Історія Лізі

— Він покинув округу Касл-Каунті, я готовий присягтися в цьому своєю репутацією. — Нота непомильної гордості прозвучала в голосі заступника шерифа Дена Бекмана. — Думаю, тут стало для нього занадто жарко, тож він покинув свою вкрадену тачку і вшився звідси. Так само думає і Жуй. Джим Дулей та Елвіс — обидва визнали за ліпше покинути цей дім.

— Його прозвали Жуй, бо він любить жувати тютюн?

— Ні, мем, зовсім не тому. У школі він і я грали на лінії в команді «Лицарі Пагорбів Касла», яка стала чемпіоном ліги «А». «Тарани Бенґора» зуміли тричі приземлити м’яч, та ми однаково їх переграли. Ми стали єдиною командою з нашої частини штату, яка виграла золоті медалі після п’ятдесятих років. А Джо весь той сезон грав так, що його ніхто не міг зупинити. Навіть коли четверо хлопців висіли на ньому, він, можна сказати, пережовував їхню оборону й проривався вперед. Тому він і дістав своє прізвисько Жуй, і я досі його так називаю.

— А якщо я його так назву, він мене не вдарить?

Ден Бекман весело засміявся. Він був у захваті.

— Ні! Він буде дуже втішений!

— Тоді о’кей. Я Лізі, ви Ден, а він — Жуй.

— Я гадаю, так воно і є.

— І дякую вам за дзвінок. Це була чудова поліційна робота.

— Дякую за високу оцінку, мем, Лізі. — Вона відчула радість у його голосі, й це було їй приємно. — Телефонуйте нам, якщо ми зможемо зробити для вас щось іще. Або якщо цей покидьок з’явиться знову.

— Неодмінно зателефоную.

Лізі повернулася до свого сандвіча з усмішкою на обличчі й протягом усієї решти дня не думала ні про Аменду, ні про омріяний корабель «Рожеві троянди», ні про Місячне Коло. Але вночі вона прокинулася від звуку далекого грому та з відчуттям, що щось велике не те щоб гналося за нею або полювало на неї (воно начебто не хотіло завдавати собі зайвого клопоту), а подумало про неї. Думка про те, що вона присутня в розумі цієї потвори, наповнила її бажанням заплакати або заверещати від жаху. Або водночас і плакати, й верещати. Або дивитися кіно по телевізору, курити сигарети й пити міцну каву. Або пиво. Пиво, можливо, й краще. Пиво поверне їй бажання заснути. Але замість підвестися з ліжка вона вимкнула лампу на своєму нічному столику й лежала дуже тихо. «Я більше не зможу заснути, — подумала вона. — Я просто лежатиму тут тихо, поки на сході не почне розвиднятися. Тоді я зможу встати і зготувати собі каву, якої мені хочеться тепер».

Але за три хвилини після цих думок вона вже задрімала. А через десять спала глибоким сном. Трохи згодом, коли зійшов місяць, їй приснилося, що вона летить над якимось екзотичним пляжем із дрібного білого піску на чарівному килимі-самольоті БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, її ліжко протягом кількох хвилин було порожнє, а кімната наповнилася пахощами франжипанів, жасмину та цереуса, який розквітає вночі, пахощами, за якими тужила її душа і які водночас жахали її. Але потім вона повернулася, і вранці Лізі майже не пам’ятала свого сну, сну, в якому вона летіла над білим пляжем озера, що в Місячному Колі.

8

У реальній дійсності робота з винесення книжкової змії відрізнялася лише в двох аспектах від тієї, яку вона вже бачила у своїй уяві, й та різниця була дуже малозначущою. По-перше, половина команди містера Партриджа, яка складалася з двох осіб, виявилася не хлопцем, а дівчиною — міцною дівулею років двадцяти із гаком, із кінським хвостиком кольору карамелі, який вибивався з-під фірмового кашкета бейсбольної команди «Ред Сокс». По-друге, Лізі не могла собі уявити, як швидко буде зроблено всю роботу. Попри нестерпну спеку в кабінеті (не допомагали навіть три вентилятори, які оберталися на максимальній швидкості), усі книжки були спаковані і складені в темно-синю вантажівку УМО менш як за годину. Коли Лізі запропонувала двом бібліотекарям зі Спеціальних Колекцій (які назвали себе — певно, напівжартома, подумала Лізі — улюбленцями Партриджа) випити чаю з льодом, вони з ентузіазмом погодилися й обоє випили по дві склянки. Дівчину звали Корі. Саме вона сказала Лізі, що дуже любить романи Скота, надто «Мощі», які вона нібито прочитала тричі. Хлопець був Майком, і він сказав їй, що вони дуже співчувають їй у її втраті. Лізі подякувала обом за їхню добрість і подякувала цілком щиро.

— Вам, певно, сумно буде бачити, що тут стало так порожньо, — сказала Корі й показала своєю склянкою на сарай. Кубики льоду дзенькнули в ній. Лізі намагалася обминати поглядом склянку, але помітила, що, крім льоду, в ній було щось іще.

— Трохи сумно, але й відчуття якоїсь свободи також, — сказала вона. — Я надто довго відкладала роботу з розчищення кабінету свого чоловіка. Мої сестри допомогли мені. Я рада, що ми це зробили. Ще чаю, Корі?

