Сріблясте марево

— Добре, добре, майоре, ваші жарти зараз недоречні, — сухо промовив Уррен. — Не зловживайте моєю відвертістю, ви бачите, що я сиджу, наче на голках, і пробуєте іронізувати. Читайте, хай вам грець, не тягніть!

— Ага… Тоді слухайте.

Вентріс неквапно почав читати стенограму.

2

“У 1943 році мене було прикомандировано до ейнзацштабу [12] загону “Шварчапфель” оберштурмбанфюрера Людвігса. Штаб містився у Львові. Функції його були особливо засекречені. Вказівки та інструкції надходили безпосередньо з Берліна. Людвігсові були по суті підпорядковані всі зондеркоманди СД [13] та підрозділи так званого “батальйону Ріббентропа”, [14] які діяли на території Західної України.

12

Ейнзацштаб — спеціальний штаб.

13

Зондеркомаяди СД — загони, створені гітлерівцями для знищення населення окупованої території та військовополонених.

14

“Батальйон Ріббентропа” — загін міністерства іноземних справ гітлерівців, який грабував мистецькі цінності на окупованій території.

Як ад’ютант Людвігса я майже весь час був біля нього. Наприкінці липня 1944 року вночі, напередодні прориву радянських військ у місто, мені довелося почути розмову оберштурмбанфюрера з офіцером, який прилетів літаком з Берліна. Дальший хід подій показав, що прибулий — довірена особа рейхсфюрера СС Гіммлера, один з чиновників його канцелярії, а мундир армійського майора на ньому — лише ширма…

Майор вручив Людвігсу наказ про арешт якогось інженера Крилача та про конфіскацію його особистого архіву. Прибулий натякнув, що інженер зробив надзвичайно важливе відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини. Людвігс доручив мені супроводжувати майора під час операції. Я взяв з собою шарфюрера Коленду, двох солдатів, і ми поїхали на вулицю Мохнацького.

О шостій ранку рукописи та креслення інженера уже були вкладені нами в чемодан. Захопивши Крилача з собою, ми вирушили до резиденції Людвігса, але вулиці вже прострілювалися з російських танків. Довелося повернути назад. Було вирішено пробиватися на Дрогобич. По дорозі Крилач зробив спробу тікати, і один з солдатів нашої охорони застрелив його з автомата…”

Вентріс замовк, поглянув на співбесідників і взявся читати далі.

“На шосе за містом Самбором несподівано налетіли радянські штурмовики, перед машиною вибухнула бомба.

Свідомість повернулася до мене в госпіталі. Я лежав у палаті серед поранених армійських офіцерів… Госпіталь містився у передгір’ї Карпат, у якомусь містечку, назви вже не пам’ятаю… За вікнами бахкали зенітки, чулася кулеметна стрілянина. Ні майора, ні шарфюрера у госпіталі не було. Ніхто з медичної обслуги не хотів мене слухати, пояснювати, як і коли я потрапив туди. Починалася паніка. Поранених спішно евакуювали. Якийсь гауптман, мій сусіда по палаті, сказав мені, що два дні тому зі мною намагався поговорити унтер-офіцер СС, але пішов ні з чим: я лежав непритомний.

До мого ліжка підійшли санітари. Я чув, як лікар підганяв їх: “Швидше, не затримуйтесь, росіяни близько…” Мій кітель висів на стільці. Одягаючись, я намацав у кишені папірець. То була записка від шарфюрера Коленди. Пам’ятаю зміст і тепер:

“Валізу мені пощастило врятувати. Папери вціліли. Спробую доставити їх куди треба, але не певен, що вони вже комусь потрібні. Справи на фронті погані”.

— Як бачите, Уррен, на цьому Гольбах кінчає спогади, — відкладаючи стенограму набік, сказав Вентріс. — Якщо бажаєте, продовження історії з архівом Крилача ви почуєте в розповіді шарфюрера, названого Ко-лендою. Вона викладена у другій стенограмі. Читати?

— Обов’язково! — Уррен знову потягся до пляшки.

— Коленда починає з того, на чому зупинився Гольбах.

“Коли з-за лісу вихопилися штурмовики росіян, майор хотів вистрибнути з машини, але не встиг. Вибухом йому відірвало ногу і розчавило череп. Обидва солдати загинули теж. Одному знесло півголови осколком, а другому розпороло живіт. Я потім бачив його кишки, перемішані з землею, мабуть, солдат ще трохи жив і повз кудись у бік від дороги…”

— Ці мальовничі деталі мають пряме відношення до винаходу інженера Крилача, — скорчив гримасу Уррен.

Вентріс знизав плечима.

