Срібний павук

Через кілька годин детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль, уже переодягнуті з батярського у свої модні костюми, шпацірували по п’яца Унірій, або, як вони звично називали цю площу, — Рінґпляц.

Під’їхав ганчірник на своїй фірі. Детективи підійшли. Не злізаючи із сідала, ганчірник швидко випалив:

— Від корчми дорогою на північ остання садиба перед кукурудзяним полем. Хата шальована дошками, мальована зеленим, під дранкою, поряд два великі горіхи. Все.

— Честь, колеґо!

— Честь! — Ганчірник цвьохнув батогом і заторохтів фірою по вулиці Прінчіпеле Кароль.

— Є! — відрапортували інспектори Штефанчук і Гартль своєму шефови панови Попеску.

— Йдіть трохи відпочиньте, але без пиятики, на світанку поїдемо по банду, — сказав шеф.

Детективи завагалися.

— Що ще? — спитав шеф.

— Маємо клопотання, — почав Гельмут.

— Аби було відзначено аґента Фоку, — закінчив Кароль.

— Обов’язково, панове, — розчулився шеф, — обов’язково.

Фока був особистим аґентом Попеску, яким шеф кримінального бюра небезпідставно пишався.

О четвертій годині ранку від квестури поліції від’їхало чотири авта: у першому «опель-адміралі» сиділи шеф кримінального бюра Попеску, інспектори Штефанчук і Гартль та командир чоти жандарів суб-лейтенант Єпур, у трьох «паккардах» їхали озброєні гранатами і ще австрійськими карабінами системи Верндля жандарі. Обережно під’їхали до крайньої шальованої хати під дранкою.

— Тут, — сказав Кароль.

— Пане суб-лейтенанте, — звернувся шеф бюра до командира жандарів, — хай ваші люди оточать хату, стріляти лише за моєю командою.

— Буде зроблено.

Жандарі вийшли з авт і з карабінами напереваги почали підбиратися до хати.

— Шефе, — звернувся Кароль до пана Попеску, — вам їх треба взяти живими?

— Та як уже вийде.

— Тоді пропонуємо почати із сюрпризу.

— Це як?

— Дуже просто, — Кароль і Гельмут повитягали з кишень по ручній гранаті завбільшки, як барабуля у працьовитого ґазди. — По гранаті у вікна, аби ті збагнули, що тут не жартують.

— А хто жбурне?

— Ми оце й…

— Спробуйте, — Попеску переконався, що хата вже оточена жандарями, сказав суб-лейтенантови, аби звелів підлеглим залягти, і жестом дав дозвіл інспекторам. Кароль і Гельмут підкралися до штахетника, зірвали з гранат запобіжники і одночасно метнули. Обидва поцілили у вікна обабіч дверей. Після вибухів з хати вдарили автомати і револьвери. Жандарі кинули в хату ще кілька гранат, але у вікна не поцілили і шкоди обложеним не завдали жодної.

— Що робити? — спитав Попеску командир жандарів. — Йти на штурм?

— Почекайте, суб-лейтенанте, може, вони захочуть здатися. — Попеску взяв рупор і вигукнув:

— Білінський, Теодорович, решта бандюг, з вами говорить шеф кримінального бюра чернівецької поліції, здавайтеся, я ґарантую вам життя!

У відповідь з вікон відкрили вогонь з автоматів.

— Готуйтеся до штурму, суб-лейтенанте, — звелів Попеску.

Несподівано стрілянина вщухла, а згодом шалено розпочалася позаду хати, потім знову стихла.

— Що там? — спитав Попеску. Не встиг суб-лейтенант відповісти, як прибіг його капрал, виструнчився, приклав руку до картуза, клацнув обцасами:

— Пане суб-лейтенанте, дозвольте звернутися!

— Що там? — закричав Попеску. — Що сталося?

— Пане суб-лейтенанет, дозвольте звернутися, — капрал зігнорував цього у цивільному і їв очима начальство.

— Звертайся, кручя мете, — процідив крізь зуби сублейтенант, ледве стримуючись, аби не дати капралови в писок.

— Сталося так, що ті з хати прорвали наше оточення і втекли. Кукурудзами, кукурудзами! Спочатку вони відкрили щільний концентрований вогонь, внаслідок чого двоє жандарів з мого відділення поране…

— Мовчи, бо я тебе вб’ю! — закричав Попеску. — Бігом за мною! Штефанчук і Гартль, перевірте хату!

Кароль і Гельмут з револьверами в руках забігли в хату, а Попеску з жандарями побігли до кукурудзяного поля. По шелесту можна було визначити, куди біжать утікачі.

— Бігом за ними! — скомандував Попеску.

— Почекайте, пане Попеску, — сказав суб-лейтенант, — поле рівне, може, їх кулями наздогнати?

— Давайте!

— У дві шеренги шикуйсь! — скомандував своїм підлеглим. — Перша шеренга, стати на коліно! По злочинцях залпом вогонь!

Чота жандарів вистріляла по кукурудзі увесь свій боєзапас. На деяких ділянках кукурудзу було зрізано, мов серпом.

— Стати лавою! — скомандував суб-лейтенант. — Карабіни на плече! Револьвери до бою! Прочесати кукурудзу!

Жандарі з револьверами в руках поволі рушили полем. Підійшли Кароль і Гельмут:

— У хаті двоє убитих, шефе, один з покаліченою ножем рукою. Ще один має бути в рятунковій лікарні з різаною раною живота.

— Ви звідки знаєте? — підозріло подивився на своїх інспекторів Попеску.

— Аґентурні дані, — недбало кинув Гельмут.

— Перевіримо, — не повірив шеф.

— Інформація достовірна, шефе, — інспектори ледве стримувалися, аби не посміхнутися.

— Добре, — буркнув Попеску.

Підійшов капрал. Попеску скривився так, ніби начальник чернівецької поліції квестор Болокан змусив його зіграти в карти на його, Попескові, власні гроші із замкненим у тюрмі підлим шулєром Думітру Кантеміром.

— Пане суб-лейтенанте, — церемонно почав капрал.

— Доповідай, — перебив його суб-лейтенант.

— Усі вбиті.

— Хто усі?

— Всі бандити, що засідали в хаті.

— А ватажки? — почав Попеску, — але ж ти їх не знаєш. Що ж, піду сам подивлюся.