Симфонія хаосу

— Мрійлива ти моя дочко! А чи знаєш ти, що про ганьбу твою зараз усе село довідається? А Петро візьме і всім розкаже, яка ти, якщо він вже цього не зробив. І що тоді нам з татом робити? Ми ж усе життя тяжко працюємо, щоб вас із Соломійкою на ноги поставити. Тебе вивчили, а що ж люди про неї скажуть, як вона до школи на уроки піде? Що вона — сестра хвойди?

— Не розкаже. Він мене теж любить.

— Ага, от воно що. А може він тебе, той, примусив? Ану зізнавайся!

— Ні, мамусю, я сама схотіла. — Славка не мала більше сили, вона взялася рукою за перило дивану і раптом... повільно з’їхала донизу.

— Людоньки! — запричитала Настя. — Що ж це робиться? — Доню моя, ну скажи хоч слово! — швиденько побігла, принесла водички свяченої, побризкала на дочку. Не допомогло. Згодом згадала, що має десь нашатир. Благо, він швидко знайшовся...

Славця моментально прийшла до тями, але й досі була бліда як стінка.

— Ти ж нас майже занапастила, доню... Як же ти так могла? Ми ж тебе із любов’ю ростили, недоїдали, не допивали, не купляли обновок, аби тобі добре було! — і згодом, ковтнувши порцію гарячих сліз, додала палке: — Доню, ти все ж пробач мене!

— Та нічого, мамо. І ви мене простіть. Але обіцяйте, що тато не дізнається!

— А може, ти таки вагітна?

— Ні, матусю, я просто багато переживала за ці дні. Мені потрібен спокій.

— Може, в двадцять п’ять літ все собі уявляється дуже просто. Скажу тобі, як жінка із досвідом. Доню, ні один хлопець не вартий тієї твоєї перлинки дівочої, що невинністю називається. Її мав спробувати лише чоловік.

— Я знаю, матусечко. Як гірко мені...

— Піди до церкви, доню. Помолися, а я прийду до тебе і також попрошу у Господа прощення за наші гріхи. А тоді й поговоримо. І з тобою. І з Петром. А потім тата покличемо, та й будемо кудись перебиратись. Може, до твоєї тітки в Полтаву...

За годину зателефонував Петро. Він був енергійний та рішуче настроєний.

— Кохана, я за п’ять хвилин буду в тебе. Готуй горівку, якусь закуску. І батьків. Вони вдома?

— Так...

— Щось сталося?

— Сталося.

— Що, моя зозуле?

— Мама дізналась про нашу ніч.

— Але звідки? Як? Я нікому не казав, присягаюся тією русалкою, що бачив на власні очі.

— А може, то тієї зеленої рук діло?... Ні... — Славця вже заспокоїлася й витерла сльози. — Ні, вона б не посміла. Але зараз це не має значення. Що ж ти хочеш мені сказати?

— Почекай, моя лебідко, про все дізнаєшся. Вдягни мою улюблену сукеночку, будь хорошою дівчинкою.

— Дівчинкою? Та я вже нею ніколи й не буду...

Як і обіцяв, через кілька звилин Петро з’явився у Славчиному домі. Він був красивий, пахучий, чисто поголений, гарно «випрасуваний» й навіть налакований тим гелем, що Славуня йому у місті купила. Прийшов із букетом квітів та маленькою коробочкою. Петро знав, що зараз не слушний момент для освідчення, але як не зараз — то вже й ніколи!

Батьки прийняли хлопця із усіма почестями, пригостили домашнім вином. Довго вони про щось розмовляли із майбутнім зятем, довго вивідували щось, а що — Славця могла тільки здогадуватись. Вона послухалася коханого — вдягла ту сукенку, що він просив.

Уперше за весь час дівчина зрозуміла, що сказала матері правду про свою любов до Петра. ВОНА ЙОГО НАСПРАВДІ ЛЮБИЛА.

Мама вийшла із кімнати, втомлена, але задоволена. Наче Петро подарував їй принаймні двісті долярів і тим самим загладив свою провину.

— Просили мама й тато і я прошу. Кохана моя лебідонько! Мила моя квітонько! Я люблю тебе до нестями. Мрію бути поруч із тобою завжди і... — у цьому місці він зробив паузу, встав на коліна, вручив їй букет білих троянд, — де тільки встиг їх зранечку взяти, і додав: — хочу спитати тебе: ти будеш моєю дружиною?

