Симфонія хаосу

— Йо. Не можеш ти зі мною, моя квітко. На те воля не твоя.

Мавка чарівною прикидалась, а у серці — кинджал, що його у спину чоловіка впихнути хотіла, лиш би нагода си стрілась. На те відповіла Квітана медовим голосочком:

— Я чекатиму тебе, любчику мій. Хочу бути тя жінкою не тільки тут, лиш на небесах.

Квітана та Мар’ян вже сім літ витали між світами, і коли добігли тих сім щасливих для них років — мусив вирішувати Бог. Мавка вирішила не силувати Меріема, най подумає собі хлоп, з ким хоче бути — чи тут, з нею... Чи там, на Небесах, лише сам. То й невідомо було підступній спокусниці — куди Господь пошле. Йо, то було важко, йой, важко сі рішити. Та був ще один спосіб вимолити у Бога прощення. На Андрія, як дівки гадали, підкрастися до них ззаду та хапати тую, якої і тіло й душа — чисті, наче листок. Тікати, що є сили, манити її за собою. А тре було то сі вдіяти лиш в образі красивої пані в червоних коралях та з червоною запаскою. Та шоби вона свою душу занапастила замість Мавки. І тоді Мавка зможе перевтілитись у просту смертну дівку й померти в нормальний спосіб вкінці не свого дівування, а молодости своїх правнуків. Себто в глибокій старості, і душу свою у церкві та Лаврах почистити. Та то зробити не просто, йо, як не просто. Що розлюбила легіня Меріема Мавка, то й не думала, як то з ним сі втрапит, лише грала роль. А він — усім серцем кипів до теї вічної коханої. Що з нею облетів пів світу, бачив, все, чого в житті бракувало, перевертався у різні образи, дивився навіть до своєї сім’ї, коли то можна було на Різдво і на Провідну неділю. Навіть вербою навертався, що його жінка сина Мар’янчика била, жеби здоровий си був. Матусю кохану, що зістарилась йо на десять літ, то жей би ліпше не видив, як вона сі мучила без синочка, та й драму її життя лиш вивчав, та думки читав її грішні шось собі заподіяти. Знав синочок рідний, шо то він винен у стражданнях бідної Порфирії, шо лиш він має спокутувати перед Паном Богом той смертний гріх.

А жінку свою, йо, що й не любив, то й, мабуть, ніколи б не полюбив. Що на тому світі, живих, що й на середині, між світами, та, мабуть, і на Небесах би не полюбив. Усе Квітаною цікавився. Та дівку любив, ту Мавку, більше за свого синочка. А маленький Мар’янчик за шість років уже й підріс. І до школи си ходив. Думав, що буде дримбарем, як батько. А рідного батечка ніколи не бачив у своєму житті, та тільки на фото, що бабусі си показували. Дримбав малий та все вірив, що його татко — ген поруч, коли заводив сумну мелодію. Меріен і справді підкрадався та й, забувши, що син його не зможе побачити, приходив слухати синочка.

Мавка в той час ходила дивитися на чужих чоловіків та й співала їм. Вже не одного з розуму звела своїм голосом. То чули чоловіки в лісі, що щось си співає, та й не знали що. Хто йшов п’єний додому пізно, та й десь котився з гори, та так, що на смерть тої забави вистачало. Хто був не такий тєжкий на підйом, той за голосом Мавки йшов та й у річку, по самі вінця. Бавилась красуня, та й встигали неборака впіймати гуцули за самий кінчик чуба до смерті. А вона сміялася, як ота навіжена, що в них дівчат перетворювала, таких красунь, що гой — аж жаль було їх, файнюніх, слухати оті дурні речі, щоб під чарами си повідували. Квітана ж хотіла бути спасенною, а того й не знала, що свої гріхи у пеклі спокутувати буде.

Теї днини, як Мар’ян до Бога за прощенням хотів втрапити — усе відговорювала його за неї молитися. Мовляв, то нічого б не дало путнього, а лиш би сили потратив свої.

— Ні, моя Квітко. Як не буду си з тобов, то моє серце розірветься з того болю.

— А ти не боїшся, що візьму і втечу від тебе з цього світу?

— Не жартуй, Мавко. Бо гой — чує моє серце, щось тут не файне буде.

— Буде, то буде, легіню. Така наша доля.

Йде чоловік на Судний День та лихо лихеє думає. «А може, Пан Біг його у рай не пустить? Та що там він, най Квітану ліпше врятує справедливий суддя.» До воріт Раю лишилася якась секунда. А легіня Бог до себе у кабінет зазиває. Всевишній раду дає ділам праведним та й неправедним, та тільки не сам, а янголів залучає. Та й рішають за тим, що неправедним помер Мар’янцьо. За Мавку мови не було. Де то видано, що занапастила дівка стількох людей, ще й сама спастися хоче?!

Останню ніч, як кажуть, Мар’яну лишилося зазимувати. Та так сумно йому. Не стільки через пекло, що має в ньому вічність бути, скільки через розлуку з коханою Квіткою. На шляху бачить красиву, як ото перли на шиї жінки, квітку, що світиться бузковим цвітом, ніби припрошує нагнутись. Аж у ній — земля, як на долоні. От і хату знайшов свою, і дружина, й синочок ріднесенький. Та Оксана його, подруженька життя, що рідну кровинку на світ сповила — з іншим любиться. Та так пристрасно, що й заревнував легінь. Аж ген — розуміє Мар’ян, що жінка його має живіт, і що вона понесла вже іншу дитину. Кров б’є до голови, ревність частками обвиває душу і вже їдка помста у серце си стука. Дитинці за місяць-два на світ Божий сходити, коли жінка й досі любощами займається. Певно, так зачарував той клятий чоловік, що й відірватись одне від одного не можуть.

