Старі люди
Шрифт:
— Злодії? — закричали водночос Лука і Фйона.
— Мелодії! — відповіли їм Марта і я.
— Як? — запитав
— А так: наприклад, він прихиляв до грудей її голову і вистукував мелодію. «Мішель, ма бел…», — заспівала вона.
— Вона називалась Мішель? — поцікавився я.
— Не знаю, яка різниця? — крикнула Марта. — Вона теж вміла таке робити.
— Що дробити? — перепитав Лука.
Цього разу Марта не відповіла. Я швидко повернув голову і помітив, що її вітрівка розщепнута, і що вона нахилила голову Луки і притиснула її до свого живота.
— Чуєш? — запитала його трохи тихше, але все ж ми з Фйоною
це почули і перезирнулися.— Тук-тук. Це стукіт кроків або серця, — сказав їй Лука.
— Це стукіт років, ти не сердься…
— Цей кіт сто років не вернеться…
— Що там знову з тим перцем? — запитала Марта, і ми засміялися.
Через якийсь час вони сидітимуть над жовтою водою озера: четверо людей і один пес. Мине ще трохи часу, і вони вже не зможуть сидіти там і дивитися на водомірок і на кола від крапель дощу. Хоча, може, на дні озера залишаться їхні відображення: відображення старих людей, цуценят, дерев і зірок.
Час для озер не обов’язковий.