Срібний павук

— Ти ж хочеш по потребі після ситного обіду, правда, Ґаборе? — підсміювалися детективи.

— Що? Садисти! — Ґабор зблід. — Куди ви мене ведете?! Я нічого не хочу, ведіть мене у квестуру, я голодний.

Вони ввели Ґабора у туалет, звідки миттєво щезло кілька відвідувачів, Кароль із револьвером у руці став на дверях, а Гельмут підійшов до вікна і, рукояткою збивши шпінґалет, відчинив його.

Ґабор посірів.

— Ось так, Леоне, — співчутливо промовив Гельмут, — не пощастило тобі. Ми з інспектором Штефанчуком затримали тебе у залі, ти попросився по потребі, мабуть, нажерся забагато, ми що ж, ми не звірі, повели тебе у вбиральню, але ти, батяр такий, побачивши відчинене вікно, кинувся утікати, ось ми й тебе при спробі втечі… на смерть, на жаль… Нумо, стань ось тут біля вікна і обернися до нього спиною, аби ми потім твій труп не перекладали, як треба…

Ґабор гепнувся на коліна і захрипів:

— Чого ви хочете, панове, я ж не настільки небезпечний для вас, аби мене ось так стріляти.

— А хто зарізав жида Московіча? — лагідно спитав Кароль.

— Це не я, це… — Ґабор заткнувся.

— Хто, Леоне, хто? — допитувалися детективи.

— Скажу — заріжуть мене, — шморгнув Ґабор.

— Не скажеш, пристрелимо, — переконливо пообіцяв Гельмут.

— Та що ви від мене хочете? — прошелестів пересохлим ротом Ґабор.

— Нам потрібен Кантемір! — Детективи спохмурніли. — Скажеш нам, де його знайти, ми негайно повертаємося до ресторану, даємо тобі спокійно з’їсти увесь обід вкупі з десертом, веземо у квестуру і здаємо на руки доброму слідчому Сильвестріу — знаєш такого?

Такого Ґабор, як і всі кримінальники Чернівців, знав, бо цей слідчий зубів не вибивав, ребер не ламав, а бив лише по нирках і печінці.

— А не скажеш, — детективи не жартували, — тобі амінь.

— Завтра ввечері він буде в «Лукуллусі», в окремому кабінеті нумер п’ять з курвою, — прохрипів Ґабор.

— А якщо ти збрехав? — спитав Кароль.

— Що вам заважатиме привезти мене знову у цей клозет?!

Що, що, міркували собі детективи, нічого, організовуємо слідчий експеримент і… легше від цього їм не стане, якщо ще раз промахнуться з Кантеміром…

— Добре, пішли їсти.

Кантеміра брати інспектори Штефанчук і Гартль вирішили вдвох, без підмоги. Бо ж честь і ваші револьвери, як казав їх дорогий шеф.

Вони засіли в «Лукуллусі» ще з восьмої години вечора і, аби не викликати підозри, імітували дружню пиятику. Для початку взяли кав’яру і французького аліготе. Потім їли курячу зупу під міцну, як спирт, домашню сливовицю. Для рівноваги замовили по порції устриць під бордо. Потім треба було випити коньяку і з’їсти печеню з дикої кози. Далі для того, аби заповнити час, з’їли трохи сиру «рокфору» під бутлик к’янті. Після вина з’явився апетит, і детективи замовили вепрову печеню з капустою під кальвадос. Коли вже їсти не могли, то попросили зеленої з оливками салатки, а з напоїв — по келиху токаю. Потім знову з’явився апетит, і детективи запотребували осетрини у мигдалях з ромом, а для перебивки білих грибів у сметані і шампанського. Коли усе було з’їдено і випито, постала дилема: взяти вудженого вугра з цитриною під пиво чи перейти уже до солодкого — чоколядового тортика під помаранчевий лікер. Коли почали думати, з’ясувалося, що треба ловити Кантеміра, який — вони впізнали його по барвистій краватці — пройшов з курвою у кабінет нумер п’ять ще між токаєм і ямайським ромом.

— Треба брати, — вирішили детективи і для того, аби протверезіти випили по чверть склянки шотландського віскі з льодом і заїли буковинськими морітурями.

— Руки вгору, Кантеміре! — дуетом закричали детективи, увірвавшись зі зброєю в руках у кабінет нумер п’ять. Той якраз, стягнувши бюстгальтер своєї дівки з грудей на талію, уткнувся носом в білу звабливу улоговину. Він здивовано підняв голову, щось вигукнув і потягнувся рукою до внутрішньої кишені свого піджака, що висів поруч на вішалці.

