Історія Лізі

Але він так і не відчуває, як устромляються йому в тіло зуби Пола. Він відчуває гаряче дихання на своєму голому боці, якраз над стегном, а потім важкий, глухий «гуп!», коли тато опускає дерев’яне поліно на голову Пола, опускає з усієї сили, тримаючи його обома руками. Цей звук супроводжується цілою низкою шарудливих звуків, коли тіло Пола сповзає вниз на покриту лінолеумом підлогу кухні.

Скот перекидається на спину. Він лежить на нижніх приступках сходів, одягнений лише у фланелеву сорочку, свої спідні труси та білі спортивні шкарпетки з дірками на п’ятах. Одна його ступня майже торкається підлоги. Він надто ошелешений, щоб закричати. У його роті смердить, як усередині купи свинячого гною. Цей останній «гуп» здався йому жахливим, і його багата уява намалювала йому кухню, що вся залита кров’ю Пола. Він намагається закричати, але його приголомшені, мляві легені вичавлюють із себе лише якийсь тихий переляканий писк. Він кліпає очима й бачить, що крові ніде немає, а Пол лежить обличчям униз у цукрі, що висипався з розбитої чаші, яка розкололася на чотири великі черепки й безліч дрібних. Цей уже ніколи не танцюватиме танго, каже іноді тато, коли щось розбивається, склянка або тарілка, але зараз він нічого такого не каже, лише стоїть над своїм нерухомим сином у своєму жовтому робочому пальті. На його плечах і в його скуйовдженому волоссі, яке вже почало сивіти, ще не розтанув сніг. В одній руці, прикритій рукавицею, він тримає поліно. Позад нього лежать розкидані по підлозі інші дрова з його оберемка. Двері досі відчинені, й холодний протяг проникає в дім. І тепер Скот бачить, що кров є, зовсім трохи крові, яка тече цівкою від лівого вуха Пола й стікає по його щоці.

— Тату, він мертвий?

Тато кидає поліно в ящик для дров і відгортає назад своє довге волосся. У щетині на його щоках тануть сніжинки.

— Ні, він живий. Це була б надто легка смерть.

Він підходить до дверей чорного ходу і з виляском зачиняє їх, щоб не було протягу. Кожен його рух виражає роздратування, але Скот не раз бачив, як він так поводиться — коли йому приносили офіційні повідомлення про сплату податків або з вимогою послати дітей до школи, — і він абсолютно переконаний у тому, що насправді тато відчуває страх.

Тато повертається й дивиться на свого сина, який лежить на підлозі, переступаючи з ноги на ногу, що взуті в чоботи. Потім дивиться на свого другого хлопця.

— Допоможи мені затягти його до підвалу, Скуте.

Було б нерозумно ставити якісь запитання татові, коли він тобі щось наказує, але Скот наляканий. Крім того, він майже голий. Він спускається до кухні й одягає штани.

— Навіщо, тату? Що ти хочеш робити з ним?

І на його превеликий подив, тато його не б’є. Навіть не кричить на нього.

— Нехай я буду проклятий, якщо я знаю. Ти зв’яжеш йому руки й ноги, поки я подумаю, що робити далі. Поквапся. Він відійшов не надовго.

— А це справді психодіотизм? Як у Ландреусів? І як у твого дядька Тео?

— А що ж у нього іще, Скоте? Потримай його голову, якщо не хочеш, щоб вона билася об сходи, поки я тягтиму його вниз. Він відійшов не надовго, я тобі кажу, й коли він почне знову, тобі може не пощастити так, як пощастило тепер. Мені також. Психодіоти дуже сильні.

Скот робить так, як звелів йому тато. Це шістдесяті роки, це Америка, люди скоро висадяться на Місяць, але тут їм треба дати раду з хлопцем, який за одну мить перетворився на первісного дикуна. Батько просто приймає цей факт до відома. Після перших приголомшених запитань те саме робить і син. Коли вони стягують Пола в підвал, він починає смикатися, і якісь хрипкі звуки утворюються в його горлі. Скажений Лендон обхоплює горло свого старшого сина пальцями й починає душити його. Скот нажахано зойкає і намагається зупинити батька.

— Тату, не треба!

Скажений Лендон вивільняє одну руку від того, що вона досі робила, на одну мить, протягом якої він устигає тицьнути нею назад і вдарити свого молодшого сина. Скот відлітає назад, наштовхується спиною на стіл і з розгону сідає на брудну підлогу підвальної кімнати. Тут стоїть стародавній ручний друкарський верстат, що його Пол якось примусив запрацювати. Він надрукував на ньому кілька оповідань Скота, і то були перші публікації творів його молодшого брата. Ручка цього бегемота вагою чверть тонни боляче впирається у спину Скота, й він скоцюрблюється, скрививши від болю обличчя й дивлячись, як тато знову починає душити Пола.

