Шукайте жінку

А той відповів зовсім серйозно, немов ішлося про поїздку до Білої Церкви чи Житомира:

— Звичайно.

— Коли?

— Скоро. А чому тобі хочеться саме до Парижа? Арочка обійняла голі коліна, посміхнулася загадково.

І чому чоловіки такі нетямущі? Невже незрозуміло, що в Парижі найелегантніші жінки в світі, наймодніші магазини, найкрасивіші бульвари, й справжня жінка може поважати себе лише після того, як побачить, що паризькі дженджури з Єлісейських Полів накидають на неї оком.

Нічого не відповівши, Арочка побігла купатися. Перепливла протоку, не відпочивши повернулася назад, повільно вийшла на берег, зупинилася, підставивши обличчя сонцю. Стояла, може, прекрасніша за саму Афродіту, й думала:

“Розпустила нюні як корова… Чи, краще, недосвідчена телиця… Ну, цілуватися з Арсеном приємно, ні з ким не було так гарно, та чи в поцілунках щастя? Зрештою, можна бути з Монею, а цілуватися з Арсеном… Проте Арсен такого не потерпить… Йому треба все, й негайно. А може, справді повезе в Париж? Ну й що? Ходитимуть по Монмартру, взявшись за ручки, із сотнею франків у кишені, за які не купиш найдешевшого капелюшка, як жебраки — радянський учений, професор, і його молода, вродлива та елегантна дружина, облизуватимуться перед паризькими чи римськими вітринами, коли якийсь чиновник з Міністерства зовнішньої торгівлі, якийсь дурень чи дундук може дозволити собі будь-що. Не кажучи вже про бонз. Мати розповідала: син одного московського бонзи літав на полювання в Африку, стріляв левів, а ліцензії йому сплачувала держава. Ну й біс з ним, з синочком, де він і хто йому зараз носить передачі?..

А от як би їй хоч надібрати з Мониної валізки? Покласти гроші на власну ощадкнижку, бути багатою й незалежною, дружиною доктора наук…”

Арочку кинуло в жар від самої думки про це, зайшла у воду, на мить занурилася. Уявила, як заздритимуть їй інститутські подруги — вісімнадцятирічна першокурсниця, а вже за доктором наук, відомим ученим, як крутитимуться навколо неї, як наслідуватимуть її у всьому — що не кажи, а це таки життя!

Раптом жахнулася: ну, обкрутить вона Моню, чабере в нього дещицю, навіть не дещицю, а потім?.. Грати й добі і роки за колючим дротом у робі, безкінечна виснажлива робота…

Вирішила твердо: ні й ще раз ні. Мудра матінка десять разів має рацію: найкращий варіант — Арсен. Ось вій, сидить за кілька кроків під вербовим кущем, дивиться на неї, посміхається — коханий чоловік, здається, і вона кохає, то чого ж ще треба?

Арсен пересів до Арочки, сиділи, зануривши ноги в теплу воду й мовчали. Нарешті Арсен запитав:

— Коли в тебе перший екзамен?

— Через тиждень.

— Допомогти?

— Сама впораюсь.

— Ти розумна, — ствердив Арсен, Арочка ж тільки посміхнулася непомітно. Навіщо їй псувати очі над підручниками, коли вітчим уже дзвонив ректорові інституту й домовився з ним — це розповіла матуся під час вчорашньої розмови. Звичайно, щось елементарне треба знати, та вистачить неясних шкільних спогадів.

— Перший екзамен — твір? — запитав Арсен.

— Угу.

— Давай завтра посидимо кілька годин, підготуємо пару варіантів.

Арочка уявила себе вдома в матусиному французькому халаті й погодилася:

— Давай. Прийдеш до мене.

— Куди?

— Я прописана в татусевій квартирі, та мамусина краща. На Львівській площі одразу за будинком торгівлі. — Аріадна назвала адресу.

Арсен помовчав трохи й запитав якось зовсім буденно:

— Підеш за мене?

Арочка відповіла одразу й не вагаючись:

— Піду.

Вирішила: поки що все одно нема нічого кращого й треба погоджуватися.

— Поберемося восени, коли вступиш.

— Гаразд.

— Перейдеш до мене. Маю, правда, тільки одну кімнату — я живу з сестрою…

— Облиш, — перебила Арочка, — чого-чого, а житлоплощі в мене досхочу. Татусева, тобто моя, та мамусина. Можемо мінятися-перемінюватися, мамуся нам свою квартиру подарує на весілля.

Арсен поморщився.

— Одержувати такі дарунки від Софії Гнатівни…

— Предки мають турбуватися про свої чада. Крім того, тепер мамуся не має права на свою квартиру — у них з вітчимом на двох шикарні покої.

— Щось тут негарне.

— Матуся без нас усе вирішить, — безжурно махнула рукою Арочка. Подумала: квартира — не проблема, головне — як розв’язатися з Койотом? І це якось уладнається. Треба якось залякати Моню, матінка візьме це на себе. Моня не цвірінькне, мовчатиме в ганчірочку. От якби вона не возила отих бандюг з великої дороги, можна було б подоїти Моню, а так — зась, сама помовч у ганчірочку й не цвірінькай, як пташина у верболозі.

Арочка засмутилася зовсім щиро, але подивилася на Арсена й вирішила розсудливо: матиме зовсім пристойну компенсацію. Ця думка потішила й розважила, і Арочка, світло усміхнувшись, міцно притиснулася до Арсена.

19

Пом’ятий і неголений, Салій уранці підвівся на четвертий поверх і подзвонив у Павлюкову квартиру. Павляк вийшов у піжамі, щиро здивувався і запитав:

— Опохмелитися захотілося?

— Не до жартів! — Салій переступив поріг. — С-ста-рик, здається, я влип в історію…

Павлюкові очі забігали.

— Що сталося, Володимире Борисовичу?

— У вашому під’їзді мешкає якась Варвара Петрівна Шульгіна. На третьому поверсі… Знаєш таку?

— Вобще-ка, знаю. Якраз піді мною. Вредна стара, з нею моя Галина Сидорівна поскандалила, начебто ми ванну їй залили.

— Погані справи, — потер неголену щоку Салій, — треба з нею домовитися. Щоб взяла назад свої свідчення.

— Які свідчення? — не збагнув Павлюк.

— Я ж кажу: погані справи. Забрали мене вчора до витверезника, більше того, шиють скандал і хуліганство, а ця ваша сусідка — головний свідок. Треба з нею домовитися, щоб відступилася.

Павлюкові очі закам’яніли.

— Ви — у витверезнику?.. — перепитав.

— Гірше, Ярославе Вікторовичу. Причепилися до мене якісь хулігани, й складено протокол, ніби я вдарив одного з них. А ваша сусідка — головний свідок.

— При чому ж тут я?

— Я ж кажу: бабця — ваша сусідка й треба з нею домовитися. Я б заплатив чи зробив гарний подарунок.

— Ну-ну… — мовив Павлюк, обмірковуючи ситуацію. Невже справді все так погано? Він уже святкував перемогу, не дивлячись на те, що той недолугий Синиця зіпсував їм обідню і не вдалося на партзборах протягнути потрібну резолюцію: всі були впевнені, що це тільки відстрочка, що все одно Некрич доживає останні дні й директором стане Салій. А коли Вов прийде до влади, йому доведеться розплачуватися по векселях, тоді й настане їхній зоряний час…

Невже цей необачний Вов споганив усе? А якщо справді домовитися з бабцею, що живе під ним? Стерва, але ж можна дати сотню чи зелененьку… Платити все одно Салієві…

— Вірочко, — зітхнув Павлюк, — зготуй нам кави. Для просвітлення мізків, — посміхнувся Салієві.

Він відступив, пропускаючи Вова на кухню, й раптом згадав: витверезник! Адже Салій потрапив до витверезника — оце головне, й до фені тепер — забере бабця свої свідчення чи не схоче. Секретар парторганізації у витверезнику — це погасити не можна, певно, зведення вже в райкомі. Ну, з партії Салія не виключать, проте на Вововій кар’єрі можна поставити крапку…