Сріблясте марево

— Зажди, зажди, — Юрій розгорнув підшивку газети. — Покінчимо спочатку з моєю кореспонденцією… Скромність — риса хороша, але даремно ти на мене накинувся. Перш ніж здавати кореспонденцію до набору, я прочитав її професорові, голові жюрі. Не думаю, що він погодився б з текстом, якби я справді приписав тобі неіснуючі заслуги.

Бранюк мовчав.

— А що ми подаємо деякі матеріали неглибоко, припускаємося неточностей — це правильно. Тут я з тобою згоден. І знаєш, що я тобі скажу, — Юрій довірливо схилився до студента. — Було б чудово, коли б ти допоміг нам… Справді, чому б тобі не стати нашим консультантом з деяких науково-технічних питань? Газетярі ми молоді, людей з технічною освітою в редакції немає… А ти раз чи два на тиждень завітаєш сюди, познайомишся з матеріалами, які готуються до набору відділом робітничої молоді, що треба — підкажеш, порадиш. Ну, як? Оце було б по-діловому, слово честі!

— Часу у мене обмаль, і взагалі я…

Та Юрій вже не слухав його. Підхопивши Бранюка під руку, не давши йому опам’ятатися, він швидко повів розгубленого студента до редакторського кабінету.

— Не здумай відмовлятися! З редактором поговоримо — та й годі. Будеш консультувати, будеш… А хлопці у нас, знаєш, які? Тобі й самому сподобається в редакції, от побачиш, — гримів у коридорі Калашників голос.

Відтоді вони заприятелювали. Юрій Ка-лашник не помилився. Будинок на одній з стародавніх вулиць міста, де була редакція, скоро став для Івана Бранюка місцем, куди він залюбки поспішав вечорами після лекцій і втомливої роботи в інститутських лабораторіях. Серед говірких, метушливих журналістів, що не любили за словом лізти до кишені, в редакційних кімнатах, завжди переповнених молодими відвідувачами, Іван відпочивав після напруженого дня. Йому приносили і клали на стіл вузенькі гранки, що пахли друкарською фарбою. Він уважно вчитувався у лаконічні, по-газетному скупі фрази репортажів про нові машини, що сходили з конвейєрів львівських заводів, знайомився з кореспонденціями, де розповідалося про роботу молодих науковців, спеціалістів, сидів над статтями, в яких порушувалися різноманітні питання з життя комсомольців численних підприємств міста, і часом, “вивудивши” з гранок неточність чи помилкове твердження, докоряв зніяковілому працівникові редакції за поспішність, радив, з якою літературою слід познайомитись, у який довідник заглянути… Поступово Іван став у редакції своєю людиною.

Так проминуло два з половиною роки.

Жаль було Юрію розставатися з Іваном. Та що вдієш! Кожен з них обрав своє місце в житті і пішов своїм шляхом.

Бранюк працював на великому нафтовому промислі в Азербайджані. А незабаром виїхав зі Львова і Юрій. Заочно кінчив факультет журналістики в університеті, і йому запропонували роботу в редакції одного з київських журналів. Йому не сиділося на місці. Іноді Іван натрапляв на сторінках журналу на його нариси, і щоразу вони були написані з різних міст і сіл країни. Об’їздив Юрій Калашник половину Союзу — побував у Середній Азії, в Заполяр’ї, на Далекому Сході. Вони довго листувалися. Іван встиг поділитися з Юрієм своїми новинами, написав, що захистив кандидатську дисертацію, що переводять його з Баку в рідні краї, на Прикарпаття, де в науково-дослідному інституті геології та нафти він продовжуватиме давно розпочату роботу, про яку Юрій згадував колись у статті, надрукованій у молодіжній газеті.

Потім Бранюк писав ще кілька разів, та все тяжче було Івановим листам летіти наздогінці за непосидючим журналістом. Усе частіше листи поверталися назад з поміткою на конверті: “Адресат вибув”.

Останній раз Іван Бранюк одержав від Юрія листівку рік тому. Була вона незвично барвиста, з чудернацьким штемпелем, дивною маркою і надійшла з далеких країв. Юрій пішов у рейс на недавно спущеному з стапелів флагманові китобійної флотилії, і коли Іван роздивлявся на листівці малюнок незнайомого краєвиду, океанські хвилі гойдали його друга десь по той бік екватора.

І ось, через стільки років, така несподівана зустріч! Не звик Іван виявляти свої почуття. Та в душі він був зворушений приїздом Юрія.

2

Бранюк мешкав у гуртожитку нафтовиків, мав окрему кімнату, що була одночасно і робочим кабінетом, і спальнею. Ліжко, накрите ковдрою з верблюжої шерсті, тумбочка, два стільці, у кутку — важкий металевий сейф, на стіні — патронташ і мисливська рушниця-безкурківка з примхливим мереживом насічки на темному прикладі.

— Розташовуйся і почувай себе як дома, — Бранюк енергійно потер розчервонілі від морозу вуха. — Живемо ми по-похідному, місто звідси далеко, кругом — ліс, гори, проте не нарікаємо. Головне, працювати ніхто не заважає.

— Людей тут зайвих не видно, це я помітив, — Юрій зняв зі стіни рушницю, зважив на руці, обережно почепив на місце, за-милувавшись тонкою інкрустацією, сплетеною умілим майстром. — Твоя двостволка?

