Шукайте жінку

— До столу! — наказала. — Одягайтеся і швидше до столу, бо самовар кипить і все готове…

Посеред столу червоніли помідори, а над ними височіла пляшка вірменського коньяку. Некрич пив мало й переважно сухе вино, полюбляв терпке “каберне”, та сьогодні йому смакував і коньяк, він почаркувався зі всіма, а наостанку з Софією, впіймав її лукавий погляд і випив з задоволенням.

Клавдія принесла вазочку із щойно зрізаними гіацинтами, поставила посеред столу, і Некрич раптом зустрівся із здивовано-розчуленим Арсеновим поглядом: справді, стіл одразу набрав урочисто-святкового вигляду. Гіацинти були різнокольорові — жовтий, фіолетовий і темно-бордовий з синіми візерунками, однакові за формою і водночас зовсім різні, химерні, наче вродливі й примхливі жінки. Некрич мимоволі порівняв фіолетову квітку з Софією: наче й програє у порівнянні з іншими, барвистішими, але сповнена власної гідності, колір глибокий, величний, недарма ж колись венеціанські вельможі полюбляли фіолетові мантії з оксамиту.

Арсен потягнувся до пляшки, та Синиця перехопив його руку, зауваживши, що сьогодні повертатися до міста. Але Некрич, скосувавши очі на Софію, запропонував:

— А чого вертатися? Переночуєте в мене — весь другий поверх вільний, три кімнати…

Побачив, як Софія перезирнулася з Ларисою — та ледь помітно схвально кивнула, Синиця спробував заперечити, посилаючись на якісь невідкладні справи, та Лариса докорила: траву бачить лише у міських скверах, і мали рацію ті, хто колись упосліджував кібернетику…

Чоловіки перезирнулися й зареготали весело, Лариса не зрозуміла, що ж тут смішного: Пилип, здається, вже трохи звихнувся на своїх програмах. Але Некрич пояснив, що вона влучила просто в яблучко — Пилип справді академічний сухар, ведмідь, який усе підминає під себе і обламує живі паростки думки.

Лариса заперечливо замахала руками, та чоловіки чомусь зареготали знову й налили собі й жінкам по келиху гарного грузинського сухого вина — випити чомусь захотілося всім, і Некрич подумав: все ж легке вино, незважаючи на лайливі слова на його адресу, іноді не те що потрібне, просто необхідне — недарма ж його виготовляли ще у сивій давнині, воно розганяє кров, збуджує людину й надає їй впевненості. Звичайно, на короткий час, проте хто думає про вічність чи зазирає навіть у завтрашній день, коли стіл заставлений смачними наїдками, виблискує на сонці срібний самовар, промовляють до душі чарівні гіацинти, а поруч сидять не менш чарівні, веселі й неймовірно вродливі жінки?

2

Софія прокинулася рано. Енергійна гімнастика, потім холодний душ — довго стояла під пружними цівками, з насолодою відчуваючи, яким молодим робиться тіло. Не одягаючись, вийшла до передпокою, зупинилася перед трюмо, уважно розглядаючи своє відображення. Такі п’ятихвилинні вранішні оглядини стали своєрідною традицією — Софія попестила долонями щоки, пучками розгладила ледь помітні зморшки під очима, сумно подумавши: не зникають, хоч вона перепробувала з десяток найрізноманітніших кремів, рекламованих західними фірмами як абсолютно надійний засіб боротьби із старінням шкіри, різні шоколадні, кокосові, навіть виготовлені з трояндового масла, вони коштували не менше, ніж гарна сукня, та чи можна звертати увагу на ціну, коли йдеться про власну красу?

“Моє багатство” — подумала Софія і помасувала плечі, живіт, пружний, втягнутий, а не обвислий як мало не у всіх жінок її віку. А стегна взагалі наче у двадцятирічної…

Софія подумала: Аріадни не буде ще з тиждень, подалася до якогось пансіонату в Карпатах, вилежується десь на березі гірської річки у бікіні.

Софія уявила й себе в бікіні й вирішила, що це не таке вже й відразливе видовище — поки що може конкурувати з Арочкою. Пусте, що понад двадцять років різниці, вона ще дасть фору вісімнадцятирічним дурепочкам. З насолодою потягнулася, гойднувши стегнами. Подумала: наче справжня шльондра з Хрещатика… Але ця думка не засмутила. Зрештою, всі жінки трохи шльондри і, певно, краще бути привабливою шльондрою, ніж замученою, висохлою чи, навпаки, схожою на корову, обвішаною авоськами, засмоктаною дітьми та ледачим чоловіком невдахою.

Ну що ж, подумала Софія, з Некричем їй пофортунило. Справжній чоловік — за сорок, але підтягнутий, як і вона, вранці до поту робить зарядку, бігає та плаває, але, головне, мас дачу, “Волгу” й стале службове становище. За таким можуть бігати ще й студенточки.

