Історія Лізі

14

Я дуже багато думав про це, Лізі, і я дійшов двох висновків. По-перше, що хвороба Пола була цілком реальною, то був той різновид одержимості, який можна пояснити цілком земними причинами, чи то вірусними, чи бактеріологічними. По-друге, Довгий хлопець тут був ні до чого. Бо це така проява, якої ми збагнути не можемо. Це істота сама в собі, й ліпше про неї взагалі не думати. Ніколи.

Хай там як, а наш герой, малий Скот Лендон, нарешті засинає, й на тій фермі, в сільській місцевості Пенсільванії, протягом кількох наступних днів усе й далі відбувається, як і раніше, — тато лежить на канапі, наче достиглий і смердючий сир, а Скот готує їжу й миє тарілки, а краплі дощу з мокрим снігом торохтять по шибках вікон — а пісні у стилі кантрі заповнюють дім — тут і Донна Фарґо, і Вейлон Дженінґс, і Джоні Кеш, і Конвейн Твіті, і Чарлі Прайд, і, звичайно ж, друзяка Генк. А потім, якось пополудні, близько третьої години, брунатний «Шевроле-Седан» із написом «ЮС-Ґіпсум» на бортах під'їздить до будинку, розбризкуючи по обидва боки з-під коліс снігову квашу. Ендрю Лендон відбуває тепер більшість свого часу на канапі у вітальні, він там спить уночі й лежить протягом цілого дня, і Скот ніколи не подумав би, що старий може так швидко підхопитися на ноги, як він підхопився, коли почув цей автомобіль, який, безперечно, не був ані старим «фордом» листоноші, ані вантажівкою контролера, що знімає покази з лічильників. Тато вмить підхоплюється зі своєї канапи й підбігає до вікна, яке виходить на подвір'я ліворуч від переднього ґанку. Він нахиляється й трохи відгортає вбік брудну білу фіранку. Волосся стирчить у нього на потилиці, і Скот, який стоїть у кухонних дверях із тарілкою в одній руці та з посудним рушником на плечі, може бачити велику припухлу червону пляму на тому боці татового обличчя, яким він упав на сходах, і він бачить також, що одна холоша татових штанів підсмикнулася майже до коліна. Він чує, як Дік Керліс співає по радіо «Надгробок на кожній милі», й він бачить готовність до вбивства в очах тата та в тому, як опустилася його нижня губа, оголивши зуби. Тато круто відвертається від вікна, і його підсмикнута штанина падає назад на місце, коли він, схожий на божевільні ножиці, кількома широкими кроками підходить до стінної шафи й відчиняє її саме тієї миті, коли мотор «шевроле» замовкає, і Скот чує, як відчиняються дверці і хтось виходить із машини назустріч своїй смерті, навіть не здогадуючись й не маючи найменшого довбаного уявлення про це, а тато дістає із шафи свою 30–06, ту саму, з якої він застрелив Пола. Або ту потвору, яка в ньому жила. Чиїсь черевики зачовгали на східцях ґанку. Там троє приступок, і середня заскрипіла, як завжди, і цей скрип, здавалося, триває нескінченно, амінь.

— Не треба, тату, — кажу я тихим благальним голосом, коли Ендрю «Скажений» Лендон підходить до зачинених дверей своєю дивною ходою розчахнутих ножиць, наставивши перед собою рушницю. Я досі тримаю в руці тарілку, але пальці мої заніміли, і я думаю: «Зараз вона вислизне в мене з руки, впаде на підлогу й розіб'ється, й останніми в його житті звуками, які почує той чоловік, що підходить тепер до дверей, буде брязкіт розбитої тарілки та голос Діка Керліса на радіо, котрий співає про Гейнсвільський ліс у цьому смердючому фермерському будинку».

— Не треба, тату, — кажу я знову, благаючи його всім своїм серцем і намагаючись виразити це благання також у своєму погляді.

Скажений Лендон вагається, потім стає до стіни в такому місці, що якщо двері відчиняться (коли двері відчиняться), то його не буде видно за ними. Він ще не встигає туди стати, як у двері стукають. Мені неважко прочитати слова, які нечутно утворюються на його губах, які ледве видно з-під густої щетини: тоді позбудься його, Скуте.

Я підходжу до дверей. Перекладаю тарілку, яку хотів витерти, зі своєї правої руки в ліву й відчиняю двері. Я бачу чоловіка, який там стоїть, із жахливою чіткістю. Працівник фірми ЮС Ґіпсум не дуже високий — зростом близько п'яти футів і семи або восьми дюймів, [87] тобто не набагато вищий за мене, — але він здається мені справжнім апофеозом авторитету у своєму чорному кашкеті, своїх штанях хакі з акуратно випрасуваними гострими складками та в сорочці-хакі, що визирає з-під теплого чорного напівпальта, наполовину розстебнутого. На ньому чорна краватка, а в руці він тримає щось подібне до малої валізки, але якоїсь трохи іншої форми (мине ще кілька років перед тим, як я довідаюся, що існує таке слово, як «портфель»). Він досить опасистий і чисто поголений, з рожевими лискучими щоками. На ногах у нього калоші, але зі змійками, а не пряжками. Я дивлюся на всю цю картину й думаю, що коли десь і був чоловік, який народився для того, щоб бути застреленим на ґанку сільського дому, то це той, якого я бачу перед собою. Навіть одна велика волосина, що стримить із його ніздрі, проголошує, що так, це той самий хлоп'яга, якого провидіння послало сюди, щоб він одержав кулю від чоловіка з ногами-ножицями. Навіть його ім'я, як мені здалося, належить до тих, які ми читаємо під великими газетними заголовками, що волають: жорстоко вбитий.

87

170 — 172 сантиметри.

