Спалах

Хащі бузини оточували будиночок, бузина квітла й нудотно пахла, скликаючи до себе зграї дрібних мушок, кожен її листочок, кожна крихітна пелюстка випромінювала гнів і злість, ця есенція незрозумілої люті піднімалася вгору і прилипала до шиб, проникала в покої і задурманювала мешканців, ніхто з них не всміхався, лише роздратування світилося в очах і сухе буркотіння зривалося з вуст, наче це була не одна родина, а гурт людей, зведених з різних кінців землі й примушених жити вкупі, чужих одне одному і лихих на те примусове співжиття. Єдине, що їх об’єднувало, — це незадоволення присутності Франя, хоч і він був далекою їх родиною.

Франьо мав окрему кімнатку, а заробляв на хліб тим, що малював лебедів та русалок і продавав їх на базарі. Такі мальовидла користувалися тоді великим успіхом, а що Франьо теє робив дуже вдатно, то ніколи не мав конкуренції. Фотографи замовляли у нього намальовану на дикті постать гусара з осиною талією чи тендітної панночки з парасолькою. Замість обличчя був отвір, куди бажаючі встромляли голову, знимкувалися й діставали повну торбу задоволення, особливо коли власна статура була втричі ширша од намальованої. Франя часто можна було бачити на ганку, який перепоясував будинок, або у вікні за малюванням, або в саду, і завше дуже веселого, усмішка витанцьовувала на його обличчі, і всі отруйні флюїди, видихувані бузиною, відбивалися од тієї усмішки, наче від люстерка сонячних зайчиків.

Ранок Франя починався з гоління, це був цілий ритуал, який виконувався розважливо і без поспіху. Саме так досвідчені господині готують обід. Франьо сідав на підвіконня, а поруч на столі розкладав нехитре причандалля, чіпляв лискучий ремінь на закрутку і заходжувався гострити бритву. Пізніше, збивши таку густу й пухку піну на обличчі, що воно ставало схожим на горб у снігових заметах, починав голитися до шиби, віддуваючи язиком щоку. Це видовище хоч і надзвичайно дратувало сусідів, проте ще не настільки, як його мугикання, яке поступово переходило в романсовий спів. Високе «ля-а-а!» зненацька обривало всі посторонки і випурхувало з його лудженої горлянки, змітаючи на шляху інші звуки й голоси, мов ураган. Всі вмить ціпеніли, наче воскові фігури, й оживали тоді, як ненависне «ля-а-а» затихало. А відповіддю йому був скрегіт зубів, короткий, мов сплеск, прокльон або ж багатозначне «ну!». Лише бабуся Люцина в такі хвилі розроджувалася бурхливим каскадом густої, як сметана п’ятдесятих років, лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки виклястися, таким чином рятуючи гонор усієї родини. Це теж був ритуал, і вся рідня чекала й уважно вислуховувала тую клятьбу, котра водночас вивільняла їхні душі з накипілої люті. В таку мить вони, либонь, здатні були перецілувати одне одного, стати птахами і ширяти під хмарами, ця мить їх неймовірно зближувала й ріднила міцніше, ніж будь-які родинні зв’язки, це була якраз та мить, про яку хочеться сказати: «Зупинись!» Свої нетрадиційні прокльони бабуся Люцина проказувала, наче завчену напам’ять молитву, жодного разу не заникуючись і не роблячи пауз, а слухачі в такт кивали головами і безгучно ворушили губами, але з часом старість почала брати своє, і бабуся ні-ні та й затнеться, тоді чийсь послужливий шепіт випірне й нагадає продовження.

— А шлячок би тя ясненький трафив, ти бугаю, ти шьвиньо холєршька, файталахо анахтемшька, кунда лайдакувата, а бодай ти на кутні шьпівав, аби тебе дідько вхопив та й на скали заніс, жеби ти не галасував, драбе кальварийшький, аби твоя пащека трісла, як вареник, щоб ти ші лайном вдавив, а дощівкою ші захлинув, мудю… е-е…

— …паршивий…

— …паршивий мудю, галашьвіта францувата, щоб тебе холєра забрала, гунцвот, тряшьчя твоїй матері, а мору на тебе нема, лайдаку, аби тебе качка копнула!!!

Коли ж це замовляння вичерпувалося, будиночок враз перетворювався на мурашник, і всі енергійно хапалися за роботу. Лише одна особа не займалася нічим — панна Теодозія. Це була тридцятилітня молодичка, на яку покладалися великі матримоніальні надії, навіть бабуся Люцина поважала її, радилася у всьому, не кажучи вже про те, що не дозволяла й пальцем об палець вдарити.