У цих розбещених студенточок, подумала раптом злостиво, губа не з лопуцька, нині дівки вушлі, розгубись на хвилину — поцуплять ласий шматочок з-під носа…

Софія роздратовано стенула плечима накинула на голе тіло м’який махровий халат і простягнулася на канапі біля телефону. Покрутила випещеним пальцем диск, залунали довгі гудки, ніхто не відповідав, хотіла вже кинути трубку, та нарешті почула знайомий голос.

— Ларочка? Чому так довго?

— Ой, Софочко, любонько, вибач, тільки-но з ванної…

“Рохля… — роздратовано подумала Софія. — У кімнатах усе порозкидане, Пилип подався на роботу, ковтнувши лише кави, дурень заплішений, скаче навколо своєї Ларочки, а її б різкою по опасистих сідницях, ото б пострибала!..”

— Сонечко ясне, — промуркотіла, — я так рада почути тебе… Вчора пізно приїхала до Києва, Іван не хотів відпускати, та умовила…

— Ну як? — запитала Лара прямо.

— Ти про Івана?

— Про кого ж іще?

— Він мені дуже подобається.

— Іван аж сяє, дивлячись на тебе.

— Головне — щоб чоловік потрапив у гарні руки, — відповіла Софія впевнено. — Він розумник, і я швидко просуну його в академіки.

— Гадаєш, я нікчема? — образилася Лара.

— А ми об’єднаємо зусилля, — поправилася Софія. — Такий тандем проб’є всі академічні рогатки.

— Отже, ти вдоволена… — зраділа Лариса. — Я ж казала: чоловік видний, хоч і не молодий.

“Чхати я хотіла на молодих, — подумала Софія, — молодих і бідних у Києві на кожному перехресті десяток, підморгни тільки…”

Софія розчахнула халат, відкинулася на спинку крісла, погойдала довгими голими ногами з напедикюреними нігтями, мовила:

— Завжди пам’ятатиму, хто познайомив нас.

— Ну що ти — випадок…

— Я твоя боржниця. Приїжджайте частіше, ми з Іваном завжди раді вам.

Поклавши трубку, Софія замислилася: чи правильно вчинила, пов’язавши життя з Некричем? Мабуть, усе ж правильно. їй потрібний справжній чоловік. Кандидатів у неї було не так уже й мало, проте всі не варті Некрича. Членкор, щоправда, звучить якось чудернацько, і треба вжити всіх заходів, аби чоловіка зробити академіком. То пусте, що академіків обирають. Депутатів обирають також. Головне — потрапити до списку, а далі — лотерея безпрограшна…

Софія знову покрутила телефонний диск.

— Що робиш, Том? Зазирни до мене, зараз принесуть торт — пальчики оближеш. Ну що ти, який “київський”? Горіховий, пече сусідка, і я їй іноді замовляю… Шматочок — і всього чотириста калорій… Кажуть, годину бігати? А ти роби зарядочку вранці, разом з дівчатками, аеробіку бачила? Свою товстеньку піженьку спробуй підвести до голови — от і нема калорій… Чекаю…

Софія всілася на пуфик перед туалетним столиком, уважно подивилася на себе, знову помасувала щоки під очима, важко зітхнула й почала поліпшувати свою вроду. Розрахувала: Тамара приїде хвилин через сорок, не раніше, часу обмаль, та вистачить. Намазала вії, поклала сині тіні під очима й на повіки, подумала й додала трохи зеленого кольору, від цього очі стають більшими й темнішають, вони й так темні й великі, як дві сливи, вирласті, й колись її перший чоловік казав, що дивиться в них, як у дзеркало.

Боже мій, як давно це було і як по-дурному вона поводилася! Гадала: все навічно, але ж немає нічого сталого у цьому суспільстві, нема порядку й справедливості, й навіть бог тоді відвернувся від них.

Аркадій завідував одним з найбільших київських гастрономів. Хто не знав тоді Аркадія Зельцера? Слова “нема” для нього не існувало, він міг усе, уже після його смерті Софія дізналася: заливав коханці ванну молоком, бо та вважала молочні ванни корисними…

А вона, дурепа, знати не знала, що Арканчик утримує оту товсту корову Розалію. Це потім Тома пояснила їй, що у євреїв, особливо у завмагів і взагалі торгашів, у моді саме товстозаді корови, вона ж вважала, що Арканчик молиться на неї, що нема кращого сім’янина. Та й справді, він завалював дім делікатесами, обставив квартиру в новому будинку на Хрещатику (що було тоді найвищим шиком) імпортними меблями, купував килими й кришталь, подарував їй на день народження норкову шубку. Либонь, усього кілька жінок на весь Київ мали такі шубки — дві народних артистки, дружина художника й вона. Як виявилося згодом, Арканчик не поскупився на шубку й для “корови ”.