєш про кінець. Лише пестунчики долі десь у тридцять чи навіть раніше одержують усі регалії, та цих пестунчиків не так уже й багато. От і Некрич — який талановитий, здається, написав не менше десяти книжок, і всі помітні, жодна не залежалася на магазинній полиці, а також, як і він, усього членкор, ну, інститут, щоправда, йому дали, але ж ще кому, крім нього? І то Арсен щойно казав, хтось копає під Івана…

Синиця ще раз блаженно поворушився у шезлонгу, подивився, як розлігся на гарячому піску Черниш, і запитав:

— Що там у вас в інституті, Арсене? Хто насмілився підсиджувати самого директора?

Арсен покліпав очима, немов просипаючись, підгріб під груди оксамитового піску й пояснив:

— Вов.

— Підпільне партійне прізвисько?

— Схоже. Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту, Вова, а скорочено Вов.

— І він насмілився виступити проти самого директора?

— Поки ні, але все йде до того.

Іван Михайлович, який сидів по груди у воді, озирнувся і сказав:

— Пусте… У Салія світла голова, і його остання праця про Запорозьку Січ…

— Помітна… — ствердив Арсен.

— Навіть дуже талановита. І я перший відзначив її на вченій раді.

— Скоро він віддячить тобі…

— А Володимир Борисович уже дякував за підтримку. Одразу після вченої ради.

— Ти віриш Матюшину?

— Як самому собі.