Історія Лізі

— Ти думаєш, що тато вбив Пола, еге ж? Ти думаєш, саме так закінчується ця частина історії?

— Скоте, ти сказав, що він убив його з рушниці…

— Але це не було вбивство. Вони б так вирішили, якби цю справу розглядали коли-небудь у суді, але я там був, і я знаю, що то було не вбивство. — Вітер завиває за вікнами, і стара будівля тріщить. На якусь мить меблі освітлюються, хоч і дуже тьмяно, потім темрява знову густішає. — Тато міг би його вбити, звичайно. Багато разів. Я це знаю. Були випадки, коли він убив би його, якби я не втрутився, але в кінці усе відбулося не так. Ти знаєш, що означає евтаназія, Лізі?

— Убивство з милосердя.

— Атож. Це те, що тато зробив Полові.

У кімнаті, за ліжком, меблі знову роблять спробу стати видимими, потім знову відступають у темряву.

— Ідеться про психодіотизм, розумієш? Пол був заражений ним, як і тато. Але Пол мав його в собі надто багато, й тато не міг випустити його весь із кров’ю.

Лізі має відчуття, що вона зрозуміла. Щоразу, коли батько різав своїх синів — а також і себе самого, припускає вона, він розглядав це як профілактичний засіб своєрідної ексцентричної медицини.

— Тато говорив, це здебільшого майже проминає два покоління, але потім повертається удвічі тяжче. «Воно падає на тебе, як тракторний ланцюг на твою ногу, Скуте», — сказав мені він.

Вона хитає головою. Вона не розуміє, про що він каже. І якась її частина не хоче його слухати.

— Це було у грудні, — каже Скот, — і настало різке похолодання. Перше в ту зиму. Ми жили на фермі, що стояла посеред відкритого поля, і лише одна дорога сполучала нас із крамницею Мюлі, а далі — з Мартенсбурґом. Ми були майже відрізані від світу. Можна сказати, полишені напризволяще, розумієш?

Вона розуміє. Добре розуміє. Вона уявляє собі, як іноді тією дорогою приходить листоноша, і, звичайно ж, «Скажений» Лендон їздить нею, коли вирушає

(ЮС-Ґіпум)

на роботу, але цим рух по ній і обмежується. Тут не буває навіть шкільного автобуса, бо «ми з Полом навчалися вдома». Шкільні автобуси підвозили дітей до «загону для віслюків».

Коли випадав сніг, дорога ставала ще гіршою, а холод робив її іще гіршою — тож, коли приходив холод, ми не вибиралися з хати. Проте того року спочатку не було так погано.

Ми навіть ставили на Різдво ялинку. Бували роки, коли тато провалювався у стан психодіотизму або просто поринав у дивні роздуми, й тоді ми не мали ані ялинки, ані подарунків. — Він коротко й невесело засміявся. — Якось на Різдво він не давав нам спати до третьої ранку, примушуючи нас читати Апокаліпсис, про те, як розламувалися глеки, про пошесті, про вершників на конях різних кольорів, а тоді викинув Біблію на кухню й загорлав: «Хто написав усю цю хрінову нісенітницю! І які недоумки вірують у неї?» Коли тато починав горлати, Лізі, він горлав не гірше, аніж капітан Ахав [58] в останні дні існування свого «Пеквода». Але те Різдво, про яке я тобі розповідаю, було спочатку досить приємним. Знаєш, що ми тоді робили? Ми всі вирушили до Пітсбурґа, де ходили по крамницях і де тато навіть повів нас у кіно — Клінт Іствуд [59] грав там копа і перестріляв мало не все містечко. Від тієї стрілянини в мене розболілася голова, а від попкорну заболів живіт, але мені здавалося, ще ніколи у своєму житті я не переживав такого довбаного чудового дня. Я повернувся додому й почав писати оповідання, в якому про все це розповідалося, й увечері прочитав його Полові. Певно, то була страхітлива фігня, але йому сподобалося — так він мені сказав.

58

Персонаж із роману Мелвілла «Мобі Дік». Капітан китобійного корабля «Пеквод».

59

Культовий американський кіноактор, композитор і кінорежисер (нар. 1930 p.).

— Схоже, він був чудовим братом, — обережно сказала Лізі.

Проте її обережність була зайвою. Він навіть її не почув.

— Я розповідаю тобі все це, аби ти відчула, що все в нас було тоді дуже добре, майже як у нормальній родині, якщо існує така річ, як нормальна родина, в чому я сумніваюся. Але… але.

Він замовкає, замислившись. Потім говорить далі:

— Потім одного дня — до Різдва залишалося вже зовсім небагато — я був нагорі, у своїй кімнаті. Було холодно — холодно, як у відьми за пазухою, — і скоро мав піти сніг. Я лежав у ліжку, читаючи свій урок з історії, але потім виглянув у вікно й побачив тата, який ішов через двір із оберемком дров у руках, і я спустився задніми сходами, щоб допомогти йому скласти дрова в ящик, щоб вони не обдерлися, бо тато завжди лютував, коли підлога біля печі була всіяна уламками кори. А Пол був

10

Пол сидить за столом на кухні, коли його молодший брат, якому лише десять років і якого вже давно треба підстригти, спускається задніми сходами, наступаючи на незав'язані шнурки своїх кедів. Скот думає, чи не запропонувати Полові піти покататися на санчатах із гірки за сараєм, коли дрова буде укладено. Якщо тато не накине їм іще якусь роботу, само собою зрозуміло.

