Історія Лізі

— Скоте, якщо ти себе різав, у тебе мали залишитися шрами на тілі…

Але він нібито й не почув її слів.

— Потім, останньої весни, через багато часу по тому, як я думав, що він назавжди заткнувся, будь я проклятий, якщо він знову не заговорив до мене: «Це струмує у твоїх жилах, хлопче, — я й тепер чую, як він сказав, — це струмує у твоїх жилах, як материнська кров. Хіба ти не відчуваєш?»

— Хто, Скоте? Хто знову заговорив до тебе?

Вона знала, що це були або Пол, або його батько, але, мабуть, не Пол.

— Тато. Отож він і каже мені: «Хлопче, якщо ти хочеш бути добрим і справедливим, ти ліпше випусти того психодіота на волю. Випусти його негайно, не втрачай довбаного часу». Так я і зробив. Трошки… Дуже трошки… — Він коротко змахує рукою, ніби робить невеличкі порізи — один на щоці, другий — на руці. — Потім того вечора, коли ти розлютилася на мене… — Він знизує плечима. — Я завершив цю справу. Я це зробив і з цим покінчив. Раз і назавжди. І почув себе дуже добре. У такий спосіб нам стає добре. Але скажу тобі одну річ: я готовий випустити із себе всю кров, як із заколотої свині, перш ніж я посмів би завдати болю тобі. Я ніколи не зміг би тебе поранити. — На його обличчі з’являється вираз зневаги, якого вона ніколи на ньому не бачила. — Я ніколи не був таким, як він. Таким, як мій тато. — І потім кидає, наче спльовує. — Довбаний містер Скажений.

Вона нічого не каже. Вона не наважується озватись. Власне, вона не впевнена в тому, що змогла б розтулити рота. Уперше за ці багато місяців вона дивується, як йому вдалося так жорстоко покалічити свою руку й майже не мати шрамів. Адже це неможливо. Вона думає: «Його рука не просто була покалічена. Вона була перетворена на жахливе місиво».

Скот тим часом закурив ще одну «Герберт Тарейтон». Його руки тремтять, але тремтять майже непомітно.

— Я розповім тобі одну історію, — каже він. — Лише одну історію, й вона замінить усі історії про дитинство одного хлопця. Бо розповідати історії — моє ремесло. — Він дивиться на сигаретний дим, який кільцями підіймається вгору. — Я виловлюю їх з озера. Я розповідав тобі про озеро?

— Розповідав, Скоте. Про озеро, до якого ми всі приходимо, щоб напитися.

— Атож. І закидаємо в нього свої сіті. Іноді по-справжньому відважні риболови — Остіни, Достоєвські, Фолкнери — навіть виходять у човнах і запливають туди, де плавають дуже великі риби, але це озеро підступне. Воно більше, аніж здається, воно глибше, аніж можна собі уявити, і змінює свій вигляд, надто коли споночіє.

Вона нічого йому на це не каже. Його рука лягає їй на шию. Потім ковзає під її розстебнуту парку, щоб узяти в долоню її грудь. Це не хіть, вона впевнена; це пошук точки опори.

— Гаразд, — каже він. — Настав час розповісти тобі мою історію. Заплющ очі, маленька Лізі.

Вона робить, як він сказав. На якусь мить усе западає в темряву й тишу під деревом ням-ням, але страшно їй не стає; поруч — його запах і відчуття його близької присутності; відчуття його руки, яку він тепер поклав на її ключицю. Він міг би легко задушити її цією рукою, проте Лізі не треба, аби він казав їй, що неспроможний завдати їй болю, принаймні болю фізичного; Лізі й сама це знає. Він може завдати їй болю, звичайно ж, може, але тільки своїми словами. Словами, що вилітають із рота, якого багато людей ніколи не можуть стулити.

— Гаразд, — каже чоловік, чиєю дружиною вона стане менш як через місяць. — Ця історія складається з чотирьох частин. Частина Перша називається «Скутер на лаві».

Колись давно був собі хлопчик, малий і худенький наляканий хлопчик на ім’я Скот, та коли в його тата каламутився розум і він не міг випустити ту каламуть, навіть себе порізавши, тато називав його Скутером. І одного дня — дуже поганого, божевільного дня — хлопчик стояв на чомусь дуже високому й дивився вниз на відполіровані дошки підлоги, і спостерігав, як кров його брата

8

повільно стікає по щілині між двома дошками.

