Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)

– Справу вирiшено позитивно, - повiдомив Луцiй Галл.
– Ось за цими прикметами знайди людину. Iм'я - Iсус Назарей.

Веселий Герман уважно прочитав опис.

– Ну й дiла!
– вiн за звичкою, яка водиться у варварiв, полiз п'ятiрнею чухати свою руду потилицю.
– За цими прикметами, Луцiю, можна схопити половину населення ррусалиму. Друга половина - жiнки...

– А зуби?
– нагадав Луцiй Галл.

– Люди - не конi, щоб ум у роти зазирати.

– Масш сумнiв, що упорасшся?
– подав нарештi голос i Понтiй Пiлат.

Веселий Герман вмить розвернувся до нього.

– Та що ви, патроне! Якi можуть бути сумнiви? Раз с наказ, буде й дiло! Накази для того й iснують, щоб люди по них творили чудеса.

Понтiй Пiлат не втримався вiд посмiшки.

– Однак доведеться добряче понишпорити, - заклопотано додав Веселий Герман.
– Сьогоднi звечора я пiду по шинках - там люди про всяке гомонять.

– У нього руки, як у жiнки, - сказав Пiлат.

3. СВIДЧЕННЯ МАРIт З МАГДАЛИ

Нiчний вилов Веселого Германа виявився для Луцiя Галла вкрай несподiваним. Чого не чекав, того не чекав, - нiкуди правди дiти! Проте слiдчий давно переконався, що його молодий спритний пошукувач, хоч i йде подекуди незвiданими у дотеперiшнiй практицi шляхами, незмiнно й неухильно пiдпорядковус своу дiу чiтко окресленiй метi. Та коли цього ранку Луцiй Галл побачив юне, бездоганне, гнучке, тендiтне, буйновласе створiння з очима великими, наче свiтильники, вiн дещо отетерiв. Всенький вид юнки, яку привiв Веселий Герман, свiдчив про скромнiсть, цнотливiсть, неторкану чистоту i наувну незвiданiсть у любощах, що так зворушують, але водночас й магiчно ваблять чоловiкiв.

"У неу мусить бути чарiвний голосочок", - сентиментально помислив вiн i не помилився.

Але те, що вона промовляла своум напрочуд мелодiйним голосочком iстинноу сирени, вразило слiдчого не менш, анiж уу рiдкiсна, казкова, приголомшлива краса. Форма i змiст цiсу вишуканоу амфори насолод здавалися несумiсними. А може, навпаки? Хiба когось спокусить потвора?

– Хто ти?
– було перше, що вiн запитав.

– Мене звуть Марiя, - скромно вiдповiла i пiд його пильним, суворим поглядом густо, сором'язливо зашарiлася.
– А ще кличуть Магдалиною...

– Заспокойся, дiвчинко, - статечно мовив Луцiй Галл з iнтонацiями батькiвськоу поблажливостi.
– Що ти опинилася тут, мабуть, якесь прикре непорозумiння.

Веселий Герман зареготав.

Слiдчий незадоволено спохмурнiв.

– Чи не скажеш сама, як ти тут опинилася?
– м'яко запитав вiн.

– Ха! Ваш рудий приятель умовив пiти з ним, - звабливим голосом сирени вiдповiла вона.
– Я гадала, вiн хоче завоювати мос серцева вiн полонив мене усю! Та чи вiдшкодус менi збитки за марно втрачену нiч? Адже я сподiвалася роздiлити з ним лiжко, а не ламати собi кiстки на тюремному тапчанi...

Луцiй Галл спочатку було й не второпав, про що йдеться. А коли збагнув, то побуряковiв, наче зварений живцем рак. Чари розтанули! Вiн уже не бачив чарiвного створiння, а лише мiшок з кiстками, який неухильно руйнуватиме час. Шкода, що вона ще не замислюсться над цим. Мине зовсiм небагато рокiв, i хто з пиякiв, з котрими вона переспала, згадас про неу? А Веселий Герман аж квiтнув, насолоджуючись природним комiзмом цiсу сцени, гiдноу пера безжального дотепника Менандра.

– Дозвольте менi поспитати уу, - нарештi запропонував вiн.
– Це прискорить справу.

Луцiй Галл тiльки мовчки хитнув головою на згоду.

– Спочатку - деякi бiографiчнi вiдомостi, - почав неприступний для згубних жiночих чар Веселий Герман.
– Життспис нашоу Марiу дуже простенький. Чотирнадцяти рокiв уу ще дiвчам вiддали за старого Паппуса, сенатора з оточення тетрарха Iрода Антипи. А вже за рiк вона втекла до вiдомого розпусника Елiу Ламiя.

– Того самого?
– запитав слiдчий.

– Так, обранець уу серця - той Елiй Ламiй, якого принцепс Тiберiй покарав висланням за розпусту, нечувану навiть у розбещеному Римi. Та от бiда: розпусник Ламiй спасував перед уу невситимiстю i сам вiд неу утiк. Про наступного уу коханця можна сказати тiльки у множинi - це була манiпула, що стояла гарнiзоном пiд Магдалою. Коли легiонерiв перевели на постiй в iнше мiсце, вона перейшла на обслугу цивiльного населення. Оскiльки встановити уу коханця було неможливо, уу почали вважати подружкою всiх чоловiкiв Магдали. Звiдси походить друге уу iм'я - Магдалина.

Луцiй Галл з неприхованим жалем поглянув на Марiю Магдалину - рiдкiсну квiтку природи, що сама себе занапастила на гнойовиську, - i похмуро запитав:

– Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?

– Мас!
– запевнив його Веселий Герман.
– Чи знасте ви, за ким вона подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?

– Кажи!

– Iсус Назарей.

– А!
– сказав Луцiй Галл.
– Починай допит.

Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:

– Ти давно в ррусалимi?

– Мабуть, уже з тиждень...

– А точнiше?

– Не рахувала...

– Де перебувала до того?

– У Вiфанiу, у брата.

– Хто твiй брат?

– Бiдак, як усi.

– Я питаю, як його звати.

– Лазар.

– Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн вмер i воскрес?

Жiнка завагалася:

– А що йому за це буде?

– За те, що воскрес? Нiчого. Мабуть, житиме, як i жив. Але мене цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?

– А при чому тут я?
– вперше обурилася чарiвна повiя.
– Хiба я вигадую податки?

– До чого тут податки?

– Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни...

Веселий Герман зареготав:

– Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?

– Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай... Одним чудом бiльше, одним менше - не важить... Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав...

– Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?

– А про що ж?

– Про смерть та воскресiння твого братика!

– Я й розповiла...

– Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?

– А навiщо вам?

– Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?

– Ну, вiн...

– Хто це - вiн?

– Ну, Iсус...

– Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?

– Ну, Iсус Назарей...

– Негаразд, Марiс, негаразд.

– Справдi вiн...

– Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?

– Яке ще чудо?

– Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.

– Я там не була!

– Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?