Симфонія хаосу

— Ні, зовсім ні. А ти занадто молодий, щоб мені «викати». До речі, Петре, тобі дуже личить ця піжама. Ти у ній такий, як би це м’якіше сказати, мужній та трепетний водночас. Хочеться тебе обійняти і ніколи більше не лоско... Ой, не відпускати...

— У мене з’явилося те ж бажання, що і у тебе, Юлечко. Але я заручений із дівчиною. Тією, що мене не кохає.

— От бачиш, ти сам відповів на своє підсвідоме питання: «Не кохає». Ходімо трішки пройдемося нічними Нивками, покажеш мені вашу прекрасну природу, там і поговоримо.

Петро як загіпнотизований пішов за Юлею, навіть нічого не відповівши. Його батьки вже спали, якимось дивним чином не переживаючи за порядність нової знайомої. Чи то, може, у них не було чого красти, чи просто вона здалася їм досить непоганою людиною. У хлопця заграв мобільний. Він взяв трубку і, не дивлячись, хто телефонує, сказав, ніби гавкнув:

— Я зайнятий! — і так само безцеремонно вимкнув мобільний.

Телефонувала звісно ж, Славця. Вона хотіла подякувати своєму нареченому за допомогу і побажати спокійної ночі, та зрозуміла, що невчасно це зробила. Її здивував, знітив і водночас розгнівив тон, яким відповів їй коханий. Щось тут не те, подумалося їй, і дівчина вирішила всупереч темноті та страху піти до нього й вивідати, що ж коїться.

Тільки вона наблизилася до його хати, як побачила свого ж Петруся із якоюсь дівкою. Здалося тоді Славці, що вона її десь вже бачила, але де?.. Наближалася північ, але Святославі було геть не до сну. Їдкі ревнощі прокинулися в ній і вирували, гасали венами.

«Мій Петрусик і ця безсоромна? Чим вони тут збираються займатися?»

У цей час ніби пелена застелила хлопцеві очі й він не відав, що творить. Мовчки й повільно почав роздягати Юлю, почергово оголяючи принадні ділянки її тіла.

«Дівчина вміло підготувалась, — подумала Славця, але вирішила не рухати їх, поки стане сили терпіти образу. — І сорочку довгу білу одягнула. И коси розпустила, а принади виставила напоказ — чиста блудниця».

Юльця ніби відчула чиюсь присутність і, швидко вислизнувши із рук Петра, поманила його до ріки.

«Що воно за біда?» — подумала Слава і нишком прокралася за ними. Коли всі троє були досить близько до водойми, щоб можна було заглянути у воду, напівоголена дівчина побачила відображення Славці у воді, а Слава у свою чергу побачила замість Юлі зеленокосе створіння із риб’ячим хвостом.

«Стоп, — думки швидко-швидко роїлися в голові у дівчини. — Це ж головна Русалка. І вона має ще дві хвилини до півночі, щоб затягнути у воду мого нареченого».

Дівчина не на жарт злякалася.

Зеленокоса звабниця як не розрегочеться, аж мурашки у Петра по спині побігли, опам’ятався він та як не чкурне в бік своєї хати! Русалка — за ним. Тільки от її ніженьки почали перетворюватися в плавники й вона своєю довжелезною рукою вхопила Петра за ногу та ось...

Пролунав дивний спів:

«Проведу я русалочки Аж у сірий бор. Сама вернусь молодая Аж до батька в двор».

Була дванадцята година ночі і дводенні чари закінчились. Сьогодні — останній день проводів русалок, і, заспівавши цю пісню, Славця згадала, що русалка мала тікати, почувши її, куди очі дивляться. Та ненадовго мали силу оті чари пісні. Лише до наступної півночі. Також знала Славця, що діва лише тоді відчепиться від неї та її сім’ї, коли вродить вона дитинку, та не просту, а від любовного шлюбу. Потрібно було поспішати.

Петро вже був коло своєї хати, коли опам’ятався і зрозумів, що Славця все ще коло озера. Він було почав бігти за нею, аж тут вона сама з’явилася, захекана, червона, перелякана, але жива.

— Живий, коханий мій, живий! Та вража душа перекинулася в дівчину. А я зразу зрозуміла, що тут щось нечисто. Дзвонила нам тітка, що вона її минулого разу до себе на нічліг лишила — казала, що корова почала давати молоко з кров’ю. Перелякана така. Такою я свою тітку вже давно не бачила. А я ще й дурна їй кажу, що корівка, мабуть, має телитися, а вона у відповідь: «Ой, племінничко, не знаю я, що це твориться, та ми теж будемо в інше село переїжджати».

— Кохана, як то так могло статися? Я лише глянув їй у очі, а далі — не пам’ятаю.

— То ти їй в очі глянув? Все, був би пропав, якби не я. То страшні чари, лебедику мій. Від сьогодні у тебе другий день народження буде, бо якби ще кілька хвилин — лежав би ти, мій соколику на дні ріки залоскочений.

— Дякую тобі, моє серденько, що ти завжди біля мене є поруч! А я ще й здивувався, коли вона обмовилась, замість «не відпускати» сказала «лоскотати». Грішний я перед Богом та й завинив я перед тобою, кохана моя, зіронько моя, квітонько. Ходімо до мене додому, переночуєш, я тебе окремою ковдрою вкрию, щоб мої нічого не подумали. Хоча що ж тут думати — ми вже заручені.

— Звичайно ж, я тобі прощаю. Але нам треба тікати. Тікати якнайдалі. Думаю, в Полтаві нам буде спокійніше.

Вони лягли в тепле ліжко, зігріли одне одного і думали-гадали, як із тієї ситуації прикрої вийти, бо ж знали: тепер буде полювання на їхні душі, бо русалок вони не на жарт розгнівили. Їм залишалося тільки виїхати із села, як це зробила Наталка.

На щастя, їм було куди їхати — у Полтаві і справді жила Славчина тітка, мала великий будинок і завжди запрошувала до себе в гості а чи й жити, бо дітей не мала, а чоловік загинув в автомобільній аварії. Коли мати зателефонувала сестрі й запитала, чи справді вони можуть на якийсь час приїхати до неї, та радо погодилася. Навіть не заперечувала, щоб і Петрові батьки приїхали.

Переїзд видався довгим і важким, бо ж речей було багато, частину залишили в людей, поки повернуться (бо ж таки не думали виїжджати назавжди). Попрощалися з односельцями й рушили. А перед тим бабуся Горпина взяла від них чесне слово, що не забуватимуть про неї і телефонуватимуть їй, і, крадькома перехрестивши Славцю, дала їй у руки срібний хрестик, сказавши на вухо:

— Носи його, доню. Він тебе вбереже від лиха, а мої молитви — дуже і дуже міцні. Вони вам дадуть опору та впевненість. Але то не є такий аж захист. Головне — вірте у Бога і Господь підкаже вам праведний шлях. А щоб дитятко не плакало, — і бабуся підморгнула Славці, — купай його двічі на день у відварі із ромашки, череди та м’яти із свяченою водицею. Ну, з Богом!

До Полтави їхали довгих шість годин. Всі втомилися, але були щасливі із того, що їм є де жити, хоча б тимчасово. Поселившись у тітки Ганни, вирішили наступного ж дня піти до монастиря, помолитися Богу і просити його про поміч у їхньому житті на новому місці.

Так і зробили. Разом з ними пішла й Наталка, яка відразу прибігла, щойно дізнавшись про їх приїзд.

Коли прийшли до монастиря, до подорожніх вийшов сам священик і, розпитавши про їх походження та причину приїзду в Полтаву, мовив: