Історія України-Руси. Том 2

²⁹) Іпат. с. 337-8.

³⁰) Під 1160 (= 1159) маємо в Київській лїт. (с. 346) фраґмент звістки: „воєва Георгий Ярославичь ис Турова”... По тім наступає фраґмент звістки про похід Ізяслава Давидовича на Сьвятослава Ольговича — пор. Воскрес. І с. 71, і слова: ”къ Путивлю” належать уже до сеї звістки, як видно з порівняння з Воскр. (в виданню Іпат. лїт. вони віддїлені хибно). Судячи по тім походї Мстиславичів на Юрия, що наступив слїдом, можна з правдоподібністю догадувати ся, що Юрий воював десь на волинськім пограничу і тим викликав похід Мстиславичів на Туров з сього погляду, бо були якимсь bonum nullius для князїв — Київщина і Новгород-Псков. З Київом се стало ся через його виїмкову ролю, про котру я казав вище, з Новгородом — через те, що тут роля князя була зовсїм відмінна: її б скорше можна прирівняти до ролї презідента в републїканській державі, до ресорту котрого належали одначе справи воєнні землї.

³¹) Іпат. с. 349.

³²) Іпат. с. 356.

ПОЛЇТИЧНІ ВІДНОСИНИ В 1160-Х РОКАХ, ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА. НОВИЙ ПОЛЇТИЧНИЙ ЦЕНТР НА ПІВНОЧИ; ПОЛЇТИКА АНДРІЯ ЮРИЄВИЧА. СМЕРТЬ РОСТИСЛАВА; МСТИСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ І ІНТРИҐИ КНЯЗЇВ; ОХОРОННІ ЕКСПЕДИЦІЇ; КОНФЛЇКТ МІЖ КНЯЗЯМИ. ПОХІД НА КИЇВ І ПОГРОМ 1169 Р. РОСТИСЛАВИЧІ І АНДРІЙ, ЇХ КОНФЛЇКТ І ДРУГИЙ ПОХІД АНДРІЯ НА КИЇВ, 1173 Р.; ЯРОСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ; СМЕРТЬ АНДРІЯ Й УПАДОК СУЗДАЛЬСЬКОГО ВПЛИВУ. БОРОТЬБА ЗА КИЇВ РОСТИСЛАВИЧІВ І ОЛЬГОВИЧІВ; ПЛЯНИ СЬВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА; КОМПРОМІС РЮРИКА І СЬВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА. ВІДНОСИНИ УСТАВЛЕНІ КОМПРОМІСОМ 1180 Р.

Увільнивши ся від Давидовича, Ростислав засїв на київськім столї міцно і спокійно. Мстислав вправдї, посадивши стрия вдруге в Київі, щось був розсварив ся з ним: мабуть забагато хотїв від нього. Ростислав тодї зайняв його київські волости, Мстислав хотїв розпочати війну, але передумав і помирив ся, діставши назад свої волости ¹). З Ольговичами Ростислав помирив ся теж; старий Сьвятослав умер 1164 р., а його місце в Чернигові зайняв Сьвятослав Всеволодович; Ростислав, як їх спільний союзник, посередничив між Всеволодичом і синами Сьвятослава Ольговича. З Андрієм Юриєвичом Ростислав мав на початку конфлїкт з поводу Новгорода, але й його полагодив: син Ростислава зістав ся в Новгородї й далї ²). В результатї Ростислав зайняв спокійне, авторитетне й досить впливове становище патріарха „Руської землї”: чернигівські Ольговичі, волинські Ізяславичі, галицький Ярослав, переяславський Глїб, Рязань, Новгород — стояли в сфері його полїтичного впливу і він ще (се вже в останнє) підтримував київську традицію давнїх добрих часів: вимагав до себе поважання, аби князї мали його „отцемъ собЂ въ правду” і „в послушаньи” ходили, а з свого боку пильнував традицийного обовязку — доглядав справедливости між князями й надїляв волостями ріжних підупалих князїв ³). Загранична полїтика його інтересувала мало. Знаємо, що імп. Мануіл, забираючи ся до нової боротьби з Угорщиною, заходив ся притягнути й Ростислава до союза, й присилав до нього дуже значного посла в сїй справі — якогось Мануіла з родини Комненів; та Ростислав показав йому всяку прихильність, але якоїсь дїяльної участи в сїй війнї не взяв ⁴).

За те спокійне князюваннє дало йому спромогу зайняти ся половецькими справами. Сього вимагали напади Половцїв, бо навіть ті припадкові звістки, які маємо, вказують на їх часте повтореннє. 1159 р. Половцї набігають в околицї Котельницї (на р. Унаві), того ж року (може по сїм нападї) Половцїв били на Поросю. 1161 р. набігли вони на Поросє, в околицї р. Рута, але нещасливо. 1164 Половцї знову набігають на Поросє, і знову їх заскочили, а крім того ще в Нїконівськім збірнику є до того року згадка про напад Половцїв, тільки дуже загальна. 1166 р. з Половцями бив ся Олег Сьвятославич, і їх же чуємо в околицях Переяслава. В Нїконівськім збірнику маємо ще, хоч дуже загальні й шабльонові, згадки про половецькі напади в 1167 і 1168 рр. ⁵). Крім того вони почали нападати сильно на руські торговельні каравани в степах.

Ростислав одначе обмежив ся тільки заходами чисто оборонними, пасивними. 1162 р. він задобрив („миръ взя”), очевидно — закупив Половцїв і оженив сина з Половчанкою. Для оборони караванів висилав військо, а десь 1166 р. ⁶) урядив ґрандіозну демонстрацію: завізвав „братию”, „звелївши зібрати ся з усїми своїми полками”, і з цїлою армією, з участию дванадцяти князїв, вийшов під Канїв і тут перестояв довший час, поки перейшли каравани „Гречника” і „Залозника” — очевидно, хотїв настрашити Половцїв ⁷). Одно слово, бачимо досить слабі початки того, що більш енерґічно розвинув слїдом Мстислав: він теж практикував подібні походи для оборони караванів, і такий характер мав його пізнїйший похід під Канїв, для оборони „Гречника”, але поруч із тим він практикував і походи в половецькі степи: на початку 1168 р. він ходив разом з Ростиславичами, Ольговичами й иньшими князями (лїтопись рахує дванадцять участників, окрім самого Мстислава) в степи Угла (Орелї) і Снопорода (туди ж значить, куди ходив за житя батька, 1152 р.), зруйновав їх кочовища і взяв велику добичу. Ольговичі теж вели аґресивну боротьбу з Половцями: Сьвятославичі Олег і Ярослав поруйновали 1167 р. половецькі кочовища, користаючи з кріпкої зими ⁸). Але нові полїтичні завірюхи, що вибухнули на Українї по смерти Ростислава, перервали сю інтензивну боротьбу з степом і відсунули її аж на вісїмдесяті й девятьдесяті роки XII в.

В колективних походах, уряджуваних Ростиславом і Мстиславом, ми даремно б шукали князїв Ростово-суздальської землї. Підчас затишного князювання репрезентанта традицій добрих давнїх часів — Ростислава, в нїй переходив дуже важний внутрішнїй процес, що слїдом дав ся дуже в знаки й Українї. До тепер Ростово-суздальська область, сей „новий сьвіт” Словянства, ся сьвіжа словянська займанщина на фінськім ґрунтї, не відогравала якоїсь важнїйшої ролї: там сидїли молодші князї, для котрих обітованною землею була „Русь” — Україна, котрих мрії крутили ся коло Київа. Юрий Мономахович, що перший надав важнїйше значіннє сїй землї, належав ще до сеї катеґорії князїв і вложив всї сили й енерґію в те, щоб здобути Київ і на золотім столї київськім дожити свого віку. Але по нїм наступив його другий син Андрій — чоловік иньших симпатий й иньших полїтичних поглядів. Він виріс на Поволжу, і Русь-Україна з її довгою історією виробленими формами житя була для нього і чужа, і несимпатична. Він потайки від батька втїк з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою палядіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матери, привезену з Візантиї (потім прозвана Володимирською вона послужила головною сьвятощею, палядіумом нових полїтичних центрів Суздальщини — Володимира і пізнїйше — Москви). Никонївська компіляція, пробуючи пояснити психольоґію Андрієвої втїкачки з України, добре каже, що його прикро вражала вічна боротьба руських князїв, і тягнуло в Суздаль, „яко тамо, рече, покойнЂє єсть” ⁹). І сим кроком Андрій розірвав на все свої звязки з Україною. Ставши князем в Ростовсько-суздальській землї, він заходив ся коло того, щоб зміцнити, збільшити свою силу на ґрунтї сеї волости, підняти її значіннє, надати її першорядний вплив. Він повигоняв своїх братів і братаничів і зістав ся „самовластьцем” у своїй землї. Порозганяв він і виднїйших бояр свого батька — правдоподібно занадто впливових і претенсійних як на нього. В противність старим центрам землї, з їх сильнїйше розвиненим громадським житєм, дїяльностию віча, земською аристократією, він протеґував нове „мизинне” молодше місто — Володимир, його зробив своєю столицею і всякими способами прикрашав. Пізнїйше і звідти перенїс він свою резіденцію в новий городок Боголюбий, ним самим збудований під Володимиром. Аби усунути впливи київської митрополїї, він заходив ся коло засновання осібної митрополїї у себе; се йому не удало ся, але своїх епископів він держав остро і скидав з катедри одного по другім ¹⁰).

