Історія Лізі

— О Скоте! — каже вона, і пара не вилітає з її рота.

Тут тепло, думає вона. Сніг, який накрив нахилені віти, захищає від холоду простір під ним. Вона розстібає блискавку своєї куртки.

— Тут дуже затишно, правда? А зараз послухаймо тишу.

Він замовкає. Замовкає й вона. Спочатку їй здається, що тут не лунає жодного звуку, але це не зовсім так. Один звук вона чує. Вона чує повільне гупання, приглушене одягом. Це її серце. Він знімає з неї рукавиці, бере її руки у свої. Цілує кожну долоню в самому центрі чашечки. Протягом якоїсь миті ніхто з них нічого не каже. Першою тишу порушує Лізі; вона пукає. Скот регоче, відкинувшись на стовбур дерева й показуючи на неї.

— І я б не проти, — каже він. — Але більш за все інше я хотів би витягти тебе із цих засніжених штанів і шпокнути тебе, Лізі, — адже тут тепло, — але після таких трудів мені дуже хочеться їсти.

— Можливо, трохи згодом, — каже вона.

Вона добре знає, що згодом, коли поїсть, вона буде неспроможна шпокатися, але то пусте; якщо сніг не перестане, вони напевне залишаться ще на одну ніч, тут, в «Оленячих рогах», і тоді все можна буде зробити у якнайліпший спосіб.

Вона відкриває ранець і дістає звідти ланч: два великі сандвічі з курятиною (щедро намащені майонезом), салат і два масивні кусні пирога з ізюмом.

— Ням-ням, — каже він, коли вона подає йому паперову тарілку.

— Авжеж, ням-ням, — погоджується вона. — Ми з тобою сидимо під деревом ням-ням.

Він сміється.

— Під деревом ням-ням. Мені подобається. — Потім його усмішка блякне, і він дивиться на неї дуже серйозним поглядом. — Тут дуже гарно, ти згодна?

— Атож, Скоте. Тут дуже гарно.

Він нахиляється над їжею. Вона нахиляється йому назустріч, і вони цілуються над салатом. — Я кохаю тебе, маленька Лізі.

— Я кохаю тебе також.

І вона ніколи не кохала його більше, аніж у ту мить, відгороджена від світу в цьому зеленому й таємному колі тиші. Ніколи.

7

Попри свої слова, що він дуже голодний, Скот з’їдає лише половину свого сандвіча і трохи салату. До пирога з ізюмом він узагалі не доторкається, зате більше за свою порцію випиває вина. Лізі їсть із більшим апетитом, але не з такою жадібністю, як вона собі уявляла. Її гризе якийсь черв’ячок тривоги. Вона не знає, що там у Скота на думці, але розповідь, яку він їй пообіцяв, схоже, буде для нього тяжкою, а для неї, можливо, ще тяжчою. Найбільше її тривожить, що вона не має найменшого уявлення, що це буде. Якісь проблеми із законом у тому сільському містечку Західної Пенсільванії, у якому він виріс? А може, він має дитину? А може, навіть одружився десь у підлітковому віці, проживши тим скороспілим шлюбним життям місяців два, не більше? Чи він хоче щось розповісти про Пола, свого брата, який так рано помер? Хай там про що йтиметься, а їй доведеться вислухати його тепер. Це неминуче, як дощ після грози, сказала б її добра матінка. Він дивиться на свій шматок пирога, здається, думає, чи бодай не надкусити його, але натомість дістає сигарети.

Вона пригадує, як він сказав Родини засмоктують, і думає: Він говоритиме про були. Він привів мене сюди, щоб розповісти про були. Вона не дивується, що від цієї думки її опановує страх.

— Лізі, — каже він. — Я тобі хочу щось пояснити. І якщо після цього ти передумаєш виходити за мене…

— Скоте, я не певна, що хочу вислухати тебе…

Його усмішка водночас стомлена і налякана.

— Я тебе розумію. І мені самому не хочеться про це говорити. Адже це те саме, що накласти на себе руки в кабінеті лікаря… Ні. Гірше. Це як вирізати собі пухлину або розітнути чиряк. Але є речі, які необхідно зробити. — Його блискучі карі очі не відриваються від її очей. — Лізі, якщо ми одружимося, в нас ніколи не буде дітей. Це факт. Я не знаю, чи дуже тобі хочеться мати їх тепер, але ти походиш із великої родини, і я вважаю цілком природним, що рано чи пізно тобі захочеться заповнити великий дім своєю власною великою родиною. Якщо ти погодишся жити зі мною, ти повинна знати, що цього ніколи не буде. І я не хочу, щоб років через п’ять або десять ти подивилася мені у вічі й закричала: «Чому ти мені раніше про це не сказав, чому?»

Він затягується сигаретою і пускає дим крізь ніздрі, який підіймається вгору сіро-голубою спіраллю. Він обертається до неї. Обличчя в нього дуже бліде, а очі неймовірно великі. Як діаманти, думає вона, зачарована. Уперше він здається їй не просто вродливим (яким він, власне не є, хоч у певному світлі його зовнішність може вразити уяву), а прекрасним — такою красою бувають наділені тільки жінки. Це її зачаровує і, в якомусь розумінні, жахає.

