І стіни пахнуть сонцем

— Ах ти, ну хто б подумав, — промовив він, щасливо розгублений, бо істота, котра безпорадно лежала перед ним, була людиною. Звичайна, справжня людина, тільки спотворена якоюсь недугою. Усе тіло було гіпертрофоване, здуте. Та все одно це була людина.

Космонавт почув хрипіння — істота намагалася говорити. Потім вона зробила спробу підвестися, напружилась — і знітилася, потім торкнулася рукою долоні космонавта і ледь відчутно потиснула її. Людина!

Очі космонавта застилало слізьми. Він випростався скинув шолом і обережно вдихнув. Повітря було добре, навіть озоноване. Він подумав, що тут можуть бути небезпечні мікроби, але згадав про 828 і вирішив, що тепер це байдуже, вдихнув ще раз, уже на повні груди і радісно засміявся:

— Слухай-но, хлопче, то ти справді наш, із Землі?

При цьому він торкнувся грудей дивовижного незнайомця й показав на підлогу, і той ствердно закивав, торкнувся своїх грудей і показав на телеекрани, де повільно пропливали земні материки.

Вони навіть не пробували порозумітися знаками: кожен рух давався незнайомцеві ціною величезних зусиль. Він показав космонавтові на довгастий металевий стіл у кутку залу, і космонавт зрозумів, що слід лягти на цей стіл. Слухняно ліг; згори опустилася щільна металева кришка, і все затопив морок. Це трохи збентежило космонавта, але він чекав, що буде далі. Раптом відчув слабке поколювання по шкірі, стало навіть приємно, немовби крізь нього струмував легенький вітрець і кожна пора дихала. І ось виразно пролунав молодий гортанний голос:

— Розумієш, я літав у зоряних світах, боровся з Дінном, з власною смертю… Так, я не вмер раніше тільки тому, що хотів ще раз побачити, як полум’яніє захід на моїй батьківщині і в надвечірніх сутінках повертаються з річки дівчата з високими глеками, як цвіте мигдаль, побачити мармурові колони храмів, що здаються вирізьбленими з бджолиного воску. І стіни пахнуть сонцем. Ти розумієш, що я хочу сказати?

— Звичайно, — сказав космонавт.

— От бачиш, а Дінн, світлий розум, джерело мудрості й досвіду, не міг цього збагнути. Можливо, тому, що коли ми зустрілися вперше, як тільки я прийшов на корабель, він був уже хворий — почав розладнуватися… І я зробив усе, щоб повернутися.

— Так, — мовив космонавт і подумав: людина!.. Ах, як йому пощастило, що він зустрів тут людину! Щоправда, це досить дивно і навіть фантастично, а головне — він поки що так і не збагнув, звідки прилетів цей невідомий. А взагалі, все начебто складається просто чудово. І рейс був добрий, і що це за астероїд — зрозумів вчасно, і од вибуху не осліп, бо дивився на екран, а не в ілюмінатор; потім, коли вогненне море дедалі розросталося й сховало Землю, і вже здавалося, що нічого не вдієш, що шлях у нього один — крізь цю радіоактивну вогняну смерть — навіть тоді йому пощастило, і він встиг якимсь дивом обійти кулю розпеченої плазми, що так стрімко розбухала («астероїд» пройшов крізь неї, мов камінчик крізь вогонь). А хіба не поталанило, що ДНАМ саме його послав у погоню й що він зустрів тут людину? Правда, йому перепало-таки, 828, але винуватити нікого, сам винен, тоді він уже добре знав, що то за «астероїд», мав би дещо й передбачити.

— Коли я виводив корабель на орбіту, — долинуло до нього, — на шляху зорельота раптом виникли спалахи, немов від синтезу ядер дейтерію. Я збагнув, що це — людських рук діло. І заплакав… Зрозумій мене правильно. Я знаю, що таке час. Я знав, що минулого не повернеш, догадувався, як застаріли мої спогади… А все ж, щоб вижити, щоб долетіти, я переконував себе, що, коли повернусь на Землю, на Атлантиді все буде, як було: і полювання на лютого глоргарла, і веселі флейти на святі, і дим над пірамідами, і сміх коханої Аоли.

