СКІФСЬКА ОДІССЕЯ

А де ж самим знайти тут укриття?

Громи над головою гуркотять.

І скелі ще архейської доби

стоять, немов камінні кадуби.

А злива ллє. Аж онде і печера є.

Перун об скелю чиркає вогнем.

А може, ними там і повечеряє

якийсь страшний тутешній Поліфем?

Угору греки дерлися по кручі.

З-під ніг котились камені грукучі.

В печеру темну вскочили, як в жлукто.

Хопили стін, як тонучий корми.

В печері щось завило, залулукало,

черкнуло греків кігтями й крильми!

Перун кресав об скелі блискавиці.

Тремтіло все — дерева, греки, птиці.

І ось тоді, проламуючі хащі,

три голови звернувши врізнобіч,

Змій пролетів. Вогнем дихнув із пащі.

Бо Змій літає в горобину ніч.

Так ця поява греків настрахала!

Чекали ранку, розпач огортав.

Громи гриміли. Злива не вщухала.

І у печері пугач реготав.

Грек перший вранці визирнув. Світало.

Від страху серце дуже калатало.

Уже було спокійно все довкола.

Із гнізд пташиних чувся кволий писк.

І горизонт з плечима дискобола

шпурнув у небо пурпуровий диск.

Ревли пороги. Був страшний той клекіт.

В Дніпрі стояли Кам’яні Стоги.

Богів з Олімпу марно тут і кликать,

тут владарюють інші вже боги.

Тут можна їхні обриси розгледіть —

обличчя скель похмуре і живе.

І хмарка біла, наче Леда — Лебідь

кудись туди, у Грецію пливе.

Якийсь дідок, сліпий на одне око,

пасе козу на схилі одиноко.

І грек сказав: — А може, я прогавив?

І вітер вщух, і дощик перестав.

Щось не вернувся Змій отой Триглавий,

що тут вночі над нами пролітав.

— Та прилетить, — сказав дідок. — Ще рано.

А ти не бійсь. Пішов десь до чопа.

Змій бореться лише з богатирями.

Таких, як ти, цей Змій тут не чіпа.

Грек звеселів, подякував за щирість.

Пішов пройтися, сонця не заспав.

А вранці греки вийшли, сполошились, —

немає грека. Як у воду впав.

Вже й у човнах вантаж пересушили.

Подерті лікті голкою зашили.

Вже погукали, кожен зокрема.

Пора в дорогу. А його нема.

Уже зловили окуня і щуку.

Уже гукнули тонше ультразвуку.

Уже у яр попадали сторчма.

Отак шукали. А його нема.

Вже й дичину упорали печену.

Уже й думки подумали жаскі.

А він шукав на острові печеру,

де народився син Геракла — Скіф!

З’явився геть подряпаний гілками.

Ну, тут на нього греки з кулаками.

А він їм склав усі свої трофеї —

кремінний ніж, сокиру кам’яну.

— Чи не прибив нас вітер до Гілеї?

Жили тут люди в давню давнину.

Не встиг я, — каже, — обійти цей острів.

Які тут скелі, і який тут простір!

Уже й пороги видно вдалині.

Вони ревуть, як тури кам’яні.

Краси такої Змієм не зурочиш.

Тут на воді співає очерет.

І дикі бджоли грушових урочищ

у дупла дбають бурштиновий мед.

Печеру бачив, там чайки гніздились.

Хотів зайти, зірвався, не доліз.

Отам вони, мабуть, і народились,

три брати — Скіф, Гелон і Агафірс.

Красива мати в них була, зміюка.

Геракл поїхав. Виросли малі.

Натяг найменший батькового лука

та й став царем всієї тут землі.

Але ж яке ревіння безнастанне!

Це описать — зламається перо.

Куди ви, греки? Тут якісь титани

загородили скелями Дніпро.

Киплять, ревуть і піняться потоки.

Шалений вир закручують вали.

Тут треба йти в село Переволоки,

просить людей, щоб пе-ре-во-лок-ли.

Тут вантажу з човнів не наноситись.

Це поєдинок каменю й води.

Тут Шум-Порог, Будило, Ненаситець, —

тут дев’ять їх, попробуй обійди!

Роззулись греки. Вже і розляглися.

Ідуть, ногами мацаючи дно.

Античні греки, а котрий і лисий,

і петельгузий, — що кому дано.

Отак брели ті греки безодежні.

Вели човни вздовж берега в рогіз.

І німфа, що жила в печері прибережній,

дивилася на них, сміялася до сліз.

Коли аж ген — іде абориген.

Сидить на бочці скіфський Діоген.

Якийсь хлопчина запряга воли.

Два лісоруби також наддали.

Та так човни, укупі з вантажем,

на коліщатах потягли гужем.

Бо корабель великий чи баркас

лишився б тут, перевезли б товари.

З тамтого боку інший повсякчас

чекає транспорт. Так і допливали.

Ніхто з купців тут не застряв ні разу.

Були тут греки і майстри з Кавказу.

І фінікійці, люди всюдисущі,

не раз перепливали тут по суші.

І навіть плив кудись і звідкілясь

іранський остракіруваний князь.

Човни ж везли у десять пар волів,

явивши тільки вуса з-під брилів.

Це, звісно, діло не таке і скоре.

Минали верби, липи й осокори.

Гаї минали. Кручі обминали.

Варили юшку. І волів міняли.

При ручаях спинялись на ночліг.

Такі тут люди мовчазні, аж чудно.

Бо звикли. Так шумить поріг —

людського голосу не чутно.

Півсотні верст за два дні побороли.

На третій день ставали до кодоли.