— Я надто кохаю тебе і тому неспроможний тобі брехати, Лізі. Я кохаю тебе всіма тими почуттями, що виходять із мого серця. Боюся, що такий вид усеохопної любові з плином часу стає тягарем для жінки, але я спроможний любити тільки такою любов’ю. Я думаю, що в розумінні грошей ми з тобою будемо багаті, але я не маю сумніву, що в плані емоцій мені судилося на все життя залишитися жебраком. Гроші мені надходитимуть, але щодо всього іншого, то я завжди матиму рівно стільки, скільки зможу тобі віддати, і я не хочу бруднити ці почуття брехнею. Ані тими словами, які я говоритиму, ані тими, які триматиму при собі. — Він зітхає — тривалим тремтливим звуком — і притуляє зворотний бік долоні, в якій він тримає сигарету, собі до лоба так, ніби в нього болить голова. Потім відриває руку від лоба й знову дивиться на неї.

— Дітей у нас не буде, Лізі. Ми не зможемо. Я не зможу.

— Скоте, ти… звертався до лікаря?

Він похитав головою.

— Річ не не в моєму фізичному здоров’ї, люба моя дитино. Це тут. — І він поплескав себе по лобі, між очима. — Божевілля й Лендони нерозлучні, як персики й світло-жовтий колір, і я говорю не про одну з новел Едґара По чи новелу для жінок вікторіанської доби зразка ми-тримаємо-тітоньку-на-горищі. Я говорю про реальний небезпечний вид божевілля, який нуртує в крові.

— Ти не божевільний, Скоте…

Але вона пригадує, як він виходить із темряви і простягає їй закривавлені рештки своєї руки, а його голос сповнений радощів і полегкості. Божевільної полегкості. Вона пригадує свої власні думки, які обсіли її, коли вона обгортала ту руїну своєю блузкою: що, можливо, він її й кохає, але він також бодай наполовину кохає й смерть.

— Я божевільний, — лагідно відповідає він. — Справді божевільний. У мене бувають галюцинації й видіння. Я просто записую їх на папір — от і все. Я записую їх на папір, а люди мені платять, щоб почитати їх.

На якусь мить вона надто приголомшена його словами (можливо, її приголомшує також спогад про його понівечену руку, який вона досі з усіх сил намагалася відштовхнути від себе), аби щось йому відповісти. Він говорить про своє ремесло — він так завжди називає його у своїх лекціях, не моє мистецтво, а моє ремесло — як про галюцинації. А це — божевілля.

— Скоте, — каже вона нарешті, — писати — твоя робота.

— Ти думаєш, ти це розумієш, — каже він, — але ти не знаєш і не можеш зрозуміти того, що було. На своє щастя, моя маленька Лізі. І я не привів би тебе під це дерево й не став би розповідати тобі історію Лендонів, якби знав зовсім трошки. Ні, я повернувся назад, на три покоління, жахнувся, побачивши стільки крові на стінах, і твердо вирішив зав’язати. Я бачив досить крові — і своєї власної теж, — коли був дитиною. І повірив своєму батькові щодо всього іншого. Коли я був малим, тато сказав, що Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів. Психодіотам було ліпше, бо вони могли вичавлювати свій психодіотизм із кров’ю. Ти мусив різати себе, якщо ти не хотів провести все своє життя у психушці або в’язниці. Він сказав, що це єдиний спосіб.

— Ти говориш про самокалічення, Скоте?

Він знизав плечима, ніби був не зовсім певний у правдивості своїх слів. Вона теж не була впевнена. Зрештою, вона бачила його голим. На ньому є кілька шрамів, але їх зовсім небагато.

— Криваві були? — запитує вона.

Цього разу він відповідає, не вагаючись.

— Атож, криваві були.

— Того вечора, коли ти просунув руку крізь оранжерейне скло, ти хотів випустити на волю психодіота?

— Думаю, що так. Безперечно, так. У якомусь розумінні, так. — Він гасить сигарету у траві. Він витрачає на це чимало часу й не дивиться на неї, коли це робить. — Це складно. Ти, певно, пам’ятаєш, як жахливо почував я себе в ту ніч, чимало всіляких прикростей було навалено в одну купу…

— Мені не треба було…

— Помовч, — каже він. — Дай мені закінчити. Я можу розповісти це лише один раз.

Вона замовкає.

— Я був п’яний, я почував себе жахливо, і я не випускав усе це — усе це — назовні дуже довго. Я просто не міг. Передусім через тебе, Лізі.

Лізі має сестру, яка жахливо покалічила себе незабаром по тому, як їй виповнилося двадцять років. Аменда це пережила, Богу дякувати, але в неї залишилося на тілі багато шрамів, здебільшого вгорі, на руках і стегнах.