СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

Тоді вважав їх дехто чаклунами.

Віки ішли, народ не перевівся,

і врешті-решт вони зробились нами.

Були ще й інші там аборигени.

Це може буть віднесене до збігів,

але меланхолійні меланхлени

вдягали чорне, — там тепер Чернігів.

Де на хребтах смарагдові попони,

в сугір’ях — агафірси золоті,

народ, котрий співав свої закони,

щоб не забути жодної статті.

Відлом фракійців — гети, зазбручани,

і ті, що в придунайських ареалах,

на ворога виходили з мечами,

а йшли із миром — грали на цимбалах.

На півдні — таври, бавились розбоєм.

Туди на схід, за Доном, савромати —

нащадки скіфо-амазонських воєн, —

таки вдалось тих фурій уламати.

І далі там — де сіяли, де пасли,

народи із околичних безмеж —

сармати, фіссагети, арімпаси

і люди з бурштинових узбереж.

Оце такі у Скіфії сусіди.

Сама ж вони складалася із кого?

Жили прекраснокінні калліпіди

найближче десь до берега морського.

А вище там, за їхньою землею,

жили стрункі, смагляві алазони.

Казковий ліс, урочище Гілею,

шукати в плавнях, певно, є резони.

Понад Дніпром жили все хлібороби,

що звав їх Геродот — борисфеніти.

Були людьми не східної подоби,

лишили голос у віках дзвеніти.

Хліб на Побужжі сіяли на продаж,

тих скіфів називали орачами.

І далі теж була б цікава подорож —

там, де Волинь, Поділля, галичани.

Але чому на землях цих, де Київ,

іще до літописних лихоліть,

так наче нам хто чорну дірку виїв

у історичній пам’яті століть?

Що тут було, сам Геродот не знає.

Він тільки твердить, що за тих часів

кордон ішов від Дону до Дунаю,

від моря аж до прип’ятських лісів.

Чи все це разом — Скіфія і скіфи,

і кочові, й осілі, й паралати?

Крізь домисли, і вимисли, і міфи,

о, як її нелегко угадати!

Був Геродот в історії Монбланом.

Багато знав кривавих епопей.

Та Віслу звав по-грецьки — Ериданом,

Святі Шляхи у нього — Ексампей.

Він тут бував — і в Геррах, і в Гілеї,

знав ріки — Герр, Тірас і Танаїс.

І під свої античні пропілеї

все у своїй транскрипції приніс.

Ішов у мандри у період літній,

де на волах, де пішки, де човном.

Тоді був скіфський цар неповнолітній,

а він знайомий був з опікуном.

Знав городища, і степи, і плавні.

Чув цілий хор людських різноголось.

Та вище, де Дніпро не судноплавний,

і Геродоту буть не довелось.

Віки мовчать. Душа не б’є на сполох.

Порожніх слів намножилась лушпа.

І тільки час від часу археолог

якесь віконце в правду прокопа.

Наука вглиб, і праця титанічна.

Загадка, не розгадана здавен, —

чи це була експансія етнічна,

чи це союз споріднених племен?

Це люд місцевий чи це люди східні, —

у цьому вчені теж неоднозгідні.

Та тільки хто б на чому не спинився,

яких припущень ми б не спорудили, —

коли цим горам Київ ще й не снився,

тут люди вже на мамонта ходили.

Коли в лісах ревли іще буй-тури, —

Дажбогу сонце приміряло німб,

і люди чорноліської культури

жили, співали, сіяли свій хліб.

Які б тут не були стовпотворіння,

хто б звідки не накочував сюди,

а люд був корінний тут, бо коріння

в такому грунті глибоко сидить.

Тут землі щедрі. Тут річок без ліку.

Всіляки руди в надрах залягли.

І через те отак тут споконвіку —

життя і смерть на відстані стріли.

Які тут не прокочувались орди!

Яка пройшла по землях цих біда!

Мечем і кров’ю писані кросворди

ніхто уже повік не розгада.

Немає дат, немає фактів голих,

усе дійшло у вимірах легенд.

Але в курганах скіфських — не монголи.

На пекторалі — теж не Орієнт.

Повірить можна в будь-яку легенду.

Теорій напридумувать за трьох.

Не можна брати істину в аренду

і сіяти на ній чортополох.

В цілому ж скіфи — воїни, мужі,

ходили в битви, а не в грабежі.

І хоч було в них війська не мільйон,

не переміг їх сам Зопіріон.

Хоча був ласий до таких земель,

щоб їх перетворити на колонії,

не той Пилип, що з конопель,

а той Філіпп, що з Македонії.

Персидський цар, скоривши Вавілон,

пішов на них, — це був могутній Дарій.

Повівши військо степом напролом,

за тиждень був готовий на гербарій.

На цей раз скіфи одступали,

бо ворогів було як мли.

Ковтнули Дарія степами,

а потім вроздріб потовкли.

Були в бою несамовиті.

Носили панцирі і світи.

На литках поножі ольвійські,

шоломи часом іллірійські.

Варили бринзу. Ждали паші.

По сіль ходили в той же Крим.

А хто з одної випив чаші,

той був навіки побратим.

Щоб з’ясувати справи всі ці дальні,

символіці належне віддамо.

Поглибивши контрасти соціальні,

їм з неба впало також і ярмо.

Хто мав худоби тисячу голів,