— Кажи ясніше, — попросив космонавт.

З першої хвилини, як людина заговорила, космонавт одразу відчув, ніби йому всередині тріснула якась пружина. Весь час, поки тривали переліт і переслідування і багатогодинне блукання по зорельоту, — ця пружина була натягнута в ньому до краю. І враз тріснула. Втома несподівано налягла страшенним тягарем, і вдавлювала занурювала в хистке півзабуття. Він ще встиг подумати що, можливо, це металеве ложе буде його останнім пристановищем, подумав — і куточки губів переломилися гіркими складками. Але потім звідкись наринув в’язкий туман, і все заполонило одне бажання спа-а-а-ти… спа…

— Кажи яс-ніш-ше-е… друже… — через силу промимрив він і почув десь здалеку той самий розмірений, заколисуючий голос:

— Гаразд, я розповім про себе з самого початку. Ти, здається, спиш?.. Нічого, спи… Мені однаково. І так почуєш. Мої слова вкарбуються в твій мозок навіки, і ніякий новий спогад не витіснить їх з пам’яті. Спершу ти плутатимеш це з тим, що справді було в твоєму житті. Потім почне здаватися, що все це ти сам пережив колись дуже давно, так давно, що лише в твоїй підсвідомості зостався від цього слід… Це несила осягти. Слухай же.

1

Мене звуть Нагга. Замолоду я був мисливцем і слідопитом. Кидав свій важкий бойовий спис на вісімдесят великих кроків, і, коли він летів точно в ціль, здавалося, що вся Атлантида прислухається до високого дзвону несхибного ратища.

Чи доводилось тобі чути про Атлантиду?..

Мені трудно говорити з тобою. Ти прийшов з інших століть. А може, минули вже тисячі і мільйони років, і в пам’яті поколінь назавжди стерлися спогади про мою батьківщину.

Я відвик од людей. Навколо тільки машини — розумні, надійні, ненабридливі і всезнаючі. З їх допомогою добре прокладати міжзоряний маршрут; з ними цікаво поговорити про високі матерії: про час, про ентропію, про початок і кінець усього, — але з ними не поговориш просто так, про те, про інше, ні про що і про все відразу; як любив я погомоніти весняного вечора у винарні сусіднього кварталу з одноногим дядечком Регром; по стінах повзали стоноги, плавали й потріскували вогники в лампадах, навколо розмахували глиняними кухлями веселі бородані і пили вино, яке запозичило колір у сонця і аромат у молодої сосни…

Розумієш, що я хочу сказати?.. Машини мудрі. Вони знають страшенно багато. Розмова з ними — насолода для мозку. І слід віддати належне Дінну, який гостинно прийняв мене тут, у зорельоті, — він був добрим другом і гостинним господарем. Він багато зробив, щоб полегшити мою долю. Та я віддав би півжиття, аби тільки знов опинитись у справжньому лісі й бачити справжні вечірні заграви і ранкові тумани, вистежувати звіра і спати в прілому, гарячому сіні. Аби знати, що десь поруч є люди.

Не говоритиму про дитинство — спогади про нього в усіх однакові; про храми, які вітали схід сонця жертовними димами: про першого вбитого мною звіра.

Я жив у маленькому селищі, яке притулилося в затишному куточку Долини Птахів. Можливо, ще й нині збереглися такі: криті тростиною хати, курні стежки між ними, біля лісу маленький храм. Уранці селище сповнюється ревінням худоби, сваркою жінок; вершини на заході жевріють ясно-червоними жаринами, і, коли вмиваєшся, долоні ломить од холоду.

Я любив полювати. Любив відчувати на плечі впевнену вагу списа. Любив, коли нога до литки провалюється в глибокий, піддатливий мох. Любив пряну задуху полудня, і квіти, і траву, і запах звіра на стежці, і сліди біля водопою, і сутичку, і повернення додому. І любив думати про Аолу.