Шукайте жінку
Шрифт:
Нема Арканчика, лишився по ньому тільки синок Льоня, якого одразу забрали від Софії свекор із свекрухою. Льоні вже за двадцять років, і Софія рідко згадувала його. Старі Зельцери виїхали разом з ним до Ізраїлю, Софія дала на це згоду з радістю, Льоня був відрізаний шмат і міг тільки обтяжувати їй життя. У той час вона вже вийшла за Рачкова й народила дочку, утворила нову сім’ю і була задоволена нею. Рачков обіймав посаду начальника главку в якійсь будівельній галузі, подейкували, що стане заступником міністра. Мешкали вони тепер, щоправда, не на Хрещатику, але також у фешенебельному районі, в Липках, і щоранку чорна “Волга” під’їжджала до їхньої брами.
Софія так звикла до “Волги” й слухняного водія Стьопочки, що потім довго не могла їздити навіть у таксі, не кажучи вже про остогидливі автобуси й тролейбуси.
Софія пересіла в крісло, знову погойдала голими ногами, підкинула розшиту золотом турецьку домашню туфлю, спритно спіймала її і уявила, як цілуватиме її коліна Некрич. Та в передпокої пролунав дзвінок — прийшла Тамара, і Софія подумала, що подруга має неприємну звичку з’являтися невчасно.
Тамара принесла з собою метушливий неспокій вулиці й тривожний запах асфальту та бензину.
— Спекотно, — поскаржилася, обтираючи піт, — ще рано, а вже нічим дихати.
Софія мимовільно зиркнула на годинник: пів на одинадцяту, для Томи, яка, здається, ніколи не працювала, може, й рано, що ж казати про робітників? Однак думка про робітників, які вже відпрацювали біля верстатів мало не половину зміни, поки вони з Томою тільки збираються пити першу каву, не засмутила Софію. Кажуть: кожен цвіркун має знати свою тичинку або сідало, Софія не пам’ятала, чого точно вимагають від нещасного цвіркуна, принаймні здогадувалася — не висовуватися, і вважала цю вимогу цілком справедливою. Висовуватися можуть лише вибрані, а різні там слюсарі чи фрезерувальники, хоч і вважаються начебто господарями життя, гегемонами, хоч і відзначають їх орденами та золотими зірками, мають сидіти тихо: за них думають у міністерствах, різних установах та академіях, тобто люди вищого порядку.
Тома скинула солом’яний капелюшок. Такі, на її глибоке переконання, почали входити в моду, покрутилася перед дзеркалом, обдавши Софію жаром свого спітнілого тіла, розпростувала спідницю на місцях, котрі завжди чомусь навіювали Софії спогади про Арканчикову коханку, і поскаржилася:
— Всюди тільки й теревенять про перебудову — телевізор не можна ввімкнути, а до чого докотилися? Мій Валерій боїться дати мені машину, розумієш, пхалася до тебе тролейбусом, жах!
У цьому Софія була цілком солідарна з подругою, тому й порадила:
— А ти скажи Валерику, нехай придбає машину. Ну, не “Волгу”, аби очі не мозолила, а “Жигуля”.
— Так він же з різних засідань не вилізає, ледь на програму “Час” встигає, коли ж мене возитиме?
— Сама, — порадила Софія, — сама сядеш за кермо.
— Я?.. — не повірила Тома. — Ти справді хочеш, щоб я стала шоферюгою?
— Не шоферюгою, а водієм власного лімузина. За кордоном всі порядні жінки мають машини й водять їх. До того ж, твій капелюшок аж проситься у “ладу” шоколадного кольору. — Уявила, як Тома ледь протискує у низенький і справді елегантний автомобіль свої огрядні форми, мало не зареготала й додала: — Колись і мене покатаєш.
— Вважаєш?.. — Кругле Томине обличчя розпливлося у щасливій посмішці. — І ти не побоїшся їхати зі мною?
— Жінки водять автомобілі краще за чоловіків. Це доведено статистикою.
— Я умовлю Валерика, — пообіцяла Тома. — Але мені більше подобається не шоколадна, а біла “лада”.
— До білої машини пасує будь-яка сукня. — Софія уявила себе у білій Некричевій “Волзі” — що ж, вона і в цьому випередила Тому, щоправда, її Валерик якесь цабе у Держплані, та хіба можна порівняти будь-яке цабе із звучним словом “академік”? Так само імпозантно звучить “міністр” і, либонь, бути
жінкою міністра краще, все ж — міністерша, а як вона зватиметься? Академша чи академічка? Немилозвучно, та, зрештою, таку прикрість можна пережити, усе ж ліпше, ніж членкорша, і вже тепер, не відкладаючи, слід зайнятися кар’єрою чоловіка.Тут же, в передпокої, Софія подзвонила по паралельному телефону й попросила принести торт. Увімкнула на кухні електричний самовар і приєдналася до подруги, що ледь втиснулася у плюшеве крісло.