— Стрибай, — каже йому батько. І то було не вперше. — Стрибай, малий бевзю, виродку святої довбаної матері, стрибай негайно!

— Тату, я боюся! Тут дуже високо!

— Це не високо, і мені до сраки, боїшся ти чи не боїшся, стрибай, виродку, а то ти в мене пожалкуєш, а твій приятель пожалкує ще більше, стрибай, як парашутист!

Тато на мить замовкає, роздивляючись навколо, його очі витріщені, як буває завжди, коли він провалюється у психодіотизм, вони майже перекочуються в орбітах, потім дивиться на свого трирічного сина, який стоїть, тремтячи, на довгій лаві, у коридорі великого напіврозваленого фермерського будинку, де гуляють тисячі протягів. Стоїть, притиснувши спину до візерунків трафаретного листя, вималюваних на рожевій стіні цього фермерського будинку в сільській глушині, де кожен дбає лише про себе.

— Ти можеш викрикнути: «Джеронімо!», якщо хочеш, Скутере. Кажуть, це іноді допомагає. Коли ти викрикуєш його дуже голосно, стрибаючи з літака.

Так Скот і робить, він готовий прийняти будь-яку допомогу, він кричить: «Джероміно!» — що не зовсім правильно й не допомагає йому, бо він усе ще боїться стрибнути з високої лави на відполіровану дерев’яну підлогу, яка так далеко від нього.

— Ох ти ж паскудний, довбаний Христосику!

Тато виштовхує наперед Пола. Полові вже шість років, скоро буде сім, він високий, має темно-русявого чуба, який спадає йому на лоб і на вуха, він потребує стрижки, його треба вести до містера Бомера в перукарню в Мартенсбурзі, містера Бомера, в якого на стіні висить голова лося, а на шибці вікна видно злинялий малюнок американського прапора і слова Я СЛУЖИВ БАТЬКІВЩИНІ, але мине ще багато часу, перш ніж вони вирушать до Мартенсбурґа, і Скот це знає. Вони не їздять у місто, коли тато психує, і тато протягом якогось часу навіть не ходитиме на роботу, бо він тепер у відпустці й не мусить ходити на свій завод ЮС-Ґіпум.

Пол має сині очі, і Скот любить його більше, ніж будь-кого, більше, аніж любить самого себе. Того ранку руки Пола залиті кров’ю, посмуговані порізами, а тепер тато знову дістає свого складаного ножика, ненависного складаного ножика, який випустив стільки їхньої крові, й підіймає лезо вгору, ловлячи ним промені ранкового сонця. Тато сьогодні спустився до них сходами з криком: «Бул! Бул! Сюди, обидва!» Якщо бул випадає на Пола, він ріже Скота, а якщо бул випадає на Скота, він ріже Пола. Навіть коли тато психує, він розуміє, що таке любов.

— Ти стрибнеш, боягузе, чи мені знову різати його?

— Не ріж його, тату! — волає Скот. — Будь ласка, не ріж його більше, я стрибну!

— Тоді стрибай!

Татова губа підсмикується вгору, оголяючи його зуби. Його очі обертаються в очницях. Вони обертаються, обертаються й обертаються, ніби він роздивляється, чи немає по кутках якихось людей, і, можливо, саме це він і робить, мабуть, саме це він і робить, бо іноді вони чують, як він розмовляє з людьми, яких тут немає. Іноді Скот та його брат називають їх людьми-психодіотами, а іноді — людьми кривавого була.

— Стрибай, Скутере! Стрибай, капосний хлопче! Заволай «Джеронімо!» і стрибай! У нашій родині боягузів іще не було! Стрибай негайно!

— Джероміно! — волає Скот, і хоч ноги в нього тремтять і смикаються, проте примусити себе стрибнути він усе ще не може.

Боягузливі ноги, клятущі боягузливі ноги, і тато не дає йому ще одного шансу. Він глибоко встромляє лезо ножика в руку Пола, і кров тече з рани широкою смугою. Вона капає йому на штанці, на кеди, а найбільше червоної рідини виливається на підлогу. Пол кривиться, але не плаче. Його очі просять Скота, щоб він це припинив, але його рот закритий. Його рот нічого не проситиме.