В результатї утворила ся дуже сильна, автократична власть, і опираючись на неї Андрій зажадав для себе першого місця в руській полїтичній системі. Досї се робило ся так, що князь-кандидат в премієри добивавсь київського стола. Андрій по своїй родинній позиції і своїм силам теж міг би се осягнути, але він має иньший плян: він заходить ся коло того, аби з свого князївства зробити новий полїтичний центр руської системи. Може бути, він бачив, що Київ вже вижив своє, упадає, ще правдоподібнїйше — що йому не симпатичні були самі історичні традиції, звязані з Київом, увесь полїтичний устрій України — ся безконечна ґалєрія рівноправних (в принціпі) князїв, сї родинні рахунки й патріархальні відносини, впливи боярства і полїтична роля громад. Переробити се — не було надїї, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сенїором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престіж, хоче на далї розпоряджати ним з своїх ростовсько-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результатї викликало б нові замішання, нові руїни Київа, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути свого пляну до останку. Одначе й зроблене ним мало важне значіннє: Київу дано рішучий удар, Володимир на Клязмі став другим полїтичним центром Східньої Европи. А зручний спадкоємець Андрієвої полїтики — його брат Всеволод повів далї його пляни — понижати Київ і на його рахунок підіймати свій новий центр.

До самої смерти Ростислава Андрій стояв осторонь і навіть уступав йому (в новгородськім конфлїктї). Полїтична система Руси виглядала добре урівноваженою і було б ризиковно пробувати її захитати. Може з рештою бути, що й особа Ростислава — справедливого, побожного, оборонця всяких традицій, полїтичних і церковних, мала певне поважаннє навіть і у такого „свобідного від забобонів” чоловіка як Андрій. Але обставини змінили ся зараз по смерти Ростислава — розпочалась нова, досить довга (звиш десятилїтня, від 1167 До 1181 р.) стадія замішань — власне навіть не боротьби, а хронїчних замішань, і Андрій не загаяв ся її використати для своїх плянів.

На початку 1167 р. ¹¹) вмер Ростислав, вертаючи до Київа з своєї подорожи в Новгород, куди їздив мирити сина з Новгородцями. Почувши повний упадок сил, він спішив ся в Київ, бажаючи постригти ся перед смертию в Печерськім монастирі й гірко дорікаючи свому духовнику, що стримував його від постриження, про котре Ростислав думав вже від довшого часу, — не доїхав і вмер недалеко Смоленська.

Його наступником в Київі по всякій імовірности ще за житя його загально признавав ся Мстислав, що двічи посадив на київський стіл сього самого Ростислава. З тим, мабуть, і був переданий йому ще за житя Ростислава один з найважнїйших київських пригородів — Білгород. Коли прийшла звістка про смерть Ростислава, князї, що сидїли на ріжних волостях Київщини: Володимир Мстиславич та Ростиславичі Рюрик і Давид, післали до Мстислава заклик на київський стіл. Такі ж запросини він дістав від Киян і від Чорних Клобуків. У Киян він дїйсно мав щиру популярність і симпатиї, але чорноклобуцька старшина при тім полїтикувала і пильнувала ріжних своїх особистих інтересів. Мстислав був так певний себе, що сам не спішив ся до Київа, а поручив „посидїти” там свому братаничу та послав туди свого тивуна. Але справа не була так проста. Князї, відступаючи Мстиславу київський стіл (а між ними було й два стриї його — Володимир Мстиславич і Володимир Андрієвич, що уступали Київ „молодшому” !), за сю уступку жадали нагороди. Між ними уложила ся „твердь” — союз для того, аби вимогти від Мстислава волости за свою невтральність: Володимир Мстиславич бажав для себе всього Порося, Володимир Андрієвич — Берестейської волости; до них прилучив ся ще брат Мстислава Ярослав луцький, що хотїв, аби брат передав йому Володимир, та Ростиславичі — їх претензії нам близше незвістні. Але Мстислав на компроміси з ними йти не схотїв. Він взяв помічні полки з Галичини, з Польщі, від кн. городенських і пішов на Київ. Чорні Клобуки прилучили ся до нього. Претенденти сховались у Вишгород. Мстислав увійшов у Київ, де його стріли Кияне, і він уложив „ряд” з князями, що стояли по його сторонї, з дружиною й громадою — всїми чинниками тодїшнього полїтичного житя. Після того приступив до Вишгорода. Обложені князї пішли на уступки й помирили ся з Мстиславом. Володимир Мстиславич дістав Котельницю, Давид Вишгород, Рюрик Овруч, Володимир Андрієвич теж щось дістав ¹²), і Мстислав, уладившись, вернув ся до Київа ¹³).