— Тату, не вбивай його! Благаю тебе, не вбивай!

— Я його не вбиваю, — каже старший Лендон, не озираючись назад. — Я мусив би його вбити, але я цього не роблю. Принаймні поки що. Він може завдати мені чимало клопоту, але він мій син, мій довбаний першонароджений, і я не стану його вбивати, якщо в цьому не буде потреби. Але боюся, що буде. Господи, спаси й помилуй! Але цей час іще не настав. Хай я буду проклятий, якщо я тепер його вб’ю. Але не можна дозволити, щоб він знову прийшов до тями. Ти ніколи не бачив таких людей, а я бачив. Мені пощастило на сходах, бо я був позад нього. Якби ми обидва були внизу, я міг би ганятися за ним дві години і ніколи його не зловив би. Він бігав би по стінах і по клятущій стелі. А потім, коли я виснажився б…

Старший Лендон відриває руки від горла Пола і пильно вдивляється в біле як крейда обличчя. Цівка крові з Полового вуха, здається, вже не тече.

— Ось так. Як тобі це подобається, паскуднику, мать твою перетак? Він знову відключився. Але не надовго. Дістань із-під сходів моток мотузки. Це допоможе стримувати його, поки ми не принесемо із сараю ланцюг. А потім я не знаю. Потім видно буде.

— А що буде видно, тату?

Скот наляканий. Чи був він коли-небудь так наляканий? Ні. А його батько дивиться на нього таким поглядом, що йому стає ще страшніше.

— Я думаю, це залежатиме від тебе, Скоте. Ти робив його кращим багато разів… тож невже ти захочеш, щоб він залишився таким? Ти думаєш, я нічого не знав? Господи, ти ж кмітливий хлопець, тож не показуй себе таким йолопом! — Він обертає голову і спльовує на брудну підлогу. — Ти зробив його набагато кращим багато в чому. То, може, тобі вдасться зробити його кращим і в цьому. Я ніколи не чув, щоб хтось коли-небудь очуняв від психодіотизму… від справжнього психодіотизму… але я також ніколи не чув про таких, як ти, тож, може, тобі й пощастить. Старайся доти, доки в тебе затріщать щоки, мав звичай казати мій старий. Але поки що принеси мені отой моток мотузки з-під сходів. І поквапся, ти затраханий малий бевзю, мать твою перетак, бо він уже

11

— Він уже ворушиться, — сказала Лізі, лежачи на килимі слимаково-білого кольору в кабінеті свого померлого чоловіка. — Він

12

— Уже ворушиться, — сказала Лізі, сидячи на холодній підлозі кімнати для гостей і тримаючи чоловікову руку у своїй руці — вона тепла, але якась безживна, ніби виліплена з воску. — Скот сказав

13

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням;

ніби звуки мертвих голосів у мертвих записах

падають в обвалену шахту пам’яті.

Коли я обертаюсь до тебе, щоб запитати, чи ти пам’ятаєш,

коли я обертаюсь до тебе в нашому ліжку

14

У ліжку з ним — ось де вона вислуховує всю цю розповідь; у ліжку з ним в «Оленячих рогах», після дня, протягом якого сталося те, що вона абсолютно неспроможна пояснити. Він розповідає їй цю історію, а хмари тим часом розходяться, і місяць наближається до них на відстань рекламного оголошення, і контури меблів стають майже цілком видимі. Вона тримає його в темряві в обіймах і слухає, неспроможна повірити (але й безпорадна перед необхідністю вірити, як молодик, котрий незабаром стане її чоловіком, каже: Тато звелів мені принести моток мотузки, який лежав під сходами. І поквапся, ти затраханий малий бевзю, мать твою перетак, — каже мені тато, — бо він відійшов не надовго. А коли він повернеться

15

— Коли він повернеться, то буде бридким клопом.

Бридкий клоп. Як Скутер, друзяка Скут і психодіот, бридкий клоп — це внутрішня ідіома їхньої родини, що належить до тих, яких він не зможе позбутися у своїх снах (й у своїй мові) протягом усієї решти свого продуктивного, але надто короткого життя.

Скот витягує моток мотузки з-під сходів і приносить татові. Тато обплутує Пола мотузкою швидкими, але економними рухами, і його тінь при цьому танцює на кам’яних стінах підвалу у світлі трьох сімдесятип’ятиватових лампочок, які звисають там зі стелі й умикаються вимикачем нагорі, біля сходів. Він докладає всіх зусиль, щоб якнайтугіше зв’язати руки Пола в нього за спиною, й при цьому біцепси на його руках випинають так, що їх видно навіть під рукавами сорочки. Скот не може втриматися, щоб не заговорити, хоч і боїться тата.