Історія Лізі

Те, що між ними відбувається, це такий собі діалог між смертю й життям.

— На три. Один… два… тримай її тепер прямо, ти малий сучий виродку… три!

Скажений Лендон відриває візок від землі й підіймає його на ґанок із криком перенапруження, що вилітає з його рота струменем білої пари. Його спідня сорочка тріщить під однією рукою і звідти виривається на волю жмут густого рудого волосся. Коли перевантажена тачка зависає в повітрі, клятуща тарадайка нахиляється спершу ліворуч, а потім — праворуч, і хлопець думає тримайся, ти довбана суча штуковина. Він виправляє кожен нахил, криком примушуючи себе не робити різких рухів, не перекинути цього паскудного, розтуди його мать, хрінового ящика. І це спрацьовує, але Скажений Лендон не марнує часу на похвалу. Скажений Лендон, не зупиняючись, тягне за собою тачку далі, всередину будинку. Скот кульгає позаду на своїй розпухлій нозі.

У кухні тато обертає тачку й котить її прямо до дверей, які ведуть у підвал і які він зачинив та взяв на засув. Колесо тачки залишає слід на розсипаному цукрі. Скот ніколи цього не забуде.

— Відчини двері, Скоте.

— Тату… а якщо він там, одразу за дверима?

Тоді я зіб'ю його з ніг цією штуковиною. Якщо ти хочеш зберегти якусь надію, що він житиме, то не базікай дурниць і відчини ці хрінові двері!

Скот відсуває засув і відчиняє двері. Пола за ними немає. Скот може бачити розмиту тінь Пола, ще прив’язаного до стовпа, і напруження десь у його тілі, що мало не розривало його, трохи послаблюється.

— Відступи вбік, сину.

Скот відступає вбік. Батько підкочує тачку до першої приступки сходів, які ведуть у підвал. Потім, хрюкнувши від натуги, перекидає її, загальмувавши колесо ногою, коли воно закрутилося назад. Ланцюг падає на сходи з брязкотом, у якому нічого немає від музики, розколовши дві приступки й посунувши вниз. Тато відпихає тачку вбік і сам спускається сходами донизу, підійшовши до ланцюга, що застряв десь посередині свого спуску, і штовхаючи його ногами перед собою до самого низу. Скот рушає за ним і, коли переступає через першу зламану приступку, бачить Пола, який нахилився вбік від стовпа, ліва сторона його обличчя тепер укрита кров’ю. Кутик рота перекривлений без ніякого виразу. Один із зубів лежить у нього на плечі, на сорочці.

— Що ти йому зробив? — майже зойкає Скот.

— Тріснув його дошкою по голові, я не мав іншої ради, — відповідає батько дуже дивним для себе тоном вибачення. — Він став приходити до тями, а ти все ще вовтузився у сараї. З ним усе буде гаразд. Їм дуже важко завдати серйозної шкоди, коли вони стають психодіотами.

Скот майже його не чує. Коли він побачив Пола, залитого кров’ю, то все, що відбулося на кухні, вмить вивітрилося з його голови. Він намагається обминути тата й кинутися до брата, але тато перехоплює його.

— Не підходь до нього, якщо хочеш залишитися живий, — каже Скажений Лендон, і Скота зупиняє не так рука, що схопила його за плече, як жахлива ніжність, яку він чує в голосі батька. — Бо він почує тебе нюхом, якщо ти підійдеш надто близько. Навіть непритомний. Почує тебе нюхом і вмить прийде до тями.

Він зустрічається очима з поглядом свого молодшого сина і киває головою.

— О, так. Він тепер як дикий звір. Людожер. І якщо нам не пощастить знерухомити його, нам доведеться вбити його. Ти зрозумів?

Скот киває головою, потім схлипує гучним схлипуванням, схожим на крик віслюка. З тією самою жахливою ніжністю тато простягує руку, витирає соплі в нього під носом і, змахнувши рукою, струшує їх на підлогу.

— Тоді перестань рюмсати й допоможи мені з цими ланцюгами. Ми використаємо центральний стовп і стіл із друкарським верстатом на ньому. Цей чортів верстат, певно, важить не менш як чотириста або й п’ятсот фунтів.

— А що як і цього не вистачить, щоб утримати його?

Скажений Лендон повільно хитає головою.

— Тоді я не знаю.

16

Лежачи в ліжку зі своєю майбутньою дружиною і слухаючи, як тріщать на скаженому вітрі «Оленячі роги», Скот каже:

— Ось де мій брат Пол провів своє останнє Різдво, свій останній день Нового року, останні три тижні свого життя — в тому смердючому підвалі.

Він повільно хитає головою. Вона відчуває доторк його волосся до її шкіри, відчуває, яке воно мокре. Це піт. Краплі поту виступили також на його обличчі й так змішалися зі сльозами, що вона не може розрізнити, де сльози, а де піт.

