СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

а хто плуганивсь парою волів.

Були й раби. Рабами торгували.

І серед них філософи бували.

Наприклад, Біон був Бористеніт,

котрий любив на площі гомоніть.

І він був раб, і батько був рабом,

і довелось нелегко їм обом.

В порту почавши із соління риби,

він був засновник жанру діатриби.

Втонули в часі імена митців,

і те ім’я, що мало буть крилатим.

Колись було сім грецьких мудреців —

з них Анахарс був скіфом, паралатом.

Про скіфів добре згадував Есхіл.

В Гомера є, що скіфи — справедливі.

В цьому краю царів і пастухів

суворі люди, горді і вродливі.

Любили степ, і волю, і пісні.

Приносили присягу при вогні.

Стріляли з лука, билися мечами.

Зі списа їли здимлений шашлик.

Недаром "скіф" колись і означало —

суворий, грізний, воїн-степовик.

Послів приймали закордонних.

Царівен видавали за моря.

Також дочка царя Ассаргадона

була жоною скіфського царя.

Прибувши на тодішній бригантині,

в часи непримиренних ворожнеч,

вона йому, крім посагу у скрині,

везла од батька ассірійський меч.

Тому природно, що сусідній грек

не хтів би з ними розбивати глек.

Від цього мав прибутки немалі.

Торги були йому безперешкодні.

Бо амфори, прикопані в землі,

тримали довго вина прохолодні.

Він тут бував не раз уже й не два.

Базари знав — що де почім і скільки.

Вже навіть вивчив деякі слова —

як буде "хліб" і "здрастуйте" по-скіфськи.

Грек знав своє купецьке ремесло.

Міг одурити скіфа, не без того.

На древі рік, що в море проросло,

чув шурхіт листя срібно-золотого.

Але ж у них товарів тут завізно.

Все далі й далі гнав його зюйд-вест.

Він навіть бачив, як кував залізо

у скіфів царських велетень Гефест.

У них є все — пшениця, хутро, вовна,

і риба, й мед, і добрі води рік.

Вторгує грек, і подорож чудовна,

і є про що розказувать весь вік.

Бо як, було, він вернеться додому,

та як накличе всіх на рибу з Дону,

та як розкаже про свої пригоди —

сусіди всі дивуються три годи.

Хоч, звісно, йшлось не про облогу Трої,

і він купець, а зовсім не герой.

Але якби так рясно на героя,

то вже б давно не вистачило Трой.

Його грекиня теж не Пенелопа

і не чекала воїна з боїв.

Не бачив він кикона і киклопа

і в лотофагів лотоса не їв.

Але він теж не так собі гречин,

хоч взяв за душу невідомо й чим.

Чи що пролежав два тисячоліття?

Чи що на міф давно вже неполіття?

Чи що не простий, а Ольвійський гість

хоч дещицю про скіфів розповість.

От грек пливе і просто з інтересу,

бувало, зійде, глипне в далину.

Вівтар жертовний богові Аресу

такий там скіфи возвели, що ну!

Бо ж бог Папай був мирний бог на світі.

Вогонь домашній берегла Табіті.

Також красуня їхня, Аргімпаса,

на вечорницях била в тулумбаса.

Пастуший бог полохав перепілку,

з очеретини вирізав сопілку.

А бог Арес був богом над богами,

бо світ кишів навколо ворогами.

Тож навезуть возів стонадцять хмизу,

ввіткнуть меча та як підпалять знизу! —

аж гуготить багаття до небес.

Непереможний скіфський бог Арес! —

що в тім вогні присутній був як знак —

короткий меч, священний акинак.

Колись до них жили тут кіммерійці,

ті, що про них писав іще Гомер,

а щонайперш згадали ассірійці

в клинописах ще хтозна-яких ер.

Це був народ такої сили й гарту,

що їх ніхто подужати не міг.

Трясли Ефес, ходили на Урарту,

від них погиб і цар лідійський — Гіг.

Але і їх довів чи не до стресу

вогонь жертовний богові Аресу.

От кіммерійці здумали прощатись,

наслухані про скіфську силу й лють.

Одні вважали: — Треба захищатись! —

А другі: — Ні, вони нас переб’ють.

Одні казали, що не ступить ворог,

що треба землю захищать свою.

А другі: — Ет, ну що земний цей порох?

Ми знайдем інший в іншому краю.

Відтак дві групи, не дійшовши згоди,

зробились між собою антиподи.

Та, зброю повихоплювавши з піхов,

самі себе так встигли перебить,

що як прийшли вже скіфи, то вже скіфам

було, по суті, нічого робить.

Це, може, правда, може, півлегенди,

що має присмак крові й полину.

Так що такі й подібні прецеденти

восходять ще в глибоку давнину.

Лише прапам’ять долітає звідти,

перемиває золотий пісок.

Багато міг би розказати вітер,

але у вітру голос пересох…

Є тільки чутка (може, це й химера),

і є кут зору (може, й слушний кут), —

що греки, начитавшися Гомера,

його кіммерів поселили тут.

Насправді ж тут на узбережжях Лети

не кіммерійці населяли край,

а перша людність тут була — таргети,

отож і пращур їхній — Таргітай.

Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.

Проговорись, історіє німа!

Мав трьох синів, від них три скіфські вітки, —

одна запанувала над всіма.

А інші розселились до Дунаю.