Історія Лізі

— Але зараз із тобою все гаразд.

Їй треба, щоб він іще раз це підтвердив. Їй конче треба.

— Атож. Я міцно стою на ногах, як то кажуть.

— А… він?

Їй не треба нічого уточнювати. Скот знає, про що вона каже.

— Він давно вже знає мій запах і знає форму моїх думок. Після стількох років ми практично можемо вважати себе старими друзями. Він міг би, мабуть, мене забрати, якби хотів, але це коштувало б йому певних зусиль, а той хлоп’яга ледачий. Але також… щось охороняє мене, щось на світлій стороні рівняння. Бо існує й світла сторона, ти знаєш. Ти не можеш цього не знати, бо ти її частина.

— Колись ти мені сказав, що міг би його покликати, якби захотів. — Вона каже це дуже тихо.

— Так, міг би.

— И іноді тобі хочеться покликати його. Правда ж?

Він не заперечує, а надворі вітер виє, виспівуючи довгу холодну ноту під дахом і карнизами. Але тут, під ковдрами, біля кухонної печі, тепло. Їй тепло з ним.

— Залишайся зі мною, Скоте, — каже вона.

— Я залишуся, — відповідає він. — Я залишатимуся з тобою доти

16

— Доки зможу, — закінчила за нього Лізі.

До її свідомості дійшло одразу кілька речей. По-перше, вона усвідомила, що повернулася у свою спальню та на своє ліжко. По-друге, що ліжко доведеться перестелити, бо вона повернулася на нього в наскрізь промоклому одязі й принесла на своїх мокрих ногах прибережний пісок із іншого світу. По-третє, що вона тремтить, хоч у кімнаті зовсім не холодно. По-четверте, що в неї вже немає срібної лопати; вона залишила її позад себе. І останньою її думкою було, що коли загорнута в саван постать, яка сиділа на кам’яній лаві, була справді її чоловіком, то вона, безперечно, побачила його востаннє; її чоловік був тепер однією з тих захованих під саванами істот, був непохованим трупом.

Лежачи на своєму мокрому ліжку у промоклих шортах, Лізі вдарилася у сльози. Тепер їй треба було багато чого зробити, й більшість етапів цієї роботи тепер чітко прояснилися в її свідомості. Вона подумала, що, можливо, така ясність — це вже частина її призу в кінці останніх пошуків була, як і налаштував їй Скот, але спершу їй треба закінчити сумувати за своїм чоловіком. Вона поклала долоню собі на очі й так лежала протягом наступних п’яти хвилин, схлипуючи, аж поки очі в неї розпухли так, що вона не могла підняти повіки, а горло їй заболіло. Вона ніколи не думала, що відчуватиме таку потребу в ньому і що їй бракуватиме його так сильно. Це було справжнє потрясіння. Проте водночас, і хоч поранена грудь їй досі боліла, Лізі подумала, що вона ніколи не почувала себе так добре, не відчувала такої радості від думки, що вона жива й готова дати будь-кому під зад, не зважаючи на імена.

Як іноді кажуть.

XII Лізі у Ґрінлоні (Рожеві троянди)

1

Вона подивилася на годинник на нічному столику, коли стягувала з себе свої промоклі шорти, й усміхнулася не тому, що в часі за десять хвилин дванадцята було щось первісно кумедне, а тому, що їй пригадався один із рядків Скруджа, [65] з різдвяної колядки: «Духи зробили це все за одну ніч». Лізі здавалося, ніби щось зробило дуже багато в її власному житті за дуже короткий період часу, переважно за останні кілька годин.

65

Персонаж Діккенса.

«Але ти повинна пам’ятати про те, що ти жила в минулому, а це забирає дивовижно малу частку людського життя», — подумала вона… і після роздумів, що тривали не більш як хвилину, засміялася коротким уривчастим сміхом, який, либонь, видався б божевільним кому завгодно, хто стояв би в протилежному кінці коридору.

«Це добре, смійся, люба моя дитино, тут немає нікого, крім нас, синиць», — подумала вона, йдучи до ванної кімнати. Цей гучний, безтурботний сміх знову став вихоплюватися з неї і зненацька урвався, коли їй раптом спало на думку, що Дулей може бути десь тут. Він міг принишкнути в підвалі або в одній із великих стінних шаф, яких було чимало в будинку. Він міг обливатися потом цього пізнього ранку на горищі, прямо над її головою. Вона знала про нього не дуже багато й готова була це визнати, але думка про те, що він заховався десь у домі, цілком відповідала тому, що вона знала. Він уже довів, що був відчайдушним сучим сином.

Не думай про нього тепер. Подумай про Дарлу й Канті.

