Спалах

— Марто, в мене таке враження, що ви не чекали мене.

— Ні-ні, чекала… я просто не знала… не передчувала, що саме сьогодні… якось несподівано так. Ви довго там коло чайної сиділи?

— Та ні. Мені ті чоловіки сказали, що ви до міста поїхали, та й запропонували кухоль. Я й допити не встиг.

— Ви з ними розмовляли?

Марта насторожено дивиться йому в очі — страх і непевність можна вичитати в її погляді. Чого доброго, про неї розказували, нема там, правда, нічого такого, щоб той, але все одно, або про тітку, може, ще й ту пісеньку під її вікнами хіба не співали дітваки?.. Файна тобі слава — тітка відьма…

— Та перекинувся кількома словами.

— І що ж вони вам?..

— Нічого. Ми про вас і не говорили.

Маєш тобі, дурна, тепер подумає, що є з чим критись їй, та бог з ним, от візьму й сама розкажу все як є, а чого, розкажу, нема тут нічого такого, ну, відьма не відьма — страшне діло, може, то тільки балачки, мало що про кого говорять, всіх не переслухаєш, чого це я почервоніла? Але напруження спало, і вона знову дала себе затопити щастю, більше не опираючись його лагідним хвилям.

Поставила на стіл яєчню, капусту й пляшку. Вино невизначеного темного відтінку, дві склянки з однаковим смутком прийняли його в себе і враз потьмяніли і вмерли, втративши світло й прозорість, бо те вино було таке густе, що не пробивався крізь нього навіть найспритніший промінчик западаючого сонця. На смак дуже солодке. Вони його п’ють, потупивши очі, наче приймають таємне причастя. Марта встигла змінити стару сукенку на рожеву, і, крім яєчні, ця сукня — єдиний веселий колір в кімнаті.

Непевність все ж підточує настрій, вона боїться сколихнути цей сон якимсь недоречним словом, але гість чомусь не квапиться виявити свої наміри. Може, я йому не сподобалась? Ну, певно, думав застати кралю, треба його уважніше роздивитися, не може бути, щоб у нього не було жодних недоліків. На вік йому сорок, може, трохи більше: сивина де-не-де; на жаль, ніяких надій на облисіння, гладенько виголений; очі риб’ячі, о! Хіба ж це очі — руді якісь, постійно зникаючі, наче весь час їм хочеться заховатися в нірку; ну, губи… гм, звичайні, нічого більше цікавого. Треба ж його спитати, чого він, власне, приїхав. А серце: — Ти ж сама писала: «приїдь». — Писала, та я його створила в уяві й просто прив’язала до тієї випадково знайденої адреси. — Тепер бачиш: він майже такий, як уявляла. — І зовсім не такий. — А ти хотіла справжнього принца? — Хотіла справжнього. — Ти ж не Попелюшка. Ти з казки про Чорну Маньку, ця казка зовсім інакша. — Я хочу бути Попелюшкою. — Жодна казка двічі не повторюється. Хіба це тобі не відомо? — Тихо, він щось говорить.

— Перепрошую, я не почула.

— Мені здається, що колись у дитинстві ми були знайомі.

— Як це?

— Я ж тут народився. А вже потім з батьками переїхав до Львова.

— Правда? — Марта так зраділа цій вістці, що теє світло, яке лише крізь очі її ледь-ледь пробивалося, тепер залило її всю, наче повінь.

— Правда.

— Як же це? Не пам’ятаю.

І злякалася своїх слів: що я наробила? Не повинна ж виказувати недовіру, бо він зникне, розчиниться навіки.

— Ой, згадала! Ну як же — дітьми ж гралися!

— На лузі. Там текла Рудка. І квітів було стільки… ми квіти рвали.

— Там ще й мочарі були. Одного разу я намочила ноги і застудилася.

— А я до вас приходив.

— І я до вас приходила, коли ви застудились. Був дощ, мама ваша сказала, щоб я почекала в сінях, поки з мене стече, я чекала, а ви гукали мені з кімнати і показували якусь нову іграшку.

— То був дерев’яний коник.

— Напевно. Я все згадала. І як ми порічки крали в старого Маковія. Просували руки межи штахети і рвали, а він як вискоче, як закричить…

Дивно, я обманюю його і в той же час не обманюю, бо це ж справді було — і луг, і порічки, і мочарі, але було не з ним, а з іншим хлопчиком.

— Той Маковій давно помер?

— Перед війною, він же був старий.

