Старі люди

— Злодії? — закричали водночос Лука і Фйона.

— Мелодії! — відповіли їм Марта і я.

— Як? — запитав Лука.

— А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», — заспівала вона.

— Вона називалась Мішель? — поцікавився я.

— Не знаю, яка різниця? — крикнула Марта. — Вона теж вміла таке робити.

— Що дробити? — перепитав Лука.

Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.

— Чуєш? — запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною це почули і перезирнулися.

— Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, — сказав їй Лука.

— Це стукіт років, ти не сердься…

— Цей кіт сто років не вернеться…

— Що там знову з тим перцем? — запитала Марта, і ми засміялися.

Через якийсь час вони сидітимуть над жовтою водою озера: четверо людей і один пес. Мине ще трохи часу, і вони вже не зможуть сидіти там і дивитися на водомірок і на кола від крапель дощу. Хоча, може, на дні озера залишаться їхні відображення: відображення старих людей, цуценят, дерев і зірок.

Час для озер не обов’язковий.