Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)

– А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...

– Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком...

– Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?

– А що, прийшла б з коханцем?

– Нi, з тобою неможливо розмовляти!

– Подекуди траплясться...

– А я прийшла зовсiм не для того... Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала - тобi цiкаво...

– Стривай! З ким лихо?

– З Iудою...

– Уже? А що саме сталося?

– Узяв та й повiсився...

– На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, - благодушно додав гiгант.

Марфа кинула на нього сторожкий погляд.

– А ти звiдки знасш?

– Читаю в твосму люблячому серцi.

– А що ти в ньому ще вичитав?

– Що бiля самогубця знайшли лопату.

– Нi, ти скажи: звiдки знасш?

– Я знаю Iуду, - з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман.
– Це був дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн неодмiнно мусив прихопити лопату, щоб було чим копати могилу... Та чи не воскресне, як Лазар?

– Нi, цей вмер як слiд...

– Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..

– Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв...

– У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.

Аж тепер Марфа засмiялася.

– А ти справдi веселий, Германе, - пом'якшала вона i одразу додала: Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi...

– I браму зачинено!
– довершив Герман.

– Тiльки не подумай, що я тобi якась така...

– А навiщо думати? Зараз дiзнасмося!
– i Веселий Герман згрiб в обiйми та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не купував в жони. Двадцять рокiв - не дванадцять...

Нiч укрила ух оксамитною завiсою.

8. "РОЗIПНИ ЙОГО, РОЗIПНИ!"

Усе мiсто наче сказилося.

Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито, в сотнi горлянок волав:

– Смерть Назарею, смерть!

– Святотатця - на Голгофу!

– Грiшнику - по грiхах його!

– Пiлате, де суд твiй?

– Розiпни його, розiпни!

Таку неугавну послiдовнiсть можна було пояснити лише невщухаючою намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в ррусалим тисячi й тисячi. Що вони знали про Iсуса Назарея? Нiчого. Переважна бiльшiсть навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв, як Назарей напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi i паплюжив Дiм божий. Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:

– Смерть Назарею, смерть!

– Пiлате, святотатця - на Голгофу!

– Розiпни його, розiпни!

Довелося бiля римських резиденцiй подвоути варту. Мiський гарнiзон перебував у станi бойовоу тривоги.

Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя Галла з вiйськовою пiдмогою. Та чи дочекасться? Сумнiв дедалi дужче огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi щелепи ненажери Вiтеллiя. Проконсул кожну справу вирiшус так, наче перемелюс кiстку в рiденьку кашицю.

Однак останнього дня пасхи Понтiй Пiлат конче мусив сказати зi сходiв Преторiу свос "так" або "нi". Власне, i вибору у нього не було: знавiснiлий натовп сприйме тiльки каральне "так", що прирiкас на страту. Iнакше - бунт, сум'яття, заворушення. Аннан натякав досить прозоро: принцепс Тiберiй не любить заворушень в провiнцiях. I чого варта кров однiсу людини, коли нею можна вмить згасити пожежу? Якщо вiн скаже "нi", у Римi його не зрозумiють. А справа впирасться в злочини храму, а не в долю якогось там Назарея. Iсус - тiльки небезпечний для святенникiв свiдок. I тому храм борониться вiдчайдушне.

А як поставиться до нього Клавдiя? Адже Пiлат ще нiколи не рушив свого твердого, мов криця, слова. Вiн страшився, що у Клавдiу народиться презирлива нехiть до нього...

Несподiвано добру пораду дав спритний проноза Веселий Герман. Вiн сказав:

– На свята до ррусалима прибув тетрарх Галiлеу, васальний цар Iрод Антипа.

– Знаю, - стримано озвався Пiлат.

– Саме перед вашим прибуттям до Iудеу цар скарав на смерть мiсцевого "пророка" Iоанна за прiзвиськом Хреститель.

– То й що?

– Цей вiщун Iоанн - двоюрiдний брат нашого Назарея. За вiком - старший.

– Цiкаво, - мовив Пiлат.
– За що його страчено?

– За нице втручання в родинне життя царя.

– Неймовiрно!
– здивувався Пiлат. Ця крауна позбавлених логiки безумств весь час вражала його все новими дивовижами, якi вiн, живучи в Римi, не мiг би уявити навiть у фантасмагоричному мареннi.
– Оповiдай!

– Справа ця почалася з того, що молодший брат царя Фiлiпп пiдшукав собi у жони дивну красуню Iродiаду. Однак сталося так, що Iрод та Iродiада покохали одне одного. Брати розв'язали цей iнтимний трикутник полюбовно Фiлiпп вiддав холодну до нього Iродiаду старшому братовi, а той повiнчав уу царським вiнцем.

– До чого ж тут Iоанн?

– Ось тут вiн i з'явився. Ледве справа мирно уладналася, як з пустелi, де вiн "вбивав плоть", приперся Iоанн. У геть зотлiлiй одежинi, смердючий вiд багаторiчного бруду - iстинно святий подвижник. Чи йому в пустелi сонце голову напекло i мозок висушило, чи вiн сараною та ящiрками отруувся, а тiльки цей засмердiлий вiдлюдник нiчого кращого не придумав, як звинуватити царя в розпустi i порушеннi "законiв божих". Та ще цей всохлий заброда з пустелi каламутив воду, вимагаючи, щоб Iрод вiддав свою царицю назад нелюбому Фiлiпповi.

– Неймовiрно!
– знову пробурмотiв Пiлат.

Ця iсторiя нiяк не вкладалася в його свiдомiсть, бо перечила усьому трибу життя в Римi, де жiнка у побутi мала рiвний з чоловiком правовий статус. Як чоловiк мiг покинути свою дружину, так i жiнка мала право покохати iншого i пов'язати власну долю з обранцем серця. Жiнка в Римi для чоловiка - друг, найближча людська iстота, на яку муж спирасться в своуй життсвiй борнi. Часто траплялося, що вони й гинули удвох. Але й кiлькаразовi шлюби не були дивиною.