— Кожен по-своєму сприймає навколишню дійсність, і в кожного свій стиль. Зрештою, деякі враження колишнього шарфюрера дивізії “СС-Галичина” можна пропустити. Так… Продовжимо звідси:

“Мене контузило, проте легко. Гольбахо-ві дісталося більше: у нього були переламані ребра і прострілені груди. Нас підібрали солдати з бронетранспортер’а, що проїжджав мимо. Очунявши, я зрозумів: валіза лишилася біля розбитої машини. Прохав повернути бронетранспортер назад. Солдати думали, мабуть, що я божевільний. Довелося взятися за пістолет. Командир транспортера, слинявий лейтенантик, у якого ще молоко на губах не обсохло, пообіцяв викинути мене геть, якщо я не втихомирюсь. Я з задоволенням розрядив би пістолет у нього, але солдати сиділи навколо і скоса поглядали на мій есесівський мундир.

Нас привезли до шпиталю, у містечко, яке лежало в низині кілометрів за тридцять від шосе. Гольбаха поклали на операційний стіл, а я майже силоміць примусив начальника шпиталю дати мені санітарний автофургон і через сорок хвилин дістався до місця, де упала бомба.

Шосе було запруджене військами. Артилерія червоних уже обстрілювала підступи до Самбора. У лісі і на шляху вибухали снаряди. Горіло кілька німецьких танків. Те, що залишилося від нашого “хорха”, відшукати було не легко. Все ж я знайшов розбиту бомбою машину. Біля неї лежав майор. Забризкану кров’ю валізу я витяг з-під коліс.

Я повернувся до шпиталю, залишив непритомному Гольбаху записку, забрав валізу з паперами і разом з мінометною ротою єгерського полку відходив у Карпати. Потім єгерів затиснули у кільце, я опинився в тилу більшовиків. Довелося пробиратися назад, у знайомі місця. Там я переховувався кілька тижнів у лісі, а згодом встановив зв’язок з боївкою ОУН. До нас приєдналася група стрільців з дивізії “СС-Галичина”, у списках якої формально рахувався і я, хоч майже весь час перебував у Людвігса. їх розбили під Бродами, вони теж не змогли відійти з німецькою армією.

Незабаром обставини склалися так, що я змушений був заховати архів Крилача на радянській території, а сам подався на захід”.

— От і все, — закінчив Вентріс і з паперами в руках пройшовся по кімнаті.

Спинився біля приймача. Доторкнувся до важеля. Полилася тиха, сумна мелодія. Майор вдав, ніби музика поглинула його, і прикрив замріяно очі.

Вентріс тріумфував. Тепер йому кортіло почути Уррена, послухати, що говоритиме цей напомаджений, наче облизаний, Сан-дерс. Майор бачив — його несподіваний сюрприз вивів з рівноваги обох довірених шефа, “референтів” у особливих питаннях. Вентріс не любив цих платних збирачів чужих думок і добре знав, яка їхня роль у справах фірми. Прикриваючись званням технічних спеціалістів, вони нишпорили всюди — в Європі, Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, винюхували, випитували, копалися в газетах, журналах, у наукових вісниках, з ножицями в руках добували ті ж самі відомості, що їх збирало відомство Вентріса іншим шляхом. Вони і Вентріс — одного поля ягоди. Правда, останнім часом його спіткали невдачі. Але ось ці дві стенограми, складені зі слів Гольбаха та шарфю-рера, о, вони варті сотень Урренів і Сандерсів! З такими матеріалами можна не думати про вчорашні промахи.

— Як же вони зустрілися знову через стільки років? — похмуро запитав Сандерс, вгадуючи настрій майора.

— Випадково. Шарфюрер тинявся по Німеччині, кілька разів переходив із зони в зону, перебивався абияк. Згодом зіткнувся з організацією націоналістів у Мюнхені. Ви чули, що Коленда був унтер-офіцером дивізії “СС-Галичина”… Організація склала широкі плани, а ось із цим, — Вентріс виразно потер пальцями, — справи у них дещо ускладнилися. Здається, провідники-оунівці в Мюнхені, щоб набити собі ціну, не зовсім сумлінно стали виконувати інструкції наших центрів… А втім, це вже сфера політики, і мене вона не обходить. Отже, колеги доручили Коленді і ще одному з колишніх бойовиків-націоналістів поповнити касу організації. Ті двоє вирушають в НДР, роблять напад на ювелірний магазин у Гранау, і їх накриває східнонімецька поліція. Отут Гольбах і впізнав старого приятеля, вихопив його з рук “своїх” підлеглих. Ризикував Гольбах, звичайно, не з Любові до шарфю-рера, а заради паперів Крилача.