Завжди сонлива, млосна і розм’якла, Теодозія поважно випливала в сад, клала своє здобне, пухке тіло на траву і засмагала. Сонце, правда, не приставало до неї, і вона завше залишалася білою або в кращому випадку рожевою, як молода свинка. Тіло її, немов тісто з родзинками, в якому бродять дріжджі, росло й наливалося, а купальник, як розпачливо не намагався втримати окремі його частини в рамках пристойності, все ж поступово здавав позиції і розходився по швах, тріскав і безнадійно тонув у свіжих складках тлущу, наче засмоктуваний трясовиною. Теодозія терпляче очікувала жениха, а сімейка підтримувала у ній впевненість, що жоден чоловік не встоїть перед її чарами і налитим по вінця здоров’ям. Часом у ній прокидалася стурбованість, і вона починала скиглити: «О, я, здається, не на жарт розтовстіла, мені пора худнути». Оскільки ж пишнотілість Теодозії була гордістю і зразком добробуту всієї родини, то один з її братів негайно відряджався до міста в пошуках товстішої особи, а знайшовши, напружував усю свою фантазію і під будь-яким приводом заводив до себе на подвір’я. Коли ж Теодозія на власні очі бачила екземляр хоч трохи пишніший, ніж сама, то хутко заспокоювалась і знову поринала в дрімоту, вимріюючи овдовілого генерала. В родині її кликали пестливо — Ляля, як колись у дитинстві, а що вона закінчила якесь там медичне училище, то сусіди називали її — дохтір Ляля, чим Теодозія дуже пишалася, і ніколи не проминала нагоди, щоб не уточнити всоте, де вона вчилася, які мала оцінки, які чудові перспективи їй відкривалися і хто був біля її ніг або хто ще й зараз за нею сохне.

Новина про приїзд італійця облетіла околицю з неймовірною у таких випадках швидкістю. Бабуся Люцина особисто повідомила у неділю вранці Лялю, що з’явився потенційний жених.

— Ну що ви таке ка-ажете, — манірно заперечила Ляля. — Який жених? Він же до Марти приїхав, а не до мене.

— Лялю, не будь глупа. Він ще тебе не видів. Що таке Марта в порівнянні з тобою? О! — бабуся показала вказівний палець — кістлявий і жовтий. — А ти… не, ти до люстра підійди… Ну що?

— Та я вже в люстрі не вміща-аюся.

— То й файно! Люкс! Тоті італійці тіко таких і люб’єт! Ти що, того не знала? Та він як тебе вуздрит, то голову згубе. О, дивітьші на неї — таке пишне, таке шьлічне, таке — йой! Була би-м хлопом, то би згибіла на мішьчі!

— Ай, та то ви ті’ко так ка-ажете.

— Та де ті’ко кажу? Бог ми шьвідок! Та ти така, жи тебе йно на порцеляні вимальовувати! Я молода була-м, то такі [13] фест кобіта, але ти — то вже єньша пара гальош. Добре-шь зробила, жи ші дотепер не віддавала.

13

Також.

— Не кажіть гоп.

— Лялюшю, слухай, що я ти кажу, то нігди не пожалкуєш. Я вже-м шьтіко літ прожила, жи хлопа навиліт виджу.

Та вся гірлянда компліментів так піднесла самопочуття Лялі, що де й зникла сонливість, і вона з енергійністю, якою відзначаються всі товстухи перед появою на люди, заметушилася по хаті, підшукуючи відповідну сукню. Як на біду, жодна не могла ощасливити себе цією небуденною статурою і при надто рішучому поводженні починала несамовито тріщати. Ляля була в розпачі. Вся сім’я була в розпачі. Бабуся Люцина трималася обома руками за серце.

То був єдиний ранок, коли Франеве «ля-ля!» залишилося непоміченим. Ніхто не завмер, не вилаявся, і бабуся Люцина не сипонула горохом прокльонів.

Це так здивувало Франя, що він навіть припинив голитися і сторожко вслухався в тишу… Але нічого не почув. Тоді про всяк випадок лялякнув ще раз, намагаючись протягнути свій фальцет якнайдовше і якнайгучніше, і знову прислухався, висунувши голову з вікна. Але була тиша.

Трете «ля-а!» вже йому не вдалося, і тоді обійняла його така розпука і такий жаль гіркий, що Франьо заплакав і… і перетяв собі горло бритвою.

Ні-ні, не насправді. Це він тільки уявив собі. Франьо був надто великий життєлюб, щоб вчинити щось подібне.

Адже він так звик до тих ранкових прокльонів, що тепер, коли не пролунали вони, відчув, як втрачає щось дуже дороге для себе, без чого не зможе жити. Зрештою, те ж саме відчули і його сусіди, коли одного разу Франьо застудився і захрип. Ранок їхній почався, як і завше, в очікуванні того триклятого «ля-а!», а його не було й не було, і бабуся Люцина почала вже клясти просто так, аби якось виправити ситуацію, та це не помогло, її діти й онуки сновигали, мов сонні мухи, робота валилася з рук. Тоді бабуся Люцина не витримала і послала когось довідатися, що там сталося з Франем, а як почула, що він застудився, то почала гріти мед з молоком, набрала ще й сирих яєць, і сама понесла їх, і просиділа з півдня коло нього. Її турботи не пропали намарне — наступного ранку «ля-а!» прозвучало.

…А тієї неділі Франьо так і не поголився. Ляля ж нарешті знайшла сукню, яка мала деякий запас, і заходилася її пороти й відпускати.

Розділ IX. Ляля

Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.

— О, до нас гості.

— Хто то?

— Ляля. Доктор Ляля.

— Що за одна?

— Сусідка. Це вже про вас почула…

Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Буслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».