Історія Лізі

— Це машина вкрадена? — запитала Аменда.

— Та певно, — сказав Бекман.

До них підійшов заступник шерифа, якого Лізі не знала. Він був високий, зростом футів шість із половиною; [81] здавалося правилом, що всі ці люди мають бути високими. Він був також широкий у плечах. Він відрекомендувався як заступник шерифа Енді Клатербак і потис Лізі руку.

— А, — сказала вона. — Діючий шериф.

Він усміхнувся їй осяйною усмішкою.

— Ні, Норис повернувся. Сьогодні він у суді, але він повернувся. А я знову — колишній заступник шерифа Клатербак.

81

198 сантиметрів.

— Вітаю вас. А це моя сестра Аменда Дебушер.

Клатербак потиснув Аменді руку.

— Радий познайомитися, міс Дебушер. — А тоді сказав, звертаючись до обох: — Цю машину було вкрадено з магазину в Лорелі, Меріленд. — Він подивився на неї, заклавши великі пальці за пояс. — А ви знаєте, що у Франції вони називають «Крузер ПТ» «дорогий Джимі Кеньї»?

Аменда не виявила жодного інтересу до цієї інформації.

— Ви знайшли на ній відбитки пальців?

— Жодного, — сказав він. — Чистісінько. Крім того, той, хто водив цю машину, зняв захисне скло з плафона й розбив лампочку. Що ви думаєте про це?

— Я думаю, це beaukoup [82] підозріло, — сказала Аменда.

Клатербак засміявся.

— Авжеж. Але в Делавері живе один тесля на пенсії, який буде дуже щасливий, коли йому повернуть його машину, хай навіть і з розбитим плафоном та всім іншим.

— А ви щось з’ясували про Джима Дулея? — запитала Лізі.

— Насправді це Джон Дулін, місіс Лендон. Народився він у Снутерс Ноб, Теннессі. У віці п’ятьох років переселився до Нешвіла разом зі своєю родиною, потім став жити з тіткою та дядьком у Маундсвілі, Західна Вірджинія, коли його батьки і старша сестра загинули під час пожежі взимку 1974 року. Дуліну було тоді дев’ять років. Офіційною причиною пожежі оголосили браковану систему освітлення різдвяної ялинки, проте я розмовляв там зі слідчим, який уже вийшов на пенсію і який тоді розслідував цю справу. Як він сказав мені, були підстави вважати, що хлопець сам підпалив дім. Проте доказів немає.

82

Дуже (фр.).

Лізі не визнала за потрібне з’ясовувати подальші подробиці, бо, хоч би хто він був, її переслідувач уже ніколи не повернеться з того місця, куди вона його заманила. Проте вона почула, як Клатербак сказав, що Дулін провів багато років у психіатричній лікарні в Теннессі, і вона й далі вірила в те, що він там зустрівся з Ґердом Алленом Коулом і заразився одержимістю Коула

(передзвоном для лілей)

наче вірусом. Колись Скот сказав дивну фразу, якої Лізі не могла зрозуміти повністю до історії з Мак-Кулом/Дулеєм/ Дуліном. Деякі події просто мусять відбуватися насправді, сказав Скот, бо в них немає іншого вибору.

— Хай там як, а ви повинні стерегтися цього хлопця, — сказав Клатербак двом жінкам, — і якщо помітите, що він досі шастає десь поблизу…

— Або на певний час зникне, а потім вирішить з’явитися знову, — докинув Бекман від себе.

Клатербак кивнув головою.

— Атож, таку можливість не слід виключати. Якщо він знову з’явиться, я думаю, нам треба буде організувати зустріч із вашою родиною, місіс Лендон, — увести їх усіх у курс справи. Ви згодні?

— Якщо він з’явиться, я зроблю це, безперечно, — сказала Лізі. Вона говорила поважно, майже врочисто, та коли вони з Амендою поверталися з міста додому, то обидві вибухнули істеричним реготом на саму думку про те, що Дулей може будь-коли з’явитися знову.

3

Тієї ж таки ночі, за годину або дві перед світанком, човгаючи до туалетної кімнати з одним розплющеним оком і думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше попісяти й повернутися в ліжко, Лізі відчула, ніби щось заворушилося у спальні позад неї. Це примусило її вмить прокинутися й круто обернутися. Нікого й нічого там не було. Вона взяла рушник для витирання рук, один з тих, що висіли на поперечці біля зливальниці, й затулила ним дзеркало, в якому побачила той рух. Потім підіткнула рушника під дзеркало, щоб його не треба було тримати. Тоді й лише тоді вона зробила те, задля чого прийшла.

Вона була певна, Скот її зрозумів би.