— З Азербайджану привіз, подарунок… Людей дійсно тут небагато: п’ять операторів, геолог, технік, шофер, куховарка, ще один інженер і я. Оце і всі робінзони. Спрацювалися ми як слід, майже рік разом, розуміємо один одного з півслова.

— Цікаво. А я, сказати правду, трохи іншим уявляв собі цей промисел, — сказав Юрій, задумливо дивлячись у вікно.

— Отже, про нашу роботу тобі відомо? — насторожився Бранюк.

— Чув лише краєм вуха, Іване. Натякнули дещо в Києві, і тільки. А я нетерплячий, ти ж знаєш. До того ж роботою керує давній друг… От і вирішив ризикнути, першим серед журналістів розпочати розвідку “володінь” інженера Бранюка. Не поспішив, — серйозно, без посмішки Юрій глянув у вічі Іванові.

Бранюк сів на ліжко, вдарив долонею по ковдрі.

— Сідай сюди. Давай закуримо.

По кімнаті попливла хмаринка диму. Кілька хвилин вони мовчали. Бранюк був зосереджений і серйозний, наче обдумував, з чого починати.

— Добре, — сказав він нарешті, — добре. Тільки домовимося так: після відрядження на Прикарпаття ти не подаєш до редакції жодного рядка. Не треба ніяких повідомлень у пресі. Зайві розмови навколо дослідів зможуть лише пошкодити нам. Розумієш?

— Але ж до тебе…

— Знаю, що хочеш сказати. Адже на промисел було офіційно відряджено кореспондента, я все одно мусив би давати йому інтерв’ю. Ти це мав на увазі? Так от. У пресі вже були опубліковані деякі теоретичні викладки моєї роботи. Повторюю — деякі. Отже, кожному, хто звернувся б до мене, я лише повторив би те, що вже друкувалося. Ні слова більше. А опубліковані відомості мають всього-на-всього інформаційний характер, і навояд чи зацікавили б вони масового читача. Та коли кореспондент, якого послали сюди, виявився Юрієм Калашником, це вже міняє справу. Тебе я познайомлю з роботою ширше. Тільки дай слово, що бесіда наша до певного часу залишиться тут, у стінах цієї кімнати.

— Коли настане цей “певний час”?

— Після закінчення промислового випробування нового методу нафтовидобутку і мого звіту Академії наук.

— Це буде скоро?

Бранюк задумливо похитав головою, тихо сказав:

— Не знаю, Юрію. Якби я знав!..

— Ясно! Вважай, що за порогом цього будинку я забуду все, про що почув від тебе.

— Навіщо забувати? — засміявся Бранюк. — У нас не таємна лабораторія за сталевими дверима. Запам’ятовуй все, що тебе цікавить, можеш навіть записну книжку не ховати. Але про нашу умову не забувай. — Інженер примружив очі, збираючись з думками, на хвилину замислився, потім різко повернувся до Калашника.

— Уяви собі таку картину: по промислах усього світу розкидані численні мертві нафтові свердловини. Життя біля них завмерло давно. Ці дорогоцінні артерії, прокладені руками людини на сотні метрів у глиб землі з такими труднощами, — стоять забуті, вони обвалюються, засипаються, зникають з економічних карт, а під ними недоторканим скарбом розливаються нафтові моря, і ніщо не може порушити їхнього спокою, примусити ожити, підняти з надр на поверхню!

У чому ж справа? Все пояснюється просто. Існує природна енергія нафтоносних пластів — це фізичний тиск підземних вод, газу. Природна енергія допомагає нам добувати рідке паливо, наче виштовхує його з піщаника на поверхню.

На жаль, сили підземні діють не безконечно. Минають роки, тиск у пласті поступово падає, його енергія згасає. Настає період, коли видобуток нафти припиняється. Але можна штучно продовжувати життя пласта, застосовуючи, як кажуть нафтовики, повторні методи видобутку. Експлуатація родовищ відновлюється, але ненадовго. Незабаром вихід нафти падає знову, хоч у глибинах залишаються похованими 50 процентів, а то й більше нафтових родовищ.

Якби вдалося підібрати ключ до нафти, що залягає в змертвілих пластах, наша країна одержала б додатково мільйони тонн пального і сировини для хімічної промисловості. Майже без затрат ми знову ввели б у дію багато свердловин. З промислів Азербайджану, Башкирії, України, Півночі, Сахаліну хлинув би новий потік “чорного золота”, держава одержала б мільярдні доходи… Так, кількість залишкової нафти подекуди становить половину загальної кількості в родовищах. Ти збагнув, що це означає для економіки Союзу? Для світової економіки? Для економіки малорозвинутих країн, основним багатством яких є нафта? Я не хочу втомлювати тебе цифрами, але повір мені, вони разючі Візьмемо хоча б Іракську республіку. В 1955 році там одержали тридцять чотири мільйони тонн пального. Запаси нафти в Іраку оцінюються майже в чотири мільярди тонн. Подумай, скільки б могли добувати щороку нафти іракські промисловики, якби поруч з діючими свердловинами вони раптом відновили експлуатацію старих, згаслих пластів!..