Цілком слушно. Лізі може поїхати до Ґрінлона раніше від своїх старших сестер, це буде не така вже й довга подорож, але вона не може дозволити собі бити байдики. «Пильнуй, щоб твоя струна завжди бренькала», — подумала вона.

Але вона не могла відмовити собі в тому, щоб постояти хвилину на повен людський зріст перед дзеркалом, яке було з внутрішнього боку на дверях спальні, з руками, опущеними по боках, дивлячись спокійним поглядом і без будь-якої забобонності на своє тендітне, нічим не прикметне тіло жінки середнього віку — і на своє обличчя, що його Скот колись описав, як мордочку лисиці в літній період. Воно було тільки трохи одутлим, більш нічого. Вона мала такий вигляд, ніби щойно прокинулася від тяжкого сну (можливо, після доброї випивки чи навіть не однієї), і її губи були досі трохи закопилені, що надавало їм дивного чуттєвого виразу, й це її трохи бентежило, але водночас тішило. Вона завагалася, не знаючи, що з цим робити, але потім знайшла в самому кінці шухляди для зберігання своєї косметики тюбик рожевої помади фірми «Ревлон Готгауз». Вона нанесла її трохи на свої губи й задоволено кивнула головою, хоч і з певним сумнівом. Якщо люди дивитимуться на її губи — а вона припускала, що, мабуть, дивитимуться, — то ліпше змиритися з тим, що вони побачать те, чого не можна приховати.

Грудь, над якою Дулей потрудився з такою божевільною цілеспрямованістю, була позначена бридким шрамом, який починався від її пахви й закінчувався на твердій частині грудної клітки. Він мав вигляд поганої рани, завданої два або три тижні тому, яка тепер добре гоїлася. Дві не такі глибокі рани тепер скидалися на червоні смуги, залишені надто тугими еластичними деталями одягу. Або, можливо, — якщо ви мали надто яскраву уяву, — слідами від туго затягнутої мотузки або шмагання мотузкою. Різниця між цим станом і тим, який вона побачила, коли вперше прийшла до тями, була разючою.

— Усі Лендони зцілюються швидко, ти, сучий сину, — сказала Лізі і стала під душ.

2

Вона мала час лише на те, щоб швидко сполоснутися, і її грудь ще трохи боліла, тому вона вирішила не вдягати бюстгальтера. Вдягла штани і вільну теніску. На теніску накинула жакет, щоб ніхто не витріщався на її пипки, якщо чоловіки й справді виявляли цікавість до пипок п’ятдесятирічної жінки. А Скот вважав, що вони її виявляють. Вона згадала, як він казав колись у їхні щасливі часи, що прямодушні чоловіки витріщаються на будь-яку особу жіночої статі в інтервалі віку приблизно від чотирнадцяти до вісімдесяти чотирьох років. Він казав, що йдеться про замкнене коло постійної взаємодії між очима та пенісом, і мозок тут нічого вдіяти не може.

Був полудень. Вона зійшла сходами вниз, заглянула у вітальню й побачила свою останню пачку сигарет, яка лежала на столику для кави. Вона тепер не тужила за сигаретами. Натомість дістала з буфета банку свіжого арахісового масла та банку полуничного джему з холодильника (морально підготувавшись до того, що може натрапити на Джима Дулея, який причаївся десь у кутку або за дверима буфетної кімнати) і зробила собі бутерброд на скибці білого хліба, двічі його надкусивши з відчуттям блаженної втіхи, перед тим як зателефонувати професорові Вудбоді. Департамент шерифа округи Касл-Каунті забрав погрозливого листа від «Зака Мак-Кула», але пам’ять Лізі на цифри завжди була гарною, а тим більше, що цей номер дуже легко запам’ятовувався: код Пітсбурзької зони з одного кінця, вісімдесят один і вісімдесят вісім — із другого. Вона хотіла поговорити або з Царицею або з Царем Інкунків. Але їй дуже не хотілося б натрапити на автоматичний відповідач. Звичайно, вона могла залишити там своє послання, але тоді вона не зможе бути певною, що воно вчасно досягне того вуха, для якого призначене, а отже, й дасть якусь користь.

Але даремно вона турбувалася. Відповів їй сам Вудбоді власною персоною, і його голос не прозвучав велично. Він прозвучав смиренно й обережно.

— Слухаю. Алло?

— Вітаю вас, професоре Вудбоді. Це Ліза Лендон.

— Я не хочу з вами розмовляти. Я говорив зі своїм адвокатом, і він каже, мені не слід…

— Охолоньте, — сказала вона і замріяно подивилася на свій бутерброд. Шкода, але розмовляти з повним ротом було б не дуже зручно. Хоч вона не збиралася затягувати розмову. — Я не маю наміру створювати для вас проблеми. Ви не матимете проблем ані з копами, ані з адвокатами, нічого подібного. Якщо ви зробите мені одну невеличку послугу.