— Вітаю тебе, сину, — каже він. — Ти, певно, один із хлопців Скаженого. А я Френк Гелсі, з фірми, де працює твій батько. Я там начальник відділу кадрів.

І подає мені руку.

Я думаю, що не зможу її потиснути, але я її тисну. Я думаю, що не зможу з ним говорити, але й це я роблю. І мій голос звучить цілком нормально. Лише я стою між цим чоловіком і кулею, яка проб'є йому голову або серце, тому так ліпше.

— Так, сер, я справді один із них. Я — Скот.

— Радий познайомитися з тобою, Скоте, — каже він, дивлячись повз мене у вітальню, і я намагаюся побачити те, що він там побачив. Я намагався прибрати там учора, але Бог знає, як мені було важко; адже я лише хрінова дитина, зрештою. — Нам, можна сказати, бракує твого батька. Схоже, ми його втратили.

«Чекай-но, — подумав я, — ти збіса близький до того, щоб утратити все, містере Гелсі. Свою роботу, свою дружину; своїх дітей, якщо ти їх маєш».

— А він не телефонував вам із Філі? — запитую я.

Я не маю найменшого уявлення, ані звідки це він міг би їм зателефонувати, ані куди, але це мене не хвилює. Адже не в цьому проблема. Я можу так базікати протягом цілого дня. Проте я боюся, що тато може втратити над собою контроль і пальнути з рушниці крізь двері. Можливо, він уб'є Гелсі. А може, й нас обох.

— Ні сину, він нам не телефонував.

Мокрий сніг і далі падає на покрівлю ґанку, але там він стоїть принаймні під накриттям, тому я абсолютно не зобов'язаний запрошувати його увійти в дім, але що як він сам увійде, без мого запрошення? Хіба я зможу зупинити його? Я лише дитина, що стоїть перед ним у домашніх капцях із тарілкою в руці та рушником через плече.

— Знаєте, він був дуже стурбований здоров'ям своєї сестри, — кажу я і думаю про біографію одного бейсболіста, яку недавно прочитав. Вона лежить нагорі, на моєму ліжку. Я думаю також про машину тата, яка припаркована неподалік, під дашком сараю. Якби містер Гелсі перейшов на протилежний бік ґанку, він би її побачив. — Вона підхопила хворобу, від якої помер отой славетний гравець із команди «Янкі».

— Сестра Скаженого підхопила ту саму хворобу, що й Лу Ґеріґ? О чорт, я навіть не знав, що він має сестру.

«Ніхто не знав», — думаю я.

— Сину — Скоте, — але ж так не годиться. А хто доглядає за вами, хлопцями, поки його нема?

— Місіс Коул, яка живе через дорогу. — Джексон Коул — це той чоловік, який написав книжку «Залізний хлопець із команди „Янкі“». — Вона приходить щодня. А крім того, Пол знає чотири різні способи приготування м'яса.

Містер Гелсі хихоче.

— Чотири різні способи, так? А коли Скажений має намір повернутися?

— Знаєте, вона не може ходити, а дихає ось так.

І я глибоко, зі свистом втягую в себе повітря. Мені це неважко, бо серце в мене калатає, мало не вискакуючи з грудей. Воно мало не зупинилося, коли я не сумнівався в тому, що тато має намір убити містера Гелсі, але тепер, коли я побачив, що він має шанс залишитися живим, воно одразу ожило.

— Ото халепа, — каже містер Гелсі. Тепер він думає, що зрозумів усе. — Ти знаєш, я не чув у своєму житті нічого гіршого.

Він сягає в кишеню свого півпальта й витягує гаман, він відкриває його й дістає звідти однодоларову банкноту. Потім пригадує, що в мене, здається, є брат, і дістає ще один, і тоді, Лізі, зі мною сталася дивна річ. Я раптом захотів, щоб мій тато пристрелив його.

— Ось, сину, — каже він, і я, немов читаючи його думки, вмить угадую, що він забув, як мене звуть, і ненавиджу його за це ще дужче. — Візьми. Один долар для тебе й один для твого брата. Купите собі якісь ласощі в тій крамниці, що біля дороги.

Мені не потрібен його паскудний долар (а Полові він не потрібен тим більше), але я беру їх і кажу, дякую вам, сер, а він каже, будь ласка, сину, і скуйовджує мені волосся, і коли він це робить, я дивлюся ліворуч і бачу, як одне око мого тата визирає крізь щілину у дверях. Я бачу також дуло рушниці. Але, на своє щастя, містер Гелсі вже спускається сходами. Я зачиняю двері, і я та мій тато обидва дивимось, як він сідає у свою службову машину і виїздить заднім ходом із подвір'я по довгій під'їзній алеї. Мені спадає на думку, що він може там застрягнути, й тоді знову підійметься до нас і попросить скористатися телефоном, і тоді помре неминуче, але він не застрягає, і сьогодні ввечері зможе повернутися додому й поцілувати свою жінку і сказати їй, що він дав двом бідним хлопцям по долару, щоб вони купили собі ласощів. Я дивлюся вниз і бачу, що досі тримаю в руці дві банкноти, і я віддаю їх батькові. Він засовує їх до кишені штанів, майже не подивившись на них.

— Він приїде знову, — каже тато. — Він або хтось інший. Ти зробив добру роботу, Скоте, але по-справжньому добрим є тільки те, що добре закінчується.

Я дивлюся на нього пильним поглядом і бачу, що це мій тато. У якусь мить під час моєї розмови з містером Гелсі мій тато повернувся. Але то було востаннє, коли я його бачив.

Він дивиться на мене і, схоже, киває головою. Потім дивиться на свою 30–06.

— Я хочу позбутися всього цього, — каже він. — Я спущуся вниз, так не може далі тривати.