— Ти не можеш собі уявити, якими були ці три тижні, Лізі, а надто, коли тато йшов на роботу, й у домі залишалися тільки він і я, тільки воно і я…

— Твій тато ходив на роботу?

— Нам же треба було їсти, чи не так? І нам треба було платити за опалення, бо ми не могли нагріти весь дім дровами, хоч, Бог знає, ми намагалися. А головне, ми не повинні були дозволити, щоб інші люди довідалися, що в нас діється. Тато все це мені пояснив.

«Звичайно ж, пояснив», — похмуро думає Лізі, проте не каже нічого.

— Я сказав татові, щоб він порізав Пола й випустив отруту, як він завжди робив раніше, а тато сказав, що з цього нічого не буде, різання не поможе анітрохи, бо психодіотизм уже проник йому в мозок. І я знав, що це справді так. Проте та проява ще могла думати, принаймні трохи. Коли тато йшов на роботу, вона називала мене на ім’я. Вона казала, що влаштувала мені бул, добрий бул, і винагородою буде цукерка і кока-кола. Іноді, коли вона озивалася, мені здавалося, що це справді Пол, тож я підходив до дверей підвалу, притуляв вухо до дерева й слухав, хоч я й знав, що це було небезпечно. Тато сказав мені, що це небезпечно і щоб я його не слухав і завжди тримався якнайдалі від підвалу, коли я був сам-один, щоб затуляв пальцями вуха і проказував молитву або голосно кричав «Туди твою мать, туди шпокаря твоєї матері, хай тобі грець і хай буде грець коневі, на якому ти приїхав», бо й ця лайка, і молитва дають один результат і принаймні допоможуть мені викинути його зі своїх думок і не слухати, що він белькоче, бо тато сказав, що Пол від нас пішов і в підвалі не було нікого, а лише бул-диявол із Країни Кривавих Булів, і він сказав: «Диявол уміє зачаровувати нас, Скуте, ніхто краще, аніж Лендони, не знає, як уміє диявол зачаровувати. Або Ландреуси перед ними. Спочатку він зачаровує розум, а потім проникає в серце». Здебільшого я робив так, як він мені наказував, але іноді я підходив близько і слухав… і уявляв собі, що то Пол… бо я любив його і хотів, щоб він повернувся, але не можу сказати, що я в це вірив, і я ніколи не відсував засува…

Тут западає тривала пауза. Його густе волосся неспокійно треться об її шию та груди і нарешті він каже тоненьким і ніби силуваним дитячим голосом:

— Власне, одного разу я таки його відсунув, але двері так і не відчинив… Я ніколи не відчиняв двері до підвалу, поки не повертався тато, а коли тато був удома, Пол лише верещав і гримів ланцюгами, а іноді пугукав, як пугач. І коли він так пугукав, тато, бувало, пугукав йому у відповідь… це було кумедно, ти знаєш, як вони пугукали один на одного… Тато на кухні й… ти знаєш… той, посаджений на ланцюг у підвалі… й мені було страшно, бо, хоч я й розумів, що це жарт, а проте було схоже, вони обидва збожеволіли… збожеволіли і стали розмовляти один з одним мовою пугачів… і тоді я думав: «Лише один нормальний тут залишився, і це я. Лише один не скотився до психодіотизму, й цьому одному лише одинадцять років, і що вони сказали б, якби я пішов до крамниці Мюлі й розповів там про все?» Але я розумів, що з Мюлі в мене нічого не вийде, бо якби тато був удома, він би просто побіг за мною й повернув мене назад. А якби його не було вдома… якби вони мені повірили й прийшли зі мною до нашого будинку, вони вбили б мого брата… якщо мій брат і досі тут, із нами… і забрали б мене із собою… і віддали б мене до Будинку для Вбогих. Тато казав, що якби він не опікувався мною та Полом, то нас віддали б до Будинку для Вбогих, де вони вдягають мішечок на твою цюцюрку, якщо ти пісяєш у ліжко… а великі хлопці… великі хлопці примушують тебе всю ніч смоктати їм пеніс…

Він замовкає, ніби опиняється десь між тим місцем, де він зараз є, і тим, де він тоді був. За стінами «Оленячих рогів» вітер налітає могутніми поривами, і будинок тріщить і стогне. Лізі хочеться вірити, що те, що він їй розповідає, не може бути правдою — що це якісь багаті й моторошні дитячі галюцинації, — але вона знає, що це правда. Кожне його жахливе слово правда. Коли він починає говорити далі, вона чує, як він намагається віднайти свій дорослий голос, своє доросле «я».

— У психіатричних лікарнях є пацієнти — часто це люди, що зазнали катастрофічних травм у лобних частках головного мозку, — які повертаються у тваринний стан. Я про це читав. Але такий процес зазвичай відбувається протягом багатьох років. А з моїм братом це сталося одразу. І коли так сталося, коли він перетнув межу…