Це було не з ним, це було зі мною і з іншим хлопчиком, йому було дванадцять чи ще й не було, коли ми гралися біля колії, а він сидів на високому насипі на рейці і згори дивився на нас, а поїзд мчав щодуху просто на нього, а ми кричали йому, руками махали, а він чомусь не чув і сміявся, і теж кричав і розмахував руками…

— Цікаво, як зараз виглядає той луг.

— Я більше там не була, не знаю.

…а поїзд летів, мов скажений, і свистів так пронизливо, що янголи на небі, мабуть, вуха позатуляли, і ми ж так голосно верещали…

— Ви справді мене згадали? Я мешкав на Бузковій.

— Згадала-згадала… Аякже. Ви мешкали… але тієї вулиці вже нема. У війну перетворилася на румовище.

…але він нічого не чув, пізніше довідалися, що за кілька днів перед тим він захворів, не згадаю, на що, і слух йому відібрало, але він про те нікому не говорив, зрештою, це було тимчасове, він прикидався, що чує так само добре, як і ми… гуркоту поїзда він не почув і криків наших не почув…

— А я так хотів побачити свою хату. Добре пам’ятаю кожне вікно в ній і що з нього було видно. Чомусь пам’ятаю лише вікна і більше нічого. Одне виходило на пустир.

— На пустирі жили бездомні коти. Вони ховалися в розвалинах старої гуральні. Ми носили їм їсти, але вони все одно нас боялися і не дозволяли себе гладити.

…біжить його мати, кричить таким нелюдським криком, аж ми ціпеніємо на місці, вона біжить і біжить, і крик її розриває на клапті повітря, а стебла трав припадають до землі, як припадають до землі люди, коли пролітають над ними бомбардувальники, поїзд зупиняється… а він під четвертим вагоном.:. у вагоні сидять пани і панії, п’ють каву, читають газети… молодий офіцер — «мені здається, я вже десь вас бачив»… молода панна — «я теж»… «а це зовсім свіжий анекдот: один чоловік поїхав на полювання, а тим часом його жінка»… п’ють каву, читають газети і сердяться, що поїзд зупинився невідомо з якої причини, і лаються провідники, і він під четвертим вагоном…

Але якщо я згадую правду, то він вигадує? Як він може знати те, що було зі мною і з тим хлопчиком? Можливо, він згадує теж щось таке, що було з ним і з іншою дівчинкою, і вони теж рвали порічки в чужому саду, всі діти люблять чужі сади, і бігали на луг, бо ж і лугів багато, і пустирів… Так воно й є: я згадую себе, а він себе, і єдиною брехнею є те, що ми одне одного ставимо на місце свого товариша з дитячих літ. До того ж він старший за мене. Як ми могли гратися разом? І як можу пам’ятати, коли він ще дитиною виїхав звідси? Я його не пам’ятаю. Я пам’ятаю зовсім іншого хлопчика, що загинув під поїздом. А та, кого він згадує, — яка її доля? Де вона? Може, це котрась із моїх сусідок? А може, її вже давно нема?

— Ті здичавілі коти колись мало не роздерли дитину. То був син Мордухея, — при цих словах вона пронизує його поглядом і чекає, що він затнеться і нічого не скаже.

— Мордухея-шевця?

І це він знає.

— Так. На щастя, батько був неподалік і врятував. У війну обидва загинули.

— Як?

— Батька загнали в гетто, а син переховувався десь по людях.

Одного разу батько вийшов на вулицю без пов’язки на руці. Гестапівець зупинив його і каже: «Що, добродію, закони для вас не існують? Ану, поверніться, будь ласка…» Мордухей, покірний такий завше, повернувся спиною, а німець вистрілив. Син ходив до одної дівчини-польки. Її батьки не дозволяли їм зустрічатися і дали знати поліції, коли він сидів з нею у садку.

— Його розстріляли?

— Ні. Побили і поселили в гетто. Їм молоді потрібні були для роботи. А дівчина до нього приходила. Вона стояла перед дротяною сіткою і дивилася. Тоді якийсь офіцер сказав, що коли вона так дуже його любить, то хай і сама йде в гетто. Вона й пішла. Там вони й повінчалися, й перебули медовий місяць, а потім німці усе гетто вивели в поле і примусили копати глибокі рови. І вони копали. А коли їх почали розстрілювати, всіх підряд, тоді хлопець кинувся просити, щоб не вбивали його дружину, бо вона вагітна і до того ж не єврейка. Але йому відповіли: «Та, що носить у своєму лоні дитину єврея, сама вже єврейка». Тоді він з розпачу кинувся на першого-ліпшого німця, але його збили з ніг, повалили на землю і кажуть: «Зараз перевіримо, чи твоя дружина дійсно вагітна».