Але ся побіда Мстислава і вимушена покора князїв зовсїм не уставили добрих відносин. З початку виникло, що Володимир Мстиславич собі бажає київського стола: прецїнь він мав не меньші права княжити, як і Ростислав, котрому двічи був відступив київський стіл той самий Мстислав; тільки сил Володимиру бракувало. Коли його пляни вийшли на верх, він вирік ся їх, але слїдом деякі чорноклобуцькі старшини стали підбивати його до планів на Київ, і він піддав ся їм і почав ладити ся до походу. Се був одначе о стільки отчайдушний плян, що власні бояре відступили від Володимира, коли довідали ся про сей плян: „ се ти без нас видумав, і ми з тобою не поїдемо, — ми того не знали”, сказали вони йому й кинули його. Але Володимир не послухав сеї остороги; лишивши ся сам лише з отроками, він сказав: то се будуть мої бояре (ті отроки), й поїхав лучити ся з Чорними Клобуками до походу. Але ті, побачивши його з таким бідним двором, вирікли ся його: побачивши, що він їде сам, сказали: „ти нам казав, що за тобою всї брати, а деж Володимир Андрієвич, Ярослав і Давид? приїхав оден, без своїх бояр, здурив нас! а нам лїпше в чужу голову, як у свою!”, і з тими словами почали стріляти в Володимира, так що він ледво з духом забрав ся. Скомпромітований сею історією утїк він в початку до Володимира Андрієвича, та той його не прийняв, потім до Андрія в Суздаль, але і той ще не хотїв сваритись з Мстиславом, і відіслав його в Рязань ¹⁴).

Позбувши ся сих клопотів і не предчуваючи нових, Мстислав забрав ся до боротьби з Половцями. В спілцї з князями він ходив у похід, згаданий вище, на початку 1168 р., і потім знову — на оборону торговельних караванів. Сї походи, очевидно, викликали загальне співчутє й ентузіазм, що виглядає з лїтописного оповідання про них. „Вложив Бог, каже він, добру гадку про Руську землю в серце Мстиславу Ізяславичу, бо він хотїв її добра всїм серцем: скликав він свою братию й почав думати з нею, сказав їм: братиє! пожальте ся Руської землї, своєї отчини й дїдини, що (погані) заберають християн кождого року в свої „вежі” (шатри), присягають на угоду з нами і все переступають, і вже у нас займають Гречеський путь і Солоний і Залозний! Чи би не добре б нам було, братиє, поклавши ся на божу поміч і на молитву святої Богородицї, пошукати пути вітцїв і дїдів своїх, і своєї чести. І мила була його мова Богу, і всій братиї, й мужам (боярам) їх. І сказала йому вся братия: „Боже поможи тобі, брате, за те, що Біг вложив тобі таку гадку в серце! а нам дай Боже голови поскладати за християн і за Руську землю і бути зачисленими до мучеників!” (Як бачимо, не дуже складно, але ентузіастично!). Всї князї київські, волинські, чернигівські й переяславські з своїми полками рушили під проводом Мстислава й погромили половецькі кочовища по Орели й Снопороду, взявши велику здобич, масу невільників і худоби. Трохи згодом Мстислав запроєктував новий похід для охорони „Гречника” від половецьких нападів, і князї з полками вийшли під Канів, на зустріч торговельним караванам — „Гречнику”.