Софія займала окрему двокімнатну квартиру у так званому “тихому центрі” — на бічній вулиці біля Львівської площі. Після розлучення з Рачковим вона розміняла свою велику трикімнатну квартиру у Липках, перевезла сюди кращі меблі, килими, кришталь і кілька картин відомих майстрів, придбаних у комісійних магазинах. Проти картин Рачков не заперечував, він вважав, що гроші не слід зберігати в панчосі, їх треба вкладати у цінності — сам він полюбляв золото та коштовності, але Софія мала з цього приводу власну думку: за картину художника Івана Їжакевича, яку вона придбала кілька років тому за п’ятсот карбованців, тепер дають півтори тисячі — і це ще не край…
Певно, лише одна Арочка знала про змову матері з батьком: розлучитися фіктивно, щоб у разі чого уникнути конфіскації майна. Рачков у останні роки працював, як кажуть, з розмахом. Мав надійного помічника у главку, сам намагався не каляти рук, та всі знали, що вирішення будь-якого делікатного питання у главку вимагає певної платні. Більше того, мало не на все існувала тверда такса. Переведення працівника з провінції до Києва з одержанням квартири — від десяти до п’ятнадцяти тисяч, за виділення “Волги” платили сім, за ліміти на будівельні матеріали, покрівельне залізо, листовий алюміній — три, чотири й навіть п’ять тисяч — залежно від кількості. На суді Рачкову інкримінували тільки доведені слідством хабарі на суму близько ста п’ятдесяти тисяч карбованців, та Софія точно знала, що цю цифру треба принаймні подвоїти. Скільки вона профукала, порозтринькувала тих грошей на сукні, чобітки, парфуми… Скільки просадили в ресторанах, на банкетах, в туристичних подорожах… А скільки ще збереглося в неї готівкою на ощадкнижках, скільки переховали подруги, у самої Томи два роки в туалетному столику лежала пачка папірців по сто карбованців — усього п’ять тисяч…
Проте навіть Тамарі Софія не розповіла про свою домовленість з Рачковим. Мабуть, Тома догадувалась — та й не лише вона, — що справа нечиста, тим паче, що колишній Софіїн чоловік аж до самісінького арешту днював і ночував на її квартирі, та догадки догадками, їх до справи не підшиєш…
Софія тепер не дуже часто згадувала Рачкова. Чого думати про нього? Спокутує вину у колонії посиленого режиму, те, що дозволено, вона йому регулярно надсилає, що вдієш; Рачкову зрештою пофортунило, могли б засудити до вишки. У Рачкова ж є надія: через довгі й важкі роки повернутися до комфортабельної квартири, побачити коханих дружину й дочку, поласувати на відкладені й збережені Софією гроші чорною і червоною ікрою, порозкошувати у м’якому сімейному ліжку.
І не знає бідак там, на півночі, серед дикої і ще незайманої природи, яку вони безцеремонно знищують, що кохана жінка, котра клялася йому у вічній вірності, дивиться такими ж чесними й дивовижними очима на нового чоловіка й дозволяє йому пестити своє ще розкішне тіло.
Вмостившись на канапі навпроти Тамари, Софія повідомила:
— Я вийшла заміж.
— Заміж? Ти?.. — Аж роззявила від несподіванки рота Тома. — А як же?.. — Певно, вона хотіла поцікавитися, що станеться з Рачковим, та вчасно затнулася. — І за кого ж?
— А-а… — якомога недбаліше мовила Софія. — За академіка, до того ж, він ще директор якогось інституту.
Тома посміхнулася зневажливо: знала, що на Валерика директори інститутів дивляться як на бога — у Держплані саме він курирував науку та різні дослідні установи. Й мовила також не без підтексту:
— Директора… Якщо дуже знадобиться, зможемо влаштувати йому протекцію…
Софія посиніла від люті. Хотіла сказати, що саме вона думає про нікчемного Томиного Валерика, та пролунав дзвінок — сусідка принесла торт, полишивши його у кухні. Софія не запросила її до вітальні — знову-таки: кожен повинен знати своє місце, за торт вона платить стільки, що можна й ручку поцілувати, як водилося раніше у служниць.