Симфонія хаосу

Священик оголосив, що покаялася Ксеня, та й перехрестив її та дитинку.

Попрощалась із останніх сил із ріднею... Та й...

— Йой! Ксеню! Ні... Не помирай! — у напівсні Оксана побачила чоловіка Мар’яна.

— Я віддам себе заради тебе! Я вже й так одною ногов у пеклі, а тебе до себе прийняти си не можу...

— Мар’яне, мій Пане. Йо. Як тєжко мені си говорити. Та я ж тебе так хотіла любити. А ти! Пішов. Хотіла — за тобою, відвару напилась — відкачали. Бо казали — шо синочка маю. А тоді я нічого не пам’ятала і так довго тебе чекала. Мала смертельну тугу. За тобою, чоловіче, мій останній друже. Невже не бачиш мої страждання? Прийми до себе, вже ніч кінчається і світанок... забирає мою душу. Йду до тебе, коханий, не хочу, а мушу. Тільки ти не забарись і мене у світ тіней прийми. Бачив Бог, я була праведна: чиста до шлюбу, богобоязлива, до церкви ходила, тебе любила, синочка народила, їсти кожного дня варила, по хаті порала, любощами завморила тебе, мій Мар’яне. Прийми до себе, мій Пане. Господи Боженьку... Прийми свою рабу у Твоє царство. Най буде так, як нині сказала...

— Ні. Господи Всемогутній! Убий мене знову! Най ми в груди грім ударить, лиш хочу, щоб вона жила! Її одну кохаю, та клята Мавка мене зачарувала! І щоб довести то, візьми моє серце, я так хочу. Щоб Оксана була з синочком і леліяла його. Щоб став відомим дримбарем та по світу їздив, як я колись. Щоб зустрів дівку файну, щоб відгуляла весілля мати Оксана, бо я ж не зможу... Боженьку, поможи... Боже... Я вже й так си ногою в пеклі... Най би тілько Оксана воскресла.

Ангел з’явився поруч Оксани та й мовив:

— Воля Божа така: Він дає тобі вибір, Мар’яне: чи врятувати Оксану, чи занапастити Квітану, а чи може, сам бажаєш знову воскреснути, а Оксана піде до нього, бо бачить Всевишній, що ти щиро каєшся. Йо. Каюси, що аж не маю сили кричати по кичерах, дібровах та лісах, по річках гірських та потоках бистрих. Що то є за рай на землі, єк нема твоєї коханої коло тебе. Пекло, же вимірюється вічністю. Най Оксанка жиє, а Квітану прости... Прости її, Господи, вона є винною, але всі ми маємо помилки. Даруй їй шанс спастися, а забери мене, Боже!

Квітана з’явилась так швидко, ледь не встигли ще й си оком кліпнути:

— А йо, думав, легіне, мо’, я хочу спастися? Ні, то не файно буде. Я буду вічно дівувати з легінями!

— А най тобі буде добре, пропаща твоя душа, згинь, бо отримаєш від Господа Всемогутнього!

Квітана навіть бровою си не повела, забула про свої гадання андріївські та й зникла бавити нового легіня.

Ангел посміхнувся своєю чарівною посмішкою маленького хлопчика, такий милий, білосніжно-білий та й мовив:

— Бог Вседержитель, Бог Святий Дух, Бог Отець, Бог Син. Нехай святиться ім’я Твоє!

Волею Господа Оксана залишилась жити. Бавила Мар’янка, видужала та й ростила крихітну Ганнусеньку. Максима тримала за чоловіка, жеби дітки мали батька, а вона — опору. Та серце до Мар’яна прикипіло. Чекала глибокої старости, щоб нарешті побути з Меріемом не трішечки — уже цілу вічність. Мар’ян у Бога був під боком — ніжився райським життям, бо Господь змилувався над покаяним. Квітана десь і досі бавить легінів, співає своїм кришталевим голосом десь високо в Карпатах та кидає відображення своє у Чорний Черемош. Кажуть, любиться з новим хлопом. Та Мар’янові то все одно. Чекає на свою милу, що колись задримбає йому в райськом саду теї пісні, що дівкою навчилась від свого праведного шлюбного любенького чоловіка, що зробив си таку помилку, яка коштувала життя. Та покаявся він, і Господь простив йому.

Може, й ви колись почуєте ту дримбу, то знайте: в устах маленького Мар’янчика — вся мудрість його батьків, котрі пройшли тернистий шлях людський, що він був повен любови, та зараз гріються сонцем десь там, на Небесах. То передайте дримбарю, що любов людська і любов Божа — всепоглинаюча, і тільки заради неї треба прожити таке довге життя.

ОДИНАК, або ОДНА СИЛА ВІРИ

У надійному чорному лісі, такому чорному, що ніяка людська рука не проб’є тієї чорноти, мешкав легінь. Високий, статний, він мав чорне волосся та карі очі, що вкрапляли в себе золоті присмаки сонця. Сонце ж у тій місцині рідко заглядало у шибку невеликої хатини, де жив одинак. А що жив сам — про те свідчило все, що оточувало його: своїм виглядом благали про прання занавіски, немиті вікна, бур’ян на подвір’ї та неметена хата — усе казало нечастому перехожому про самотність юнака. Хлопець мешкав тут ось уже третій рік. За духом самітник, а за вірою — монах, він вів аскетичний спосіб життя. А що з дитинства виховувався в монастирі, бо був сиротою — то і штиб життя обрав такий самий. Зрідка, раз на кілька місяців, зустрічав у лісі людей, увесь час молився за них та просив у Бога помочі. Заробляв собі сам, як-то кажуть, на хліб насущний. З іншого боку маленької хатини, котру сам збудував з дерева, тримав невеликий город. Лише на перший погляд здавалося, що садиба недоглянута — все було чітко розмежоване у крихітному господарстві Андрія.