— Ні, дякую, але можна скористатися вашим туалетом, перш ніж ми поїдемо?

— Звичайно. Через вітальню, перші двері праворуч.

Корі попросила пробачення й пішла. Неуважно — майже неуважно — Лізі поставила склянку дівчини за коричневий пластмасовий глек із холодним чаєм.

— Ще склянку, Майку?

— Ні, дякую, — сказав він. — Ви, мабуть, захочете забрати звідси й килим, я думаю?

Вона збентежено засміялася.

— Атож. Він має не дуже привабливий вигляд, чи не так? Скот тут пробував фарбувати дерево, і не дуже вдало.

Вона подумала: «Прости мені, любий».

— Схоже на засохлу кров, — сказав Майк і допив свій холодний чай.

Сонце, туманне й гаряче, ковзнуло по поверхні склянки, й на мить чиєсь око подивилося звідти на неї, як здалося Лізі. Коли він поставив склянку, вона ледве втрималася від бажання схопити її й заховати за пластмасовий глек, туди, де стояла й перша.

— Усім так здається, — сказала вона.

— Найбільше крові витікає, коли поріжешся під час гоління, — сказав Майк і засміявся. Вони обоє засміялися. Лізі здалося, що її сміх пролунав так само природно, як і його сміх.

Вона не дивилася на його склянку. Вона не думала про Довгого хлопця, який був тепер її Довгим хлопцем. Вона не думала тепер ні про що, крім Довгого хлопця.

— Може, все-таки вип’єш іще? — запитала вона.

— Ліпше не треба, я за кермом, — сказав Майк, і вони знову обоє засміялися.

Корі повернулася, й Лізі подумала, що Майк також захоче скористатися туалетом, але він не виявив такого бажання — хлопці мають більші нирки, більші сечові міхури, більші причандали, як мав звичай казати Скот, — і Лізі була рада, бо завдяки цьому лише дівчина скинула на неї дивним поглядом, коли вони від’їжджали з розібраною на складові частини книжковою змією в кузові їхньої вантажівки. О, вона, безперечно, розповіла Майкові, що побачила у вітальні та в туалетній кімнаті, розповіла йому під час їхньої тривалої подорожі на північ до Менського університету в Ороно, але Лізі не могла почути, що саме вона розповідала. У погляді дівчини не було, власне, нічого осудливого, якщо вже на те пішло, бо спочатку Лізі не зрозуміла, в чому річ, і навіть поплескала себе по голові, подумавши, чи не впало їй волосся десь на вухо або відстовбурчилося, або щось таке. Потім, уже згодом (після того як поставила склянки з-під холодного чаю в посудомийку, лише ковзнувши по них поглядом), вона сама пішла до туалету й побачила там дзеркало, затулене рушником. Вона пам’ятала, що затулила рушником дзеркало на аптечці, нагорі, добре пам’ятала, як вона примусила погаснути те дзеркало, але коли вона завішувала рушником це?

Лізі не знала.

Вона повернулася до вітальні й побачила, що дзеркало над камінною полицею також завішене простирадлом. Вона мала б звернути на це увагу, коли виходила з дому, було збіса очевидно, що Корі просто не могла цього не помітити, але річ у тім, що маленька Лізі Лендон присвячувала тепер небагато часу вивченню свого віддзеркалення.

Вона обійшла весь дім і виявила, що всі дзеркала, крім двох на нижньому поверсі, були затулені простирадлами, рушниками або (в одному випадку) зняті й обернуті до стіни: два останні, які зуміли вижити, вона тепер також затулила, виходячи з принципу «обізвався грибом, лізь у кіш». Роблячи це, Лізі намагалася уявити собі, що саме подумала юна бібліотекарка в модному рожевому фірмовому кашкетику бейсбольної команди «Ред Сокс». Що вдова славетного письменника або належала до юдейської віри, або запозичила юдейський звичай жалоби і що її жалоба досі тривала? Що вона погоджувалася з Куртом Воннеґутом [84] у тому, що дзеркала були не поверхнями, які відбивають світло, а своєрідними лійками, тунелями до іншого виміру? Хіба не могла вона подумати саме так?

84

Курт Воннеґут (нар. 1922 р.) — відомий американський письменник, автор романів, які в сатиричному світлі відтворюють жахіття, притаманні сучасній цивілізації.

Ні, це не тунелі, а вікна. І яка мені різниця, що там подумає про мене бібліотекарка з Менського університету?

Так, схоже, це вікна. Але в житті існує так багато поверхонь, які віддзеркалюють світло. І не тільки дзеркала. Існують склянки для соку, яких насамперед треба уникати поглядом уранці, і склянки для вина, на які не варто дивитися ввечері. А як часто бувало, що вона сиділа за кермом автомобіля й бачила, як її власне обличчя пильно дивиться на неї з інструментальної панелі. А скільки існує довгих ночей, коли розум, що належить комусь іншому… спрямовує свою увагу на особу, якщо ця особа неспроможна утримати свій розум, щоб він не обертався до цього іншого. А як і справді утриматися від цього? Розум — це затятий бунтівник у шотландській спідничці, якщо ми процитуємо небіжчика Скота Лендона. Він може дійти до того, що плюватиметься вогнем, заощаджуючи вам сірники, чому б не сказати й так? Він може дійти до такого психодіотизму.