Пол Лендон, стрункий, високий і вже вродливий у свої тринадцять років, сидить над розкритою книжкою. Це «Вступ до алгебри», і Скот не має жодних підстав припускати, що Пол робить щось інше, аніж розв’язує якісь приклади з іксами, аж поки Пол не обертає голову й не дивиться на нього. Скот іще має перед собою три сходинки, які відокремлюють його від підлоги, коли перехоплює погляд Пола. Це відбувається за мить до того, як Пол кинеться на свого молодшого брата, на якого він жодного разу не підняв руку за всі роки їхнього спільного життя, але цієї миті Скотові вистачило, щоб переконатися: ні, Пол не просто сидів за столом і зубрив алгебру. Ні, він не просто навчався, не просто повторював свій урок.

Пол причаївся в засідці.

І не порожнечу він бачить в очах брата, коли Пол підхоплюється зі свого стільця так рвучко, що стілець відлітає назад до стіни, він бачить у них психодіотизм найчистішої проби. Ці очі вже не сині. Щось прорвалося в мозок поза ними і наповнило їх кров’ю. Криваві плями червоніють у кутиках.

Інша дитина прикипіла б до місця й була б убита страховищем, яке лише годину тому було звичайним братом, який нічого не мав на думці, крім вивчення свого уроку, а може, ще міркував про те, що вони зможуть подарувати татові на Різдво, коли об’єднають свої заощадження. Скот, проте, був звичайною дитиною не більшою мірою, аніж Пол. Звичайні діти ніколи не змогли б вижити в родині Скаженого Лендона, і не випадає сумніватися в тому, що лише досвід співжиття з батьковим божевіллям рятує Скота тепер. Він упізнає психодіота одразу, коли його бачить, і не марнує часу на сумніви. Він умить обертається і намагається втекти нагору сходами. Але встигає зробити лише три кроки, перш ніж Пол хапає його за ноги.

Загарчавши, як собака, на чиє подвір’я проник хтось чужий, Пол хапає Скота за гомілки й висмикує ноги свого молодшого брата з-під нього. Скот хапається за перила і тримається за них, щоб не впасти. Він викрикує лише два слова: «Тату, рятуй!», а тоді замовкає. Крик вимагає затрати енергії. А йому потрібні всі його сили, щоб відбити напад.

Звичайно ж, він не має досить сили для цього. Пол на три роки старший, на півсотні фунтів важчий і набагато сильніший. А крім того — він збожеволів. Якби Пол відірвав його від перил, Скот дістав би тяжкі поранення або був би вбитий, попри свою швидку реакцію, але замість Скота Полові дістаються вельветові штани Скота та обидва кеди, які він забув зашнурувати, коли підхопився з ліжка.

(«Якби я зашнурував тоді кеди, — розповість він набагато пізніше своїй дружині, коли вони лежатимуть у ліжку на другому поверсі готелю „Оленячі роги“ у Нью-Гемпширі, — то ми, поза всяким сумнівом, не лежали б тут із тобою сьогодні вночі. Іноді я думаю, Лізі, що все моє життя — це двоє незашнурованих кедів сьомого розміру».)

У результаті цієї забудькуватості Скота Пол люто гарчить, смикається назад із братовими штаньми в руках, спотикається об сходинку й перечіплюється об стілець, на якому лише годину тому вродливий молодий хлопець примостився, щоб нанести на мапу картезіанські координати. Один із кедів падає на нерівний горбкуватий лінолеум. Скот тим часом намагається все ж таки вибігти сходами нагору, поки має для цього трохи часу, але його нога у шкарпетці послизається на гладенькій приступці, й він падає на одне коліно. Його роздерті спідні труси зсунулися вниз, і він відчуває, як холодний протяг проникає в щілину між його сідницями, і встигає подумати: «Пожалій мене, Господи, я не хочу так помирати, з виставленою на вітер гепою». Але в цю мить потвора, на яку перетворився його брат, підхоплюється на ноги, відкинувши стягнуті зі Скота штани вбік. Вони ковзають по кухонному столу, не зачепивши книжку з алгебри, але збивши чашу з цукром на підлогу — збивши її з ніг, міг би сказати їхній батько. Страховище, яке було Полом, стрибає на нього, і Скот відчуває, що його руки близько, й уже відчуває, як його нігті вгороджуються йому у шкіру, але тут лунає оглушливий гуркіт дров, що посипалися на підлогу, і хрипкий лютий крик:

— Пусти його, смердючий виродку! Ти затраханий психобевзь!

Скот і забув про тата. Протяг, що проник у щілину його гепи, утворився тоді, коли тато увійшов до кухні з оберемком дров. Але руки Пола вже схопили Скота, а його нігті врізалися йому в тіло, і коли Пол потяг його назад, пальці Скота розімкнулися на перилах, наче пальчики малої дитини. Через мить він відчує на собі зуби Пола. Він знає, що так буде, бо це справжній психодіотизм, глибокий психодіотизм, а не те, що відбувається з татом, коли тато бачить людей, яких тут немає, або робить кривавий бул на собі або на одному з них (а він робить це зі Скотом рідше й рідше, в міру того як Скот стає старшим), це справжній напад, те, що тато має на увазі завжди, коли сміється і хитає головою у відповідь на їхні розпитування, чому Ландреуси покинули Францію, хоч при цьому їм довелося покинути там усі свої гроші й землі, а Ландреуси були багаті, й ось тепер він наготувався мене вкусити, зараз він устромить у мене зуби, ось зараз, ось тепер…