І стіни пахнуть сонцем

Ішов довго. Дуже довго. Спершу по оплавленій поверхні зорельота; далі знайшов пробоїну і рушив по внутрішніх переходах. І це було нелегко, бо, по-перше, він ще напередодні, на Місяці, розтер собі ногу, і тепер ступня нила, мов суцільна рана, а по-друге, він був у важкому скафандрі, важчому, ніж можна було собі уявити. І все це тому, що на зорельоті була штучна сила ваги хоч і менша, ніж на Землі.

Спочатку його цікавила на зорельоті кожна річ, ліхтарик вихоплював з мороку чудернацькі прилади та прикрої буквально через крок, і він зупинявся перед ними, пильно вдивлявся, намагаючись збагнути їх призначення й принцип дії. Потім це втомило його, і він перестав звертати увагу на машини — просто йшов уперед, брів нескінченним лабіринтом, міркуючи, що колись же мусять показатися ті, що привели цю величезну махину з космосу точно до Землі, не до Марса, не до Венери й навіть не до Місяця, а саме до Землі. «Шкода, якщо цей вибір — тільки випадковість», — думав він.

Ще він думав про хвору ногу та про 828. Але ці думки були не з приємних, і космонавт відганяв їх, згадуючи хлопців, які мчать тепер по його слідах, дружину (нелегко їй буде — самій), дочку. Дочку згадував найчастіше. Він пробував підрахувати, котра в них зараз година, і все збивався. Тоді уявляв собі, як Люся збирається до школи. Звісно, шарф вона не зав’яже (у неї довга і гарна шия) і йтиме вогким осіннім ранком гордовита й незалежна. Його дочка…

Космонавт думав про неї, коли попереду несподівано замерехтіло світло. Перед очима плив багряний серпанок, і ноги здавалися чавунними тумбами (ліва по кісточку була немов би занурена в розпечений метал), але він мимохіть пішов скоріше й опинився в залі.

Власне, то був і не зал, просто величезна кімната. Нічого в ній особливого: стіни, що наїжилися контактами й важелями, світіння телеекранів: ще — дивні металічні звуки. Нікого тут не було.

Космонавт погасив ліхтарик і притулився до стіни. «Чому вони ховаються?» — подумав. Ще раз обвів очима зал — усе здавалося багряним через оцей серпанок. Схоже було, що він на центральному посту великого пасажирського планетольота. А де ж розумні істоти? Чому вони ховаються?

Він заплющив очі і так довго стояв під стіною, ні про що не думаючи здається, навіть задрімав, та потім спохватився: часу було в обріз. «Ще не встигну», — занепокоївся, переступив з ноги на ногу і враз забув про все-ліву ступню рвонуло болем на шматки — мільйони шматочків жил, м’язів, нервів. А він і скрикнути не міг: голос пропав. Знесилений, він дивився перед собою й нічого не бачив, ніби й не дихав.

Ніяк не наважувався ступити перший крок. Та все ж примусив себе — ступив. Іще крок, і щось чіпко вхопило його під серцем. У скафандрі стало душно, і він зрозумів, що далі йти не зможе.

Глянув на годинник і здивувався: виявляється, вже перейшло за середину другої доби, відколи він дістав дозвіл ДНАМа, повернув свій планетоліт зі стандартного маршруту, яким звичайно курсували транспортні кораблі й контейнери між Місяцем та Землею, і погнався за «астероїдом». Добрий астероїд! Космонавт ще задовго до цього догадувався, що тут діло не просте. Втім, далі здогадів у нього не пішло. Та й в інших, мабуть, теж. В усякім разі, напевно можна сказати, що коли астрономічна обсерваторія на Кіліманджаро першою виявила астероїд, ніхто й не гадав, що це — початок сенсації.

Африканці засікли астероїд і виконали на електронних машинах розрахунки.

Вже за півгодини радіо сповістило: обсяг «астероїда» близько двадцяти п’яти кубічних кілометрів, вага 800–900 мільйонів тонн, орбіта видовжена, проходить поблизу Сонця, відстань до Землі 13,5 мільйона кілометрів. Мабуть, знайшлися диваки, що й у зоряні каталоги встигли внести цей «астероїд». А після того — і доби не минуло, — надійшли повідомлення з супутників, що початкову траєкторію руху астероїда обчислено неправильно. Далі це ж і американські обсерваторії підтвердили, зробили нові обчислення і дали свою формулу руху, тільки й вона не підтвердилась, і тоді вчені розгубилися, їх пойняв жах, бо астероїд, чомусь уповільнюючи швидкість, усе загинав, загинав траєкторію, до нього лишався якийсь мільйон з чвертю кілометрів, і вже всім було ясно, що він падає на Землю…

Коли космонавт стартував з Місяця, з шостого ракетодрому (це на півночі Моря Дощів, майже посередині між Карпатами і кратером Ейлера), там ще не знали про наближення катастрофи, і наказ про припинення польотів прийшов пізно, а коли космонавт все ж дістав його, повертатися назад уже не було рації, бо якраз хвилини за дві перед тим Земля повідомила нові координати астероїда, і космонавт побачив, що той уже випередив його. Тому він і не припинив польоту, а на дозвіллі став аналізувати маршрут астероїда, і буквально через кілька хвилин зрозумів, що то за «астероїд». Цифри ясно показували: астероїд не падає на Землю, а виходить на орбіту, найбільш сталу, найбільш зручну орбіту навколо Землі. От і маєш — астероїд!..