4

Літо минало, й одного дня Лізі помітила оголошення ШКІЛЬНІ ЗНАДОБИ, які з’явилися у вітринах кількох крамниць на головній вулиці Касл Рока. А чом би їм і не з’явитися? Була вже друга половина серпня. Кабінет Скота — крім книжкової змії та покритого плямами засохлої крові білого килима кольору слимаків, на якому вона дрімала, — чекав, поки його переобладнають для якихось інших потреб. (Якщо будуть такі потреби; Лізі стала розглядати можливість продати дім.) Канті й Річ організували свою щорічну вечірку, яку вони називали Сном Літньої Ночі, чотирнадцятого серпня. Лізі закортіло напитися й вона пішла до закладу Річа Лолера, де ще не була жодного разу, відтоді як помер Скот, і замовила там собі для початку подвійну порцію охолодженого чаю «Лонґ-Айленд». [83] Та коли Річ приніс їй склянку, вона відставила її вбік непочатою, бо їй здалося, вона побачила, як щось рухається, ніби віддзеркалене на вигнутій поверхні скла, або плаває, занурене в бурштинові глибини. Це була очевидна нісенітниця, звичайно ж, але вона відчула, що її бажання нализатися минуло. Власне, якщо сказати правду, то вона просто не наважувалася сп’яніти (а тим більше, набратися до повної нестями). Вона боялася, що в такому стані буде неспроможна захищатися. Бо якщо вона привернула до себе увагу Довгого хлопця, якщо він спостерігає за нею вряди-годи… або навіть просто думає про неї… тоді…

83

Охолоджений чай «Лонґ-Айленд» — різновид дуже міцного коктейлю, зовні схожий на охолоджений чай.

Частина її була переконана в тому, що це нісенітниця.

Друга частина вважала, що це не так.

Коли серпень перейшов свій екватор і найспекотніша погода літа накотилася на Нову Англію, випробовуючи настрій людей та енергетичну систему Північного Сходу, з Лізі стало відбуватися щось іще серйозніше… щоправда, як і в тих випадках, коли вона нібито бачила, як щось зблискує на певних дзеркальних поверхнях, вона не була цілком переконана в тому, що це відбувається насправді.

Іноді вона притьма прокидалася вдосвіта за годину або дві до свого звичного часу, тяжко дихаючи і мокра від поту навіть у кондиціонованому повітрі, переживаючи ті самі почуття, які переживала дитиною, коли її мучили кошмари: їй здавалося, вона так і не змогла втекти від того, що за нею гналося, що воно досі ховається під ліжком і ось-ось ухопить її своєю холодною потворною рукою за ногу або просуне руку крізь подушку і стане її душити. Під час таких панічних пробуджень вона вистромляла руки з-під простирадл і обмацувала ліжко, перед тим як розплющити очі, бо хотіла бути абсолютно впевненою, що вона в ліжку… а не десь-інде. Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, іноді думала вона, розплющуючи очі й з невимовною полегкістю дивлячись на знайому спальню, то наступного разу тобі буде набагато важче їх уберегти. А вона розтягла собі певні сухожилля, хіба ні? По-перше, коли переносила між двома світами Аменду, а по-друге, коли висмикнула з цього світу Дулея. І таки добряче їх розтягла.

Вона спочатку думала, що після того, як отак прокинеться з півдесятка разів і виявить, що перебуває там, де й була, у спальні, у якій вони раніше спали зі Скотом, а тепер вона спала сама-одна, такі полохливі пробудження припиняться, але вони не припинялися. Вони стали ще тривожнішими. Вона почувала себе хворим зубом, який розхитується у своєму гнізді. А потім, того самого дня, коли на них накотилася хвиля страхітливої спеки — хвиля спеки, яку можна було порівняти лише з морозним буревієм, який лютував тут десять років тому, і вона просто не могла не відзначити цього іронічного балансу, хоч він і був, можливо, цілком випадковим, — нарешті сталося те, чого вона так боялася.

5

Вона прилягла на кушетку у вітальні лише для того, щоб дати трохи відпочити своїм очам. Безперечно, дуркуватий, але іноді спроможний розважити, Джері Спринґер бурмотів якусь нісенітницю з ідіотського ящика — «Моя мати вкрала мого хлопця, а мій хлопець мою матір украв», щось у такому дусі. Лізі потяглася рукою, щоб вимкнути передачу і таки вимкнула клятуще виття, а може, їй тільки наснилося, що вона це зробила, бо коли розплющила очі, щоб подивитися, звідки долинав звук, вона лежала на кушетці, але кушетка стояла на зарослому люпином пагорбі в Місячному Колі. Стояв повний день, і не було відчуття небезпеки — безперечно, вона не відчувала, що Довгий хлопець Скота (бо вона думала про нього і завжди думатиме, хоч вона тепер вважала, що це її Довгий хлопець, Довгий хлопець Лізі) десь близько, проте все одно вжахнулася, вжахнулася до того стану, що мало не зойкнула безпорадно. Але замість цього заплющила очі, чітко уявила собі свою вітальню і несподівано почула базікання «гостей» на шоу Спринґера, які кричали одне на одного, й відчула у лівій руці видовжений вимикач телевізора. За мить вона підхопилася з кушетки з витріщеними очима і вся покрита сиротами. Вона майже повірила в те, що їй усе це наснилося (звичайно ж, таке припущення було цілком імовірним, якщо взяти до уваги нинішній рівень її тривоги щодо цієї теми), але яскрава очевидність того, що вона побачила за ці кілька секунд, спростовувала цю думку, хоч якою втішною вона для неї була. Суперечила їй і червона пляма, яку вона побачила на тильному боці долоні, що трималася за вимикач телевізора.