Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)

– Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.

– А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?

– Та цьому мерзот... тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати - добродiю Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря...

– Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!

– Уже повiрили - весь Синедрiон на чолi з Кайафою! До Пiлата Аннан приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить...
– I ти сам розумiсш, що за бунт проти цезаря Голгофа забезпечена! На хрестi ваш Iсус конатиме...

Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.

На його важких щелепах гуляли жовна.

– А ти ж бiдусш, Лазаре, - не вгавав рудий велет.
– Ти ж вiд злиднiв своух до труни живцем стрибнув! Аж тут - грошi дають. Поплескав язиком - i вже масш! I виплат визначено - тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не дасть менi збрехати - вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв одержав. Правильно я кажу. Iудо?

– Дали, - кисло промимрив той.

Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось суперечити вiн не наважувався. Та й подумати: рано чи пiзно, а всi дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити...

– То як, Лазаре, домовились?

– А що я можу сказати...

– Щось та скажеш.

– Та нiчого такого я не знаю...

– А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!

Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.

– Твос постання з мертвих, - неугавно виспiвував балакучий рудань, воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити потойбiчну варту? Герой судового процесу - Iсус Назарей! Кажу тобi, Лазаре, таких кумедних чудасiй не вигадував навiть мiй улюблений дотепник Менандр.

– Вiльно вам жартувати...

– Та якi тут жарти? Вудь певен, ця потойбiчна оповiдка затьмарить навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло - побавитись. Хто з нею лишень не розважався... Iнша справа - оповiдь живого мерця!

Саме цiсу митi з халупи вийшла молодиця жагучоу краси. Легко, по-хатньому одягнена. Усi принади - на виду. Веселий Герман отетерiв.

– О!
– все ж спромiгся вiн.
– Про неу помовка, а вона вже тут!

– Це не Марiя, - остерiг його Лазар.

– А хто ж?
– ще бiльше здивувався Герман.

– Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi...

– А що? Як старша, то гiрша?
– бiлозубо всмiхнулася молодиця рудому незнайомцю.

Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I очi у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж - з бiсенятами.

– Таж тут цiлий квiтник з красунь!
– проголосив вiн.
– Гарем, який охороняс монстр з того свiту!

Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:

– До тебе теж Iсус пiдбивався?

– А з чого ти узяв?
– грайливо вiдказала вона.

– Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!

Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:

– А хоч би й так, тобi що за клопiт?

– Ревнощi гризуть!
– не губився рудань.
– Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?

– Усе пiзнасться в порiвняннi, - загадково вiдповiла Марфа.

– Ха!
– зрадiв Герман.
– Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.

– А ти веселий хлопець... Як звати?

– Герман! А ти замiжня?

– Та де...

– Чому ж? Така вродлива...

– Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми - бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.

– А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?

– Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою... Я б вiд нього нiзащо не втекла!

– Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?

– Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...

Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду - майбутнiх свiдкiв Кайафи.

Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:

– Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав...

"Ну от i все!
– подумки зазначив Веселий Герман.
– Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в зворотню путь. А шкода..."

– Марфо, - сказав уголос, - я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.

– А для чого?
– лукаво запитала вона.

– Для суто наукових дослiджень...

– Це ж яких?
– засмiялася вона.

– Порiвняльних...

– А не вiдмовишся потiм? Ти - на конi, а менi йти пiшки...

– I не сором тобi?
– раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.

– А чого соромитись, коли замiж не беруть?
– вiдмахнула його докiр Марфа.

– Ну й розбестились сестрички!
– розбурхався Лазар.
– Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?

– А ти помовч, живий трупе!
– суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi - час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?

– А ти чекатимеш?

– Ще б пак!

Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:

– Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...

– Та я вiд народження тупак!
– гаряче запевнив уу рудань.

– Усi так кажуть! А я тобi не якась така... Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...

– З Вiфанiу мимо ррусалима?
– вразився Герман.
– Ото проходочка...