Славці перехопило подих. «Так от як дівчата за одну секунду вирішують долю всього свого життя...» Несподівано для себе вона посміхнулась і бадьорим голосом сказала:

— Так!

— Благословляємо вас, наші кохані діточки, во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь! — Батьки почали наперебій хрестити майбутню подружню пару.

У хату зайшла Соломійка, та втямивши, що відбувається, і собі почала хрестити молодят. Здавалось, мама забула про події кількагодинної давності. Славця виглядала набагато краще і їй вже зовсім не було зле.

«Таки правду баба Горпина казала, як у воду дивилась, прийшов до мене мій майбутній зять і взяв руку й серце моєї доні. Та хіба вона винна, що так сталося? Сучасне суспільство не думає про майбутнє. Воно живе одним днем. Хоч ти його ігноруй, хоч запроваджуй свої закони, а світ ніколи не стоятиме на місці.Може, вона й не хотіла, моя бідна дитина, не хотіла цього, а сталося то проти її свідомої волі. А вже що вдієш... Нехай живуть собі щасливо...».

Наступний день був важким для сім’ї Лісневських. Вони збиралися, вирішували дрібні питання. А в селі тим часом відбувалося щось дивне. До Нивок завітала експедиторка, що збирала фольклор. Селом пішли чутки, що вона його згодом розшифрує та видасть збірник про їхнє село. До дівчини вишикувалася черга із бабусь та дідусів, котрі мріяли на старості літ потрапити в історію. Навперебій вони розповідали про обряди, співали старовинних народних пісень, що ще їх діди і прадіди виконували, як вони зовсім малими були. Дівчина виявилася нетутешньою, приїхала до них аж із самого Києва. Нікого не здивувала така поведінка незнайомки, бо у сусідньому селі вона вже побувала, навіть переночувала і напилася домашнього молочка, ще й із собою їй добра селянка налила та й в дорогу їсти поклала. Як відомо, чутки дрібними і більшими селами розпускаються зі швидкістю світла, тому селяни вже були поінформовані, які пісні треба співати та про що розповідати. Деякі, із найнахабніших, пропонували дівчині домашні продукти на продаж, дехто за гроші обіцяв комфортний нічліг. І лише бабуся Горпина не виходила із своєї хати, сиділа біля вікна і ревно молилася. Коло її подвір’я розвіювався якийсь дивний дим, що обкурював все приміщення, ніби пелена, що захищала домівку старенької від нечистих сил. Селяни навіть не глянули у сторону бабусиної хати, хоча мали б...

Лісневські були такі заклопотані своїми справами — переїздом, що навіть не бачила тієї дивної дівчини, що назвалася Юлею. Зате Петро побачив. Вона здалась йому якоюсь знайомою. Та він, утомившись після важкого робочого дня, вирішив трішки відпочити, а потім допомогти коханій із пакуванням речей.

Юля назбирала достатньо багато матеріалів, досить цікавих та рідкісних, вимкнула диктофон, акуратно все занотувала у свій блокнотик, не забувши про особисті дані селян. Серед них співали й батьки Петра, яким була аж надто небайдужа доля майже вимираючої автентичної пісні. Наспівавшись, Остап та Мирослава прийшли до сина і почали наперебій розповідати йому про дівчину, що приїхала збирати фольклор. Петро був дуже втомлений, але зацікавився. Нарешті його мама закінчила на тому, що Юля не мала де переночувати, і вони зголосилися постелити їй на одній із канап, що були призначені для гостей у їхній хаті. Петрові було все одно, бо він от-от збирався лягати. Завтра і йому доведеться до півдня збирати речі, а там у другій половині вирушати із нареченою та її батьками до Полтави. За цей час треба встигнути сказати хлопцям-трактористам, що він звільняється і їде за коханою.

Юлія з’явилася досить раптово і непомітно. Її рухи були плавними, голос мелодійним та солодким, а коли вона йшла — здавалося, ніби пливе над землею. Тоді вона вперше заглянула Петрові у вічі і йому відібрало мову. Ці зелені очі були набагато гарніші, ніж у Славці, її стан — тонший, голос — медовіший... До півночі залишалося півгодини. Він уже було надумав спати, та потім якась невідома сила потягла його до кімнати, де збиралась відпочивати Юля.

— Юленько, ви ще не спите? — чомусь на «ви» звернувся хлопець до подорожньої.