— Хоче стріляти! — вигукнув Гельмут і лівою рукою, одягнутою у бронзовий кастет, зацідив Кантемірови у перенісся. Кароль блискавично перекинув револьвер з правої руки у ліву, вихопив з кишені такий же гарний кастет і луснув злочинця вздовж носа. Обличчя у того перетворилося у криваве місиво. Він щось лементував не зовсім зрозумілою детективам мовою, але Гельмут заткнув його, гримнувши кастетом у зуби.

— Машину! — вигукнув Гельмут, кинувши Кантеміра на підлогу, заломивши руки і замикаючи ручні кайданки. Кароль побіг до телефону. Курва зомліла лежала на канапі. Гельмут грубо розштовхав її і вигнав геть. Через півгодини приїхала поліція на чорному паккарді.

— Це Кантемір, — сказав Кароль сержантови, що прибув на виклик, — заберіть його в квестуру і добре пильнуйте, бо він схильний до втечі, завтра ми прийдемо і допитаємо. Запам’ятайте, сержанте, він дуже небезпечний, якщо буде смикатися, бийте! Але не до смерти.

— Слухаюся, — сержант махнув долонею біля дашка кашкета.

— Чекай, — Гельмут зняв з вішака Кантемірів піджак, — ось візьми його анцуґ. Десь тут має бути зброя. — Він обмацав піджак, але зброї не було, були якісь документи. — На, там розберемося. — Він кинув сержантови піджак. — Везіть його, а ми ще десерт маємо з’їсти.

Наступного дня інспектори Штефанчук і Гартль зайшли у квестуру, як римські легіонери під час тріумфу. Щоправда, похмільний синдром трохи попсував їм бронзові відливи медальних профілів, проте вони все ще були досить бундючними. Колеги дивилися на них з повагою. Зайшли до шефа. Віктор Попеску оглянув своїх підлеглих знизу вгору, затримав погляд на баклажанних носах і покірно сказав:

— Нас викликає сам секретар квестури пан Гроссаріу.

— А чого, ви не знаєте, шефе?

— Знаю, — буркнув пан Попеску, — пішли.

Вони мовчки йшли коридорами, а біля величезних різьблених дверей пана секретаря шеф кримінального бюра перехрестився.

Секретар квестури Чернівецької поліції Гроссаріу був у кабінеті не сам, збоку за його столом сидів гарно причесаний сивий пан у цивільному.

Віктор Попеску відрапортував, а детективи Штефанчук і Гартль по-військовому виструнчились.

— Панове офіцери, — трагічним голосом почав секретар Гроссаріу, — вчора увечері ви затримали не того.

Кароль пожовтів, а Гельмут посинів, лише носи в обох світилися червоним, як зірочки на кашкетах большевікулів.

— Як? — прошепотіли обидва.

— Не знаю як, — сухо промовив секретар Гроссаріу, — але ви впіймали і покалічили до того ж не розбійника Кантеміра.

— А кого? — мляво спитав Кароль.

— Польського дипломата!

Обидва детективи зблідли, але носи зробилися ще червонішими.

— Дозвольте піти застрелитися, — пробурмотів Гельмут.

— І мені, — додав Кароль.

— Не дозволяю, — несподівано весело промовив секретар Гроссаріу і по-батьківськи посміхнувся. — На ваше щастя, хлопці, паспорт польського дипломата в нього фальшивий, ми телеграфували в Бухарест у амбасаду Речі Посполитої, дізнавалися, а насправді — це шпигун-бульшевікул, аґент совєтської розвідки.

До Кароля і Гельмута поволі повертався звичний колір облич, не рахуючи носів, звичайно.

— Ми його передали нашим колеґам із сиґуранци, тобто політичної поліції, — секретар Гроссаріу чемно вклонився у бік сивого пана, — цей пан має бажання звернутися до вас від імени свого керівництва.

— Панове, — добре поставленим голосом почав представник сиґуранци, — Велика Румунія… — До детективів, які звично зреаґували на подібні виступи частковим відімкненням перцепційних апаратів, доносилося: — Наші вороги… большевікули… жидо-комуністи… світова антирумунська змова… Мала Антанта… наші друзі… великий вождь німецького народу Адольф Гітлер… великий вождь італійського народу Беніто Муссоліні… великий вождь еспанського народу Франсіско Франко… — знову — наші вороги… енкавідісті… шпигунські гнізда… червоним залізом… Совєтська Росія будує воєнну найбільшу в світі фльоту… мобілізація совєтів у Росії… його королівська величність Кароль Другий… — і нарешті ще раз — Адольф Гітлер… — а також — Йосиф Сталін…