І стіни пахнуть сонцем

Та вона говорила інше.

«На цьому дубі дванадцять тисяч сорок три листки».

А іноді: «Ти вже повернувся з полювання». Або: «Я кохаю тебе, Нагго», і все це однаковим голосом, рівним і байдужим.

І щодня, прокинувшись, я чув те саме:

— Ти кричав, Нагго.

А мені щоночі снилась Атлантида.

5

До незвичайної ваги свого тіла, яка мучила мене перші дні (лише значно пізніше я зрозумів, що вона була викликана прискореним рухом зорельота), я поступово звик і лише зрідка відчував її. Зате прийшла інша біда: я захворів.

Хвороба підкралась нишком.

Деякий час я відчував легке паморочення, потім воно посилилось. Далі почалися приступи нудоти. Спочатку я це приписував тому, що мало рухаюсь, почав більше ходити, хоч і нелегко це мені давалося. Не допомогло. Я дуже ослаб і майже весь час лежав.

Хвороба робить мудрим. Несподіване дозвілля, спричинене фізичною нерухомістю, заповнюється рухом думки, відточує її.

Весь час я думав про те, як уб’ю Дінна.

Якось я став такий кволий, що вже не міг підвестися. Тоді я сказав собі: Нагго, загостри свій розум; нехай твоя думка стане невідпорною, як твій спис. Поспішай, бо інакше смерть випередить твою помсту.

Безсилля подесятерило мою ненависть. Але що я міг придумати? Я був воїном, звик знищувати ворога у двобої, коли все залежить від сили і спритності. А як перемогти Дінна, якщо він ховається, якщо я бачив його тільки один раз, та й то мигцем? Я вважав, що він не догадується про мої наміри і не з’являється на нашій галявин тільки тому, що досі в цьому не було потреби. Але я не наважився відверто запросити його до себе, — у Дінна могли виникнути підозри. Я пішов до мети манівцями. Того ж дня я сказав Дінну:

— О великодушний! Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Твоя доброта — наче невичерпне джерело, наче материнська любов. Іноді мені буває так хороше, що я починаю думати, ніби вже прийшов у Поля Щасливих Ловів.

Дінн слухав мовчки.

— Але часом, — вів я далі, — все ж підступає до мого серця туга.

— Чого? — спитав Дінн.

— Бо я людина. Я не можу бути самотнім. Не можу без того, щоб не поговорити з кимось, поділитись думками, порадитись…

— У тебе є Аола.

— Звичайно. Але ти ж сам знаєш, як тяжко вона хвора. З нею не дуже й поговориш.

— Я роблю все, що в моїх силах, Нагго, аби вилікувати її.

— Так, звичайно. Я бачу. Останнім часом їй стало нібито легше.

— Що я можу зробити для тебе ще?

— Дінне, — сказав я, — мабуть, буде найкраще, коли ти сам прийдеш сюди.

— Хіба тобі не досить, що я в будь-який час озиваюсь на твої слова? — відповів він. — Бачити мене — для тебе невелика втіха.

— Ні, чому ж, мені буде приємно, — невпевнено сказав я, і раптом мій мозок народив блискучу ідею. — Особливо якщо ти з’явишся в образі людини…

— Навіщо? Адже це знову буду не я, а підставна лялька.

Я почав пояснювати. Підшукував найнеймовірніші і найнесподіваніші доводи. Я був красномовніший за уславлених златоустів.

— Хоч ти висловлюєшся досить ясно, Нагго, — сказав нарешті Дінн, — все ж таки я не зовсім розумію тебе. Мені здається, ти чогось недоговорюєш… Найголовнішого.

— Ну що ти, Дінне, як ти міг подумати таке! — вигукнув я.

Він перебив:

— У мене є сто сорок сім здогадів щодо цього. Не так уже й багато, вибрати найвірогідніший зовсім не важко. Але я не стану цього робити. У тебе дивна будова розуму, Нагго. Твої вчинки часто суперечать елементарній логіці. Тому я не випускатиму з уваги жодного здогаду щодо твоїх намірів. Тим більше, що серед них є й досить цікаві.

— О великодушний, ти несправедливий до мене, — сказав я. — Хіба я не щирий? Хіба я не був покірний, хіба я дав тобі привід узяти під сумнів чистоту моїх помислів?

— Аж ніяк, — як завжди розмірено, відповів Дінн. — Але я певен, що при першій же нагоді ти спробуєш убити мене… Неодмінно. І коли я скажу, що тобі це не під силу, ти все одно не повіриш…

Мені нічого було відповісти, його звичка називати речі своїми іменами діяла вбивчо. Я зрозумів, що зазнав поразки, і примирився з тим. І саме в цю мить Дінн несподівано пішов мені назустріч.

— Якщо ти справді не можеш інакше, — сказав він, — зробімо так: я дам тобі пластичну масу, з якої ти виліпиш собі співрозмовника таким, яким його уявляєш, яким хочеш бачити, а я вже постараюся, щоб він справляв враження живого і міг балакати з тобою про все.

Відверто кажучи, я не зрозумів у хитромудрих словах Дінна і половини, тому обережно спитав:

— Але це будеш ти?

— Вважай, що так. Адже я запрограмую в нього свої знання, свій спосіб мислення і свої звички. Я постараюся, щоб його внутрішній світ був дзеркальним відбитком мого.

І знову я зрозумів далеко не все й перепитав:

— Але це будеш ти?

Я чекав, що він відповість просто: «Так». Але він мовчав. Образився, подумав я. Даремно я був такий настирливий, тим більше, що він догадується про мої наміри. Надалі треба бути обережнішим. І не завадило б подумати, з чого зробити списа. Або принаймні палицю.

Від цієї думки швидше побігла кров, і я посміхнувся. Як давно мені не доводилося тримати в руках палицю.

6

Вранці посеред галявини височіла сіра брила в’язкої маси.

Гаряче проміння дедалі рішучіше продиралося крізь листя, впиралось у брилу й згасало в ній. Я пильно дивився на брилу, наче ось-ось мав побачити обриси майбутньої фігури. Голову стискав біль, бо я не спав, а від нудоти так знесилився, що не міг сидіти.

Аола принесла сніданок: вино, коржі і м’ясо. Поставила піднос біля мене, присіла навпочіпки, вперши підборіддя в долоні, і пильно подивилася на мене.

Я випив трохи вина і погладив Аолу по плечу, а сам не відривав погляду від брили.

— Що ти збираєшся робити? — спитала дівчина.

Я подумав, що Дінн, мабуть, сказав правду. Певно він таки старається вилікувати Аолу. В усякому разі, останнім часом вона рідше вимовляла безглузді фрази й більше схожа була на колишню Аолу.

Я пригнув її голову, щоб не підслухав Дінн, і прошепотів на вухо:

— Я вб’ю його.

— Он як!..

Її очі стали наче глибшими, а брови зійшлися, і в усьому обличчі відбилася напружена робота думки. Потім обличчя посвітліло.

— Він твій ворог? — спитала вона голосно.