— Най тобі грець, коли б ти з чужою жінкою кохався! — та й так розізлився, що й забув, що останню ніч має, та з Квітаною не попрощався.

Не знає легінь, що Бог ту ніч на багато частин розділив і готує йому випробовування, йо, та й такеє, що світ не видав: справедливе та покаянне.

«Свят — свят! Най би мене грім побив, аніж бачити власну жінку із тим дурилом. — нещадний Мар’янцьо мовить. — Та він же дитинку розтовче! Ай, пропаща жінка моя, та дівчинки шкода. Знаю, що на роду написано дівчинкою бути. Йо, була б то моя — то Квіткою назвав би».

Згадав легінь свою Мавку та й зажурився: щось довго немає її, а вже скоро й ніч до кінця добіжить, а прощатися ж — як мить. Раз — і нема коханої поруч.

Мар’ян як не гримне кулаком у повітря — на землі як не гряне грім! Та такий, що світ ще такого не видів, сильний та зухвалий. Оксана перелякано тулиться до нового чоловіка, згадує, що то — ніч на Андрія, що духи приходять цеї темної ночі, та й згадала вона свого чоловіченька. Гірко заплакала, та так, щоб її Максимко, той, другий чоловік, що з дитиною до шлюбу повів, не взнав. Підійшла до синочка Мар’янчика, поцілувала сплячу голівку та й враз згадала очі чоловіка, його поставу, вроду та кмітливість, що в дитини як дві краплі води проявились. І по другому спалаху блискавки щось їй си зле зробило. Та не побігла до Максима, а ледь стояла у кімнаті сина. До голови прийшла жахлива думка: тоді, на весіллю, казали добрі люде, що не варт спішити замуж, бо ше того чоловіка си на Небесах не постановили. А вірили люде, що Мар’ян спасеться. Не послухала Ксеня мудрих людських порад, одружилася як бояриня, свого князя дождалась, сіла з ним на коня та й їхала до церкви.

«Ой благослови, Боже. Ой благослови, Боже І Пречистая Мати. В цім домі заспівати...»

Весілля правили один день, у неділю, а що чоловік до гуцулів приїхав зо Львова, то й весілля за його традицією мало си стати. І про те люди не мовчали: як то гуцулка без убору народного, у простій сукенці. Та вона все відмахувалась, мовляв: аби щєстє було, та чоловік непитущий, дітоньки в здоровлі, та худоби, хозєйства файного. А весілля — то такеє. Навіть старій Порфирії не сказала, що знову під вінець си йде.

Та не так сталося, як гадалося. І щєстя, ніде не діти — не було його. Коли матусі Оксани дружечки заспівали:

«Кропи нас, матінонько, Кропи нас, матінонько, Свяченою водою», —

Та мали їхати боярами до забави — упала молода з коня, та й так їй хижо сі зробило.

Люде казали: йой, нефайно то. Йой, помре молода згодом. Не вірила. Все злими язиками називала. А тепер згадала. І так страшно стало! Не за себе, за рідну кровиночку: хто ж на ноги поставить? Ще й дитиночку, що чула в собі, дівчинку, Ганнусеньку, так хотіла народити, хоч одним оком глянути на її яснії оченята...

А дитина у череві росла і з кожною секундою на пару годин. Уже і вісім з половиною місяців. Чи могла знати Оксана, що то чари Мавки? Клята Квітана все встроїла, щоб зжити зі світу Божого Оксану, най би йшла до свого чоловіка, мо’, вгамувала б його порив.

Чаклувала Мавка, заклинання читала, і не думала, що вік спасенною не буде. Та все дівчат чистих виглядала. Видно, не судилося.

Оксані стало зле, і вона закричала:

— Йой, людоньки добрі. Поможіть!

Прокинувся Максим, стривожився, до баби-повитухи направився, а бабця ніби знала — з ночі не спала, хоча в селі з породілль тільки одна — Ксеня, та й то — строк си став сім місяців. Йо, як здивувала си стара Килина, що дитина постаршала у череві за ніч. Покропила хату свяченою водою, розігнала сусідів, що на те дійство мусили дивитиси, та й порозв’язувала разом з бідним наляканим Мар’янчиком усі вузлики, щоб дитинка скорше на світ вийшла. Повідкривала всі хатні двері, навіть поставила до майбутньої колиски кота — най бавить народжену здорову дитину.

Йо, як молилася і баба, і Оксана! Так тєжко було, а речей до смерті так і не зготувала. Бо єк гуцулка ківна — то си вирішує, що Боженько може забрати і її, й дитинку, то готується про всяк випадок до смерти. Ті покривала, що баба просила у Максима, та горєча вода із сокирою, жеби пуповину різати — усе було в бабиних руках. Та забула вона, шо сокирою лиш хлопам народженим пуп си перерізають, та врекла дитину — дівчинку сильною бути. Єк народжувала породілля майже до світанку (чи то так здавалося) — то тєжко було. Прийшла мама Оксани, батько та вся родина, стали коло вікна і наперебій долю віщували дитинці: бо як хто скаже в ту мить, коли народжуватиме си, то така буде: чи багата, чи красива, чи щаслива. Йо. То було довго, та й такі муки мала Оксана, коли ледь жива народила здорову Ганнусеньку. І врекли їй щасливу долю, сильний дух та й ніхто не помітив, що дитина має 9 місяців. Тєжко було Оксані бабі дєкувати, та водою кропитися. Попросила вона священика, жеби підійшов. Мар’янчика відвели від нені, та він так плакав, ніби сам не свій. Максим був білий, немов смерть, а неня з батечком Оксани плакали й навперебій голосили.