Мати охрестила Андрійчиком та й померла, не почувши отого першого «Мамо!». У монастирі братом кликали, та й забув би до цього часу, хто він, коли народився і де, коли б не пашпорт, що його акуратно зберігав у єдиній шафі, яку разом зі столом, стільчиками та ліжком отримав у подарунок від монастиря. Монахи побачили ту Божу іскру в очах Андрійчика і відпустили його на волю — молитися. Сам достеменно не пам’ятав, куди післала його доленька — чи то на терени Західної України, чи то вже була Білорусія — пограниччя було близько, він то нюхом чув. А що бачити було бардзо важко навіть дниною, бо ліс був темний — то й не відав, скільки часу пройшло від того дня, коли покинув монастир.

Він мав собі розпорядок: робота — дім — прогулянка — робота-дім. Працював із деревом, вирізьблював різноманітні візерунки, виготовляв кухлі, декоративні прикраси, але використовував матеріалу якомога менше — оскільки вважав, що все, що не є у лісі — живе, і брати потрібно стільки, скільки велів сам Господь Бог, тому столів і стільчиків не виробляв. Харчувався картоплею, буряком, морквинами та мав трійко курей, то і яйцями міг похвалитись. А коли, бува, заночує хтось у нього — то діставав квашені чи солоні огірочки власного виробництва, а чи перчик, смачнючий салат у слоїках — коли то було взимку. Або ж назбирає подорожньому суничок чи ягоди якої свіжої, зробить сік, та такий знає рецепт, що смачнішого годі й шукати. Зрозуміло, що м’яса не їв, бо вважав, що всяке живе треба поважати — навчили того в монастирі. О шостій ранку, як і годилося, прокидався, молився, порався по маленькому господарству, йшов у ліс «на роботу», дорогою снідав тим, що прихопив із собою. Взимку, коли було холодніше, брав старезний жупан, шапку, вкутувався тепліше — і гайда шукати роботи. Чи вдома працює, коло печі пригріється, песика до себе притулить і файно йому, добре, коли пісні виводить — церковні чи, може, народні. А песик, що Бровком його нарік, підвиває.

Так і живе самітник, обід та вечерю сам собі подає, а як нездужає — береться до роботи, і все само собою проходить. Але от одного разу занедужав — певно, якийсь бронхіт — то так гавкав, як ото собака під дверима, мусив лежати і думав, що кінець йому прийде... Та Бог послав до нього гостя, доброго чоловіка, той і лікаря місцевого привів, знахаря, який вилікував Андрія.

З песиком чоловік не почуватися самотнім, а щемлива історія зустрічі з Бровком була досить простою: цуценя саме знайшлося в темному лісі. Мав порізану лапку, Андрій змилостивився, вилікував собачку та й прив’язався до нього. Песик собі полював на мілку птичку чи яку звірину, Андрійко дивився на це крізь пальці: то була тварина, а вона має право харчуватися тим, що їй дає Господь. Деколи на великі свята отримував листи з монастиря, в яких монахи розповідали про своє житіє. Передавали вітання, просили повернутися, але ж — ні. Не відписував, хоча адресу знав. Та й хто не знає скиту, що біля джерела святої Анни? Кажуть, хто покупається у тому джерелі — завжди здоровий буде. І вода в ньому завжди зимна. Та така, що аж дрижаки беруть, і завжди однієї температури — два градуси. Були сміливці, які навіть узимку купались. І Андрій був серед них та чув таке: що коли людина буде йти до джерела і послизнеться — значить, вона дуже грішна, а як ітиме спокійно — праведна і живе, як велів Господь. Та то лише приказки, бо добре знав чоловік:

треба вірити лише Господу, а зовсім не людям — плещуть язиками ото, ні толку від них, ні користі немає.

Місяць світив прямо в обличчя Андрію. Рання весна стукала до вікна, та воно було зачинене. Самітник говорив із псом, а Бровко слухав і підвивав, чуючи сум Андрієвий.

— Ой, Бровку! Знав би ти, як хочеться скупатися в цьому Божому джерелі, а яка там вода! Блакитна з домішками глини, пахне свободою і Божою ласкою. Хочу повернутись, та відчуваю, що Господь у цьому темному лісі готує мені дар, та такий, що як відмовлюсь — то все життя жалкувати буду.

— Гав, — відповів Бровко, ніби розуміючи господаря.

— Ех, не був би ти псом, зробився б моїм другом. Щось зимно мені. А весна ж тепла мала бути. Відчуваю я, що щось цієї ночі буде.

Йшов дощ і земля просотувалась краплинами людських печалей та Божих благословень. Андрій, як завжди, помолився та ліг спати. А що дощ не закінчувався, то й не міг заснути. Ще й, як на зло, пес скавулів, ніби нило йому собаче серце. Блискавка вдарила по розжареному небу — раз, другий, вона була близькою. І от, через старе вікно він почув її тривожне вогняне дихання. Тривога охопила тіло, а язик автоматично почав молитися.