Часу було в обріз, та не так уже й мало, прикинув тоді космонавт, щоб не встигнути передати кілька слів. І він негайно послав в ефір свої позивні, і тільки ждав, коли у навушниках прозвучать позивні ДНАМа й звичне «прийом», щоб встигнути попередити, що це не астероїд, а корабель. Космонавт все посилав і посилав в ефір свої позивні: минуло вже секунд десять, і в нього навіть промайнула думка, чи не сталося чого із рацією, коли раптом попереду, там, де синіла Земля і куди промчав космічний корабель, сяйнув гігантський спалах, і тоді космонавт зрозумів, що вони не встигли зробити обчислення з урахуванням останніх даних, звичайно, не встигли, просто нерви у них не витримали, а може, не схотіли ризикувати. Може й так. Усе можливо. їх неважко зрозуміти: така штуковина падала… Що не кажи — громадище. Тарахне — …Цікаво, чи пробували вони послати «астероїду» якісь сигнали, хоча б для годиться. Світлом або по радіо. Мабуть, пробували. Навіть напевно. Сьогодні чергує ДНАМ, а він такий — завжди все враховує, всі варіанти, кожну дрібничку, от тільки радіаційного сліду не передбачив.

На землі так і не дізналися, що то за «астероїд», та й не було в них часу ждати, чи відгукнеться та глиба на їхній поклик, адже вона падала, падала невблаганно, і десь в останню мить вони випустили їй назустріч ракети з водневими суперзарядами.

…Біль зовсім ущух; в ступні лишилося тільки відчуття тепла. «Хитруєш, — пробурмотів космонавт, — знаю я ці фокуси». Він боявся сполохати біль, мов звіра, який нишком чатує на жертву, і йому було прикро, що доводиться марнувати стільки часу через отаку дрібницю.

Космонавт оглядівся, шукаючи, на що б сісти. І враз збагнув, що весь час, поки він стоїть отут, у цьому залі, чути музику. Він вслухався. Звідкись линули звуки: трі-тум-трі-тум-тууум-іааееуеаа!.. Ні, не просто звуки — то була справді музика. І що з того, що в неї трохи незвичний ритм і чудернацька мелодія. Це була музика — печальна, безнадійна.

Тепер космонавт лише слухав.

Ой-ой-ооо-па-тум-па-тум-па!..

У нього ще зринула підозра, що ніякої музики нема, що йому тільки причулося, просто — звукова галюцинація: надто вже багато в кожному такті аромату, пристрасті, людяності, властивих саме землянам. Надто вже усе це знайоме.

Думки нанизувались одна на одну, та він уже не стежив за бігом їх, збагнувши раптом, що дійшов мети, що зараз має побачити сподіване. Звідки прийшла ця певність? Може, навіяла музика? Цілком можливо. Тільки він одразу весь зосередився, насторожився, і тоді ж йому здалося, що хтось за ним стежить, уважно пильнує кожен його крок.

— Чортівня якась, — буркнув він, та увага його ще більше загострилась, напружилася, стягла в нашорошений клубок енергії кожну клітину його тіла; здається, навіть серце перестало битися і кров пульсувати в жилах— усе скам’яніло в чеканні. Він майже фізично відчував у себе всередині цю струну, натягнуту до болю, до корчів.

Знову перебіг поглядом уздовж стін. Впадала у вічі й карбувалась у пам’яті кожна деталь: обриси південно-західної Європи, що повзли через ліловий екран, — зітхання машин — червоні вогники, зелені, чорні — тее-ой-тее-ой-ой-ааа!.. — а підлога тут, либонь, залізна — на ліловому екрані Італія — стеля світиться рівним білим полум’ям — чорні вогники…

І раптом космонавт помітив його. Він здіймався безформною масою на широкому малиновому ложі коло пульта. У першу ж мить космонавт усе зрозумів. Але це було таким неймовірним, що деякий час він ще вглядався, приголомшений і розгублений, — ні, помилки не могло бути! — а далі, забувши про хвору ногу, про обережність, кинувся туди через зал. І, коли він схилився над здоровенним обличчям, вкритим виразками, і глянув у запалені очі, він не